Але тут втрутилася тітонька, вийшовши в коридор і повідомивши, що на цю ніч залишить Василька у себе у вітальні на дивані, а заодно вранці випрасує костюм, який, як виявилося, вона ж і підігнала блаженному, щоб той не бігав містом в одній лікарняній піжамі. Ну раз так, то мені не залишалося нічого іншого, як помахати всім рукою і поспішити в крамницю до вередливого дядечка.
— Великий привіт двигунам економіки! — гучним голосом привітав я господаря крамниці, як завжди, без єдиного покупця. — А у тебе, як завжди, повним повно народу, прямо ступити ніде.
— І тобі не хворіти, хоча... що тебе пройме, пустодзвона. — буденно відповів дядечко, перераховуючи упаковки з патронами 44-го калібру. – У справі прийшов чи просто робити нічого?
– Та ось проходив повз, дай думаю зайду, гляну, може ти помер, тоді під шумок пошарую у тебе в засіках, може чогось путнього знайду, он рушничку з-під прилавка прихопив би, напевно легендарка.
– Не доріс ще до моєї рушниці! Ось, патронів тобі відрахував, рівно тисяча штук, тільки цього разу по дві монети віддам, вхідна ціна подорожчала.
— Та мені й не треба.
— Чого не треба, патронів не треба? Це з яких пір стрільцям патрони не потрібні, на каміння перейшли чи що, або нового постачальника знайшов? Якщо когось іншого знайшов, та дешевше ніж у мене, то знай, що у нього з десяти патронів, два як мінімум, холостими виявляться. Але то вже твоя справа, і життя твоє.
— Та ні, просто я клас змінив, від системи підгон...
— А-а, ось воно що, і тепер до мене за новим екіпіруванням завітав. І в кого "перевзувся"? Хоча не кажи, дай вгадаю... воїна як пити дати взяв, вони й помітніші та більш показні будуть. Тільки цим персонажем в одних штанях не побігаєш, тут серйозне екіпірування потрібне.
— А от і не вгадав, я медіумом вирішив стати, щоб як ти, сенсором, думки чужі читати, дії передбачати. Уяви, як класно буде, заходжу до тебе, а тут все, що я задумав, вже стоїть готове на прилавку, хоп, а я тобі відразу всі гроші без здачі віддаю, без перерахунку.
— Тьху на тебе, пустомеля проклятий! Я-то подумав, що за розум взявся... як був балаболом, так ним і залишився. Забирай свої патрони і вали геть, по добру по здорову!
— Чого це відразу вали, а щось нового запропонувати, а за життя побалакати. Не вмієш ти торгівлю вести, старий, тому у тебе і клієнтів ніколи немає.
— Тобі яке діло до моїх клієнтів, скільки є, всі мої! А з нового, тільки-но прийшло, ще й сам не дивився, чекай тут зараз гляну, може щось і знайдеться. Тільки нічого не чіпай і нікуди не сунься, знаю я тебе...
— Звичайно, ти ж медіум.
— Ще раз згадаєш, про...
— Мовчу, мовчу.
Як і минулі рази, він миттєво зник у надрах своєї лавки, шукати щось на мій клас, і я зі стовідсотковою ймовірністю можу гарантувати, що з порожніми руками він не повернеться. Поки він там нишпорив, я, оглядаючи запилене приміщення, подумав, що з місцевими жителями не все так просто, як заведено вважати у системних. Згадав покійного Сьому, з його швидкою регенерацією і надзвичайною швидкістю, тепер цей старий пес, який наперед вгадує, що і коли мені знадобиться в його крамниці, а ще...
Додумати я не встиг, як повернувся дядечко, майже так само швидко, як і зник. На прилавок він виставив руну повітря, другого рівня, і укорочені штани:
"Штани вихору". Одяг, низ. Епічні. 400 одиниць міцності. Додаткові оцінки:
Спритність – 35 очок.
Спритність – 40 очок.
Спритність – 40 очок.
— А чого все на спритність?
— Камінь переоцінки знаєш скільки коштує.
— Та ні, поки не треба, раптом зовсім лайно випаде, а так хоч протестую як це з такою спритністю. А що по руні, які там вміння?
— Як я вже говорив, до п'ятого — рандом, але начебто є "повітряний таран", при пострілі ще парочку ворогів, що знаходяться поруч, відкидає на якусь відстань, потім, "повітряна куля" — тобто, стріляєш раз, а поруч ще одна куля летить, ну там теж рандом, або в того ж ворога потрапить, або в сусіднього, не вгадаєш, як у вас люблять говорити; "Куля-дура, а багнет молодець", тут також. Одне знаю точно, що на десятому, якщо докачаєш, матимеш просто вбивчу масову здатність, "повітряна пила" називається, ваш брат ще "циркуляркою" її кличе. Не знаю, на якому рівні руни вона з'являється, але на десятому там цілих чотири пилки є в наявності. Спрацьовує як і все, вилітають при пострілі, з двох боків по дві штуки, повна забійна ширина — чотири метри, летять стільки скільки летить і куля при цьому обертаючись з шаленою швидкістю вирізаючи все на своєму шляху, і чим більше прокачана швидкість і атака, тим менше від них захисту, будь-який обладунок або щит за лічені секунди прогризають. Вміння звичайно з перепадом, такі зазвичай система обрізає, але позаяк стрільці занадто вразливий клас, мабуть, вирішила залишити. Хоча якщо чесно, і в інших класів ні-ні та й трапляється щось подібне.
— Так-а, я б з такою руною, цілі просіки зомбі вирізав, але нічо було б здоров'я, а рун ти мені назбираєш.
— Розмріявся! Не думай, що ти один у мене! Коли прийдеш і буде в наявності, будь ласка, купуй скільки треба або на скільки золота вистачить, а спеціально притримувати не буду.
— А я думав, ти мені друг, дядечко Уа.
— Ау, недотепа!
— Гаразд, скільки там з мене?
— За все про все, сорок золотих і двадцяток срібла. І до речі, Івлінка заходила, про тебе питала, — при згадці про дівчину, голос у старого потеплішав. — Казала, якщо тебе побачу, щоб передав, мовляв, чекатиме на тебе, щодня о шостій вечора біля ратуші. І що вона в тобі знайшла.
— Щось та знайшла, дядечку Агу. Гаразд, піду я.
— Ау!
— Ви кого кличете, дядечку Ату?
— Іди геть, щоб очі мої тебе більше не бачили!
— Угу.
Вкотре я вискочив з його лавки, трохи відбігши, озирнувся про всяк випадок, чи не цілиться він мені в спину зі своєї атомної рушниці. Але ніхто й не збирався вибігати за мною, двері голосно грюкнувши так і залишилися закритими, я ж, обернувшись, заскочив у першу-ліпшу арку, щоб одягти обновку і трохи пробігтися. Руну я теж вставив у порожню комірку і відразу активував, хто знає, яка навичка або вміння може стати в нагоді в той чи інший момент, треба бути у всеозброєнні. Активована руна видала назву вміння, на жаль, всього лише "повітряний таран" — при попаданні, двох сусідніх істот відкидає на пару метрів щільним потоком повітря. Ну нічого, на безриб'ї і віник пилосос.
У обшарпаній напівтемній арці, весь час нервово озираючись по сторонах, я швиденько переодягнув штани на нові з параметрами, а старі довелося скрутити й засунути за пояс, щоб не бовталися під руками. Захотілося відразу ж відчути, як позначиться на моєму фізичному стані додаткові 115 очок до спритності, коли моя стандартна досі становила всього лише 36 очок і то разом з кедами. Зараз загалом набралося 151 бал і це навіть незрозуміло, з чим порівняти. Тому я, взявши високий старт, на рахунок три рвонув з місця в бік південних воріт.
Я біг... ні, летів вуличками міста, спритно перестрибуючи клумби й парканчики, а через проїжджі вози перемахував як справжній паркурщик. За пів години я пробіг практично половину відстані, спритно долаючи різноманітні перешкоди, так і ухиляючись від них, єдине, що мені б хотілося, так це додати швидкості до завищеної спритності, тоді б взагалі летів як вітер. Але поки що стримав таке бажання, швидкості поки що і так вистачало, а ось так ухилятися і крутити револьвером, мені явно знадобиться. А ще я ні з того ні з сього навчився жонглювати трьома і навіть чотирма предметами. Це я виявив, коли, зупинившись на перепочинок, вирішив купити собі яблуко, які в достатку продавалися на вуличному лотку, абсолютно випадково вибираючи з асортименту почав підкидати вгору, потім заради приколу підхопив ще два, і на свій подив, почав жонглювати навіть не напружуючись. Ні, все-таки шикарні штани підігнав мені дядечко Ау, постараюся більше його не дражнити. Хрумтячи яблуком, я глянув на внутрішньосистемний годинник і зрозумів, що до призначеного часу залишилося всього двадцять хвилин, тому вирішив не сподіватися на ноги, а заскочив у маршрутний трамвайчик, який рухався в потрібному напрямку.
Розділ п'ятнадцятий
Прибув практично хвилина в хвилину, і, до речі, останнім, весь інший народ вже підтягнувся і, розбившись на дві групи, щось жваво обговорював між собою. Баффі, як я і припускав, попри хвалебне зілля, виглядала пом'ятою і до того ж тримала в руці запотілу пляшку холодної води, з якої час від часу робила солідні ковтки.
— Привіт, мала! Що, хто не пив вина, не знає смаку води? — привітав я похмільну дівчину.
— Треба буде зілля доопрацювати, ефект сп'яніння знімає, а ось синдром похмілля залишається. — важко відповіла та, знову прикладаючись до води.
Хоч і з похмілля, але до рейду підготувалася ґрунтовно. Щось на зразок спортивного костюма, зверху жилетка з безліччю кишень, мабуть, для зілля, жилетка ще й з капюшоном на випадок дощу, як і високі гумові чоботи, зі вставками проти ковзання. А до того ж на спині ще й туго набитий рюкзак з припасами. Оце молодець, у неї, напевно, і у віртуальному рюкзаку всякої корисної всячини припасено, не те, що у мене, шорти, кеди і револьвер – прямо гроза монстрів. Як тільки я підійшов, Баффі, спорожнивши пляшку, почала представляти мене своїм подругам, африканці Чібі, товстушці – азійці Мон і блондинці Саті.
Я досі думав, що блондинки всі суцільно красуні, ну або як мінімум симпатяжки, а ось з Саті вийшов облом. Так, з фігурою там все гаразд, груди солідного розміру, талія без живота і наїжених боків, довгі спортивні ноги в шкіряних ботфортах, і шикарний зад в коротких джинсових шортах. Але це якщо дивитися ззаду. Спереду на мене дивилися великі відстовбурчені вуха, маленькі бляклі оченята майже без вій, довгий гачкуватий ніс над тонкою лінією губ і гостре підборіддя. Мені навіть спало на думку, чи не є вона найближчою родичкою П'яточки. Але тут же забив цю думку в найдальший куточок свідомості, тому що це диво, тільки побачивши мене, відразу почало пускати бісики своїми бляклими очима і досить напористо приставати – то ніби випадково торкнеться рукою моєї руки, то ніби оступившись притискається всім тілом, не надто поспішаючи "відлипнути".