Де сльози падали в тишу, а сміх лунав крізь ніч.
Там зрада різала серце, як холод лезом зник,
Та радість іноді гріла, немов вогонь у піч.
Друзі йшли за обрій часу — мов тіні крізь туман,
І смерть забрала тихо тих, з ким ділив свій шлях.
Та я іду уперто, хай душу стискає стан,
Бо рани хоч і ятряться — та не тримають в руках.
І хай болить під ребрами усе, що вже пройшло,
Я знаю: навіть біль цей — знак того, що живу.
Минуле в серці зосталося, але не звело,
Бо кожен крок уперед — це вибір знову бути йти в нову.