Далі хлопець знайшов у інтернеті таку кінокласику під режесурою Квентіна Тарантіно як "Убити Білла" та обережно сьорбаючи, нещодавньо приготовлений чай взявся за перегляд даної картини.
Фільм був хороший як і погода на дворі цього вечора, почав падати легенький, проливний дощик за вікном старенького пофарбованого у білий колір вікна, шиби якого місцями були потріскані ще від тоді як він сюди поселився, комфортну атмосферу перегляду порушив звук його смартфона на який прийшло повідомлення про те що його піврічна, робоча віза уже готова і потрібно навідатись до візового центру щоб її забрати.
Так ось, уже напротязі останніх п'яти років Мартін заробляє собі на хліб тим що катається Польщею, працюючи на різноманітних роботах час від часу приїзджаючи до дому, коли термін дії його робочих документів добігає кінця.
Уже якій раз від давав собі обіцянку що більше ніколи не поїде працювати за кордон різноробочим, що відкриє власну справу, буде займатись тим що приносить йому не тільки гроші а й задоволення, але як завши мовчки йшов до візового центру щоб оформити документи на працю.
За цей час він успів попрацювати на безлічі, з добрий десяток робіт, починаючи від різноманітних заводів та закінчуючи будівництвом і дорожніми роботами. Так, з однієї сторони закордоном добре платили причому стабільно, погодинно, ставлення до працівників, їх укомплектація уніформою, умови проживання все було в порядку але дечого не вистачало і це гризло його серце до болю, тут він не відчував себе повноцінною людиною, просто наймит, особа з менш розвинутої країни третього сорту, а він бажав сформуватись як цілісна особистість, до якої буду дослухатись та ставитись нарівні зі собі подібними.
Порівнювати Європейські країни з нашою було марною та наївною справою, і всі ці лозунги що часто лунали з екранів телевізорів та радіо мовляв "це все просто політики, які привикли красти гроші займаючись корупцією" просто смішили його, все це було надто банально, він розумів що справа куди глибша адже наша нація довгий час перебувала під гнітом інших, тому рабський ген, якщо сформулювати простіше то рабська культура та менталітет глибоко засіли у підсвідомості більшості людей цієї країни.
Дивлячись на європейців він бачив більш цілісних індивідуальностей, з більш-менш чітким розумінням сенсу власного існування, їхня самоіндифікація як особистості була на значно вищому рівні чим у нас, і всі ці байки про слов'янські народи зі щирокою душою, де тебе зустрінуть зі глібом та сіллю були просто міфом, жиюючи у реальному житті із собі подібними, Мартін бачив власних побратимів по крові часто у інших барвах, це були люди яким властиві такі риси характеру як заздрість, лукавість, зрада та слабкість духу.
Зазвичай працюючи у Польщі чи будь-якій іншій закордонній країні на роботі, працівників заселяли по декілька осіб в одній кімнаті, від двох до п'яти і більше, звісно були й нормальні чоловіки але й попадалось безліч любителів піддатись спокусі алкогольному сп'янінні.
З однієї сторони це були хороші хлопці, які тяжко як воли працювали на польського панна щоб заробити собі на життя, а коли напивались то бездумно розтринькували все на спиртне пускаючи свою тяжку працю на смарку, також у такому стані їхній рівень толерантності, тактовності та відчуття дистанції між собою та свої співрозмовником, яким частенько виступав Мартін зводилось нанівець.
Перший час хлопець звинувачув кожного з них особисто, мовляв це така наша країна та її культура яка добралась разом із нами сюди до Європи, але пізніше змінив свою точку зору, тепер він нікого не винив, адже як поводить себе гієна загнана у пастку? Правильно, немов навіжена кидається зі сторони в сторону не знаходячи собі місця, так і тут, причини такої деградації населення були зумовлені багатьма чинниками, починаючи від навколишнього середовища що їх оточувало від народження, умови їхнього життя та закінчуючи терміном який придума сам Марітн "рабським геном" нашого народу, який сформувався за останні декілька сотень років, продажні козаки які за гроші продавались та переходили то на сторону Польщі то на сторону Росії, бандерівці що якимось дивом перебувають сьогодні у всіх на слуху набувши небаченої для себе слави, і досі невідомо ким вони були насправді, визволителям, нацистами чи просто ледарями які замість того щоб совісно працювати на власне суспільство тікали до лісу, де й чинили різноманітні злочини, займаючись мародерством та дестабілізацією ситуації серед населення.
Наївна, штучно сформована нація яка була надто далекою від реальності, благаючи про допомогу у всього світу забувши що починати потрібно із себе, Мартін був переконаний що навіть однієї сотні років не вистачить щоб перекувати світогляд наших галичанських побратимів, прицьому це за умов що цю сотню років ми будемо жити вільним життям, працюючи на благо власної країни, а не будемо безмовним, пригніченим рабом, працюючи на чужині за високу зарплату, будучи позбавленим власної честі та гідності.
Прийшлось відкинути на деякій час власні роздуми, які дуже часто ставали хлопцю найвідданішим товаришем у цьому монотоному житі, сповненому буденної рутини. Мартін прогортав і інші повідомлення окрім інформації щодо візи, тут було ще декілька "SMS" та пропущений дзвінок від друга мисливця якій потребував свого пістолета назад, тому Мартіну прийшлось наступного ж дня відправитись до села у якому він народився та виріс.
Вийшовши на вулицю та ступивши на бруківку сірого відтінку, якою був покритий тротуар обабіч асвальтової дороги він почимчикував у сторону автобусної станції щоб придбати квиток на автобус у село. На дворі було помірно тепло але хмари ще з ночі безальтернативно закрили собою все небо і сонце, давши Мартіну зрозуміти що слід надіти сьогодні балонову осінню курточку зі капюшоном та фірмову чорну шапку з бубоном "NIKE". У животі хлопця забурчало, адже гороховий суп який він частенько собі готува був спожитий ще вчора у вечері, тому він попрямував до однієї з десятків фасфудних лавочок де й замовив порцію кави "Амерікано"та апетитной хот-дог зі сосискою у середні, заправлений кетчупом, гірчицею та майонезом, і на завершення делікатно посипаний свіжою, ба більше хрусткою капустою.
Попри весь раніше надуманий негатив йому подобались українські ход-доги, все ж за закордоном вони не були такі смачні, там у кожній забігайлівці їх робили на свій лад, добавляючи усякої всячини що абсолютно портило смак даного продукту, звісно він не мав до цього змоги опинитись за океаном, щоб скоштувати оригінальний хот-дог який був зароджений у країні фастфуду під назвою США, але наша версія цієї незамислуватої страви йому дуже смакувала, відзначаючись насамперед своєю простотою як у приготуванні, так і у суміші інгредієнтів.
Доївши хот-дог він витерся поданою йому до цього серветкою, після чого задовільнивши потребу власного шлунка дістав з кишені пачку сигарет та з явним задоволенням запалив папіросу, жадібно вставляючи її до своїх продутих свіжим осіннім повітрям губ.
День був на диво хорошим, сидячи в автобусі на одному із задніх сидінь його знову пройняли з однієї сторони гіркі до болю а з іншої теплі, немов мамині обійми спогади дитинства, спогади тих події що відбувались там, куди він наразі прямує.
Наступного дня після посиденьок у Максима, де вони вперше напились міцного вина що той нишком дістав з тодішнього весілля яке за сільським звичаєм відбувались у відкритому шалаші, у Мартіна наступив так званий синдром що виникає після п'янки, під назвою похмілля.
Складалось таке враження що в роті у нього щось напакостило, а черепна коробка тріщала від регулярних ударів залізним молотом, на душі було пусто але йдучи того дня до школи разом зі Сюзанною, яку цього ранку з її виразу обличчя переслідував цей же синдром йому чомусь стало трішки легше на серці, адже получається дісталось не тільки йому.
З часом їхній похід до школи туди й назад що до цього відбувався у супроводі абсолютної тиші набув певного змісту, збагатившись першими ще не зрілими діалогами.
Максиму, враховуючи що він ходив уже до старшої школи батьки більше не дозволяли так довго гратись у відеоігри, змушуючи його допізна сидіти за домашніми завданнями, тому Мартін приходячи туди почав більше часу проводити зі Сюзанною, разом вони гуляли тутешніми галявинами та звивистими лісними стежинами, милуючись красотою тендітної матінки природи.
Нарівні зі спогадом про перший похід до школи, полуницю та випите вино, свою почесну ношу займав той, чудовий вересневий день коли під час чергової після-шкільної прогулянки вони натрапили на просторий пагорб що возвеличувався над селом, загалом він був встелений багатою на розмаїття зеленню, блище до схилу якого скрізь землю виринав могучий, з густою кроною ясень.
— Давай тут посидимо Мартіне, я уже трішки втомилась. "радісно мовила Сюзанна, легенькою ходою вибігши на пагорб.
— Ну гаразд "в'яло сказав він їй у відповідь" — але тут нудно, тому давай як найшвидше забиратись звідси.
Але вони й не помітили як промайнув час тієї днини, і тільки коли стало темніти вони відволіклись від власних справ, Сюзанна збирала квіти що цвіли на пагорбі та бережно складала їх у букет а Мартін знаходився на вершині Ясеня немов маленька мавпочка перестрибуючи з однієї гілки на іншу.
— Давай уже спускайся, а то бачу тобі вже не так нудно, як ти раніше висловився.
"Зі щирою усмішкою на обличчі промовила дівчина дивлячись з низу в гору на Мартіна який поволі став спускатись з дерева, у руках вона тримала букет зі польових квітів, таких як ромашка, кульбаба та звіробій, з ноткою сором'язливості вона простягнула їх до нього, щоки хлопця у мить вкрились червоним рум'янцем від сорому але зібравши волю в кулак та насупившись у спробі зобразити серйозний вираз обличчя, він рішуче відповів, жестикулюючи руками, паралельно відводячи квіти у бік від себе.
— Та викінь ти їх куди подальше, я ж хлопчак а не якесь там сопливе дівчисько, а якщо б Максим ненароком побачив цю сцену, він би одразу висміяв мене.
Загалом Сюзанна не сильно засмутилась адже добре знала натуру Мартіна його дитячі комплекси та сором'язливість, тому послухавши його поради забрала від нього квіти та розкидала їх над пагорбом, свіжий подих вітру здійняв їх у повітря до небес, розвіявши над селом.
Після цього інциденту вони часто відвідували цей пагорб, збирали квіти, спостерігали за мініатюрним зі цієї позиції селом, яке будучи немов на долоні нагадувало маленький мурашник де кожна людина індентично дрібним мурахам у скаженому ритмі мчалась з одного місця в інше, пораючись то на городі то біля дому.