Крім її блідої небоги, вони здибували там повно молоді — майбутніх поетів, малярів, акторів, архітекторів; усі вони були причетні до мистецтва швидше завдяки молодості, аніж хистові, всі повні надій, спраглі боротьби, всі аж надміру запальні, щоправда, серед них було й кілька тихих мрійників, що сумно оплакували минулі часи й давні ідеали, але більшість їх була сповнена всім новим, сп'яніла від теорій, аж до шалу захоплена снагою нового, засліплена його ранковим блиском.
Вони були нові, дражливо нові, аж надміру нові, може, трохи й через те, що всередині в них таїлася дивна, інстинктивна туга, яку вони мусили глушити, туга, що її нове все ж не могло втишити, хоч було воно й велике, як світ, неосяжне, всемогутнє і всесяйне.
Та однаково в молодих душах буяла нестримна радість, віра в незгасне світло думки, безмежна, як море, надія; натхнення несло їх на орлиних крилах, а серцям у стократ додавалося мужності.
Згодом життя все те притерло, погамувало, дещо поламала мудрість, решту змела полохливість, та що з того. Пора, що минула під знаком добра, не може обернутися злом, і подальше життя не здатне пригасити в пам'яті жадного дня, викреслити жадної години з того, що вже було.
У ті дні світ Нільсові почав здаватися цілком інакшим. Його найпотаємніші, невиразні думки голосно виповідало багато різних уст, його дивацькі, химерні погляди, що навіть перед ним самим поставали далекою картиною з затьмареними обрисами, з непевною глибиною й приглушеними кольорами, враз заяскріли близьким краєвидом у прозорих, чітких, ясних, як день, барвах, видимим у всіх дрібницях, пописаним дорогами, з натовпами людей на тих дорогах, — і що неймовірне справдилося, саме було дивною неймовірністю.
Він уже не був самітним дитячим королем у королівстві, що його сам собі вимріяв, — ні, він опинився серед натовпу, став одним із багатьох, воїн ідеї, перебував на службі в нового. В руках він мав меча, а перед собою — стяг.
Яка ж то була чудова пора, сповнена обіцянок; як дивно було чути, що невиразний, таємничий шепіт твоєї душі згучить у повітрі дійсності, мов шалений гук закличного рога, мов гупання дрюків об мури храму, мов свист Давидових каменів, що влучають у чоло Голіафові, мов голос сурми, що ознаймує перемогу[16]. Нільс ніби чув, як він сам чужою мовою, із силою та виразністю тієї чужої мови виповідає те, що в нього було найпотаємніше і найдорожче.
Не тільки з уст його однолітків згучало нове Євангеліє волі й довершеності; траплялися й старші люди, з відомими іменами, що вміли бачити красу нового, — вони були врочистіші й промовистіші за молодь, бо за ними стояли авторитети з минулих віків, історія, всесвітня історія, історія людського духу, одіссея людської думки. Ті люди замолоду так само поривалися до нового, як і теперішнє покоління, склали іспит на духовну потугу, яку нині робила молодь; та, вчувши у відповідь на свій заклик те, що чує людина, коли гукає в пустелі, — що ти сам-один, — вони замовкли. Але молодь пам'ятала не їхню мовчанку, а їхній заклик, тож тримала напоготові лаврові вінки і терня мучеників, ладна захоплюватися і щаслива, що є ким захоплюватися. А ті, кого те захоплення стосувалося, не відкидали запізнілого визнання, з чистим сумлінням накладали на себе вінки, пишалися, вважали себе часткою історії, вилучали з свого минулого все не таке героїчне й знову палко проголошували свої колишні переконання, що їх остудила була неласкава пора.
Копенгагенські родичі Нільса Люне, а надто сім'я старого радника не дуже були задоволені оточенням, що його вибрав собі молодий студент. Їх турбували не так нові ідеї, як те, що дехто з молодиків вважав, ніби довгий чуб, високі мисливські чоботи та не зовсім охайний вигляд іде на користь ідеям, і хоч Нільс не належав до заповзятих прихильників нової моди, та все ж неприємно було, як вони, а надто як їхні знайомі зустрічали його в такому товаристві. Але це ще була дрібниця: гірше, що Нільс занадився до пані Боє і ходив до театру з нею та з її блідою небогою.
Не те щоб пані Боє можна було закинути щось погане.
Та все ж про неї говорили в місті.
І говорили всяке.
Походила вона з доброї родини, з Конероїв, а рід Конероїв належав до найдавніших і найшляхетніших у місті. Але вона порвала з ними стосунки. Дехто казав, що через гультяя брата, якого заслано до колонії. Відомо тільки, що порвала вона цілковито; йшла також поголоска, ніби старший Конерой прокляв її і через те дістав тяжкий напад ядухи.
Все це сталося після того, як вона повдовіла.
Боє, її чоловік, був аптекар, асесор фармакології і кавалер лицарського ордена. Коли він помер, то мав шістдесят років і півтори тонни золота. Жили вони між собою начебто добре. Спочатку, перші три роки, чоловік, що вже старівся, був дуже закоханий у неї, потім вони стали жити кожне для себе — він клопотався садом і підтримував свою славу серед чоловічого товариства, а вона вдалася в театр, романси та німецьку поезію.
Врешті він помер.
Коли скінчився рік жалоби, вдова поїхала до Італії і пробула там кілька років, переважно в Римі. Зовсім неправда, що вона курила опій у французькому клубі, а тим паче, що дозволила себе вирізьбити в позі Поліни Боргезе[17], і російський князько застрелився в Неаполі, коли вона мешкала там, напевне, не через неї. Натомість правда, що німецькі митці не переставали співати їй серенади, а також, що одного ранку вона з'явилася біля сходів церкви на Віа Сістіна в убранні албанської селянки з глечиком на голові, тримаючи за руку смаглявого хлопчика, і згодилась позувати якомусь маляреві, що недавно прибув до Італії. Принаймні така картина висіла в неї на стіні.
Поворітьма з Італії вона здибала свого земляка, відомого, талановитого критика, що радше хотів бути поетом. Його називали скептичною натурою, що все заперечує, гострим розумом, надто суворим і безжальним до своїх ближніх, мовляв, тому, що він такий самий суворий і безжальний до самого себе і цим виправдує свою жорстокість до інших. Проте був він не зовсім такий, за якого мали його люди; не був такий неприємно довершений і безоглядно послідовний, як здавалося, бо хоч завжди стояв на воєнній нозі з ідеалістичним напрямком доби й гудив його всілякими словами, а проте мав більше симпатії до всього ідеального, мрійливого, надхмарного, до блакитного квіту містики, до неосяжної високості й рідкісної цноти, аніж до того приземленого напрямку, що за нього він боровся і що в нього найбільше вірив.
Усупереч самому собі, він закохався в пані Боє, але не освідчувався їй, бо то не було кохання молоде й відверте — воно не мало ніякої надії. Він кохав її, мов істоту іншої, тендітнішої і щасливішої, породи, аніж його власна, тому в його коханні була ворожість, інстинктивна озлість до того, що саме й було в ній породою.
Ворожим заздрісним оком дивився він на її уподобання, думки, на її смак і погляди на життя і всією зброєю — красномовством, немилосердною логікою, твердим авторитетом і співчутливими кпинами — боровся за неї, привертав її до себе й до свого світогляду. Та коли правда перемогла і вона стала схожа на нього, тоді він побачив, що зайшов надто далеко, що він кохав її з усіма її ілюзіями, забобонами, з усіма вадами, а не таку, яка вона стала тепер.
Невдоволений собою, нею, невдоволений тим, що застав на батьківщині, він виїхав і не повернувся.
Але саме тоді вона закохалася в нього.
Звісно, з таких стосунків люди могли бозна-що виснувати, і вони виснували. Пані радникова заговорила про це з Нільсом, як стара чеснота говорить про хиби молодості, але Нільс сприйняв її слова так, що образив і перелякав тітку: він обурено накинувся на тиранію суспільства й почав захищати волю одиниці, говорив про плебейську порядність натовпу і про шляхетність пристрасті.
Від того дня він тільки зрідка навідувався до родичів, що так піклувалися ним, зате ще частіше бачився з пані Боє.
VII
Був весняний вечір, сонце, що стояло навзаході, сповнювало покій червоним світлом. Крила вітряка, що стримів на валу, гнали миготливі тіні по шибках, по стінах, з'являлися й зникали в одноманітній грі світла й смерку — одна мить смерку і дві миті світла.
Нільс Люне сидів коло вікна і крізь темні, як бронза, берести на валу дивився на пожежу в хмарах. Він був за містом, ходив попід буками, що тільки-но розпукувалися, поміж зеленими ланами жита, по всіяній квітами луці, і все було таке ясне й легке: таке блакитне небо, така блискуча затока і такі навдивовижу вродливі жінки, що вийшли прогулятися. Співаючи, він ішов лісовою стежкою, потім зникли з пісні слова, далі не стало ритму, а тоді завмерли й згуки, і ним оволоділа млосна тиша. Нільс заплющив очі, та все одно відчував, як миготливе світло просочувалося в нього крізь усі нерви, а прохолодне п'янке повітря з кожним віддихом дедалі шаленіше гнало збурену кров по безсило тремтячих жилах; йому здавалося, ніби весь той буйний розквіт весняної природи, все, що наброщувалося, розпукувалося й розвивалось, якимось містичним способом намагалося злитись у ньому в один могутній гучний поклик; він прагнув того поклику, наслухав, чи не вчує його, аж поки те прагнення обернулося в невиразну тугу, що дедалі більшала й більшала.
І тепер, коло вікна, туга та знову прокинулась.
Він тужив за роєм тремтливих мрій, за образами неземної краси: за легкими барвами, летучими запахами і ніжною музикою з туго, аж небезпечно натягнених жмутів срібних струн, а тоді за тишею, прагнув полинути в саме серце тиші, куди повітряні хвилі не доносять анінайменшого згуку, де все спочиває в спокійному жарі червоних барв і гарячому пахові очікуваного тепла, спочиває аж до смерті. Цього вже він не прагнув, але воно саме випливло з усього попереднього й затопило його, і він тонув у ньому, аж поки раптом стріпнувся й видобув себе самого з того потоку.
Він стомився від самого себе, від холодних думок і порожніх мрій. Вимріяне життя! Ходити й ненастанно вигадувати собі його замість насправді жити. Яке все беззмістовне, порожнє-порожнісіньке. Отак полювати на самого себе, хитро вистежувати свій власний слід — і, звісно, по колу; вдавати, ніби пірнаєш у вир життя, а водночас сидіти й закидати вудку на самого себе, виловлювати себе то в тій, то в іншій цікавій подобі.