Але навіть він погодився: останній вечір на базі має бути особливим святом для всіх.
Тітка Клава спекла величезний ароматний пиріг з абрикосами й ваніллю. Тимур та Аміна принесли велику коробку пахлави. Світланка з'явилась із горою заварних трубочок і одразу сказала, трохи зніяковіло:
— Я сама робила. Майже.
— Смачно? — запитав Вадик, вже тягнучись до трубочки.
— Вадик! — рявкнув дядя Микола.
— Я просто перевіряю якість, — не розгубився Вадик.
На стіл клали все без зайвих розмов, але з усмішками, що говорили більше за слова.
Розпалили вогнище. Хтось дістав гітару, і спочатку тихо, а потім голосніше потягнулася мелодія. Умка крутилась біля дітей, ловила тіні від вогню, грайливо гавкала на іскри, що злітали в темне небо.
Любаша сиділа на теплій колоді поруч із Оленкою, Тимуром, Аміною і Світланкою, дивилась на полум'я і мовчки згадувала все, що сталося за це літо: нічні дощі, коли спалося так солодко, першу ловлю мідій, першу зустріч із безмежним морем, дивовижний ботанічний сад, Ластівчине гніздо, небезпечний шторм, що ледь не забрав її, і — головне — тепло людей навколо, їхню підтримку та щирість.
В той вечір ніхто не говорив "прощавай". Говорили лише: "До зустрічі". І, можливо, саме тому все здавалося ще більш чарівним, залишаючи в серці надію, що це літо — лише початок.
Ближче до ночі, коли багаття майже догоріло, батько покликав Любашу:
— Ходімо, доню. У нас є ще одна важлива справа.
Він взяв її за руку, і вони вдвох пішли до самого берега моря. Ніч була зоряною, світлою, якоюсь прозорою. Серпень приховував ще одне диво: море фосфорилося. Кожен рух води, кожен удар хвилі об пісок викликав мільйони крихітних зелених іскорок, що мерехтіли, наче зоряний пил. Було дуже красиво, немов під водою жив цілий світ містичних вогників.
— Дивись, яка краса, — прошепотів батько. — Це планктон світиться. Чудо, правда?
Любаша кивнула, зачарована.
— Є така старовинна прикмета, доню, — сказав батько, дістаючи з кишені дві монетки. — Якщо хочеш повернутися туди, де було добре, треба кинути монетку в море. Море її прийме і запам'ятає тебе. Воно знатиме, що ти хочеш повернутися.
Він дав Любаші одну монетку. Вона міцно стиснула її в долоні, відчуваючи холод металу. Заплющила очі, подумала про все, що було цього літа. Потім, розмахнувшись, кинула монетку у фосфоруючу воду. Вона впала з легким сплеском, і на мить у цьому місці спалахнуло яскраве зелене коло. Батько кинув свою монетку слідом.
— До зустрічі, Приморський! — прошепотіла Любаша.
— До зустрічі, літо! — додав батько.
Зранку батько посадив її на потяг. Він міцно обняв її, а потім поцілував у чоло.
— Будь розумницею.
— Обов'язково, тату! Повертайся швидше!
Умка залишалася в Приморському ще на місяць разом з батьком. Вона, здавалося, розуміла, що Любаша їде, і лише жалібно поскулювала, дивлячись на валізу.
Місце в купе було зайняте веселим гуртом: Любаша, Оленка та близнюки. Дядя Микола взяв на себе місію всіх довезти. В дорозі читали книжки, обговорювали літні пригоди. А потім Діма оголосив, що вони з Вадиком придумали гру — хто більше згадає смішних моментів цього літа, той виграє.
— Я починаю, — сказав Діма. — "П'яні фрукти".
— Це не смішно, — суворо відповів Вадик.
— Ти сам тоді казав, що дуже смішно.
— Я не пам'ятаю.
— Ось саме тому це і смішно, — підсумував Діма.
Оленка з Любашею переглянулися і захихотіли. Дядя Микола зробив вигляд, що спить.
Потім дістали збірники поштових листівок із краєвидами Криму. Любаша мрійливо розглядала їх, уявляючи, як колись обов'язково побуває у Воронцовському палаці чи Судацькій фортеці.
А ввечері, коли потяг прийшов до рідного міста, на пероні Любашу вже чекала радісна мама. Вона міцно обняла доньку, відчуваючи, як та виросла і засмагла.
Вечір був смачним: мама приготувала улюблену Любашину страву — фарширований перець, а по телевізору показували чергову серію "Спрута" з комісаром Катані. Любаша сиділа поруч з мамою, їла і відчувала себе щасливою. Але для повного щастя не вистачало батька, Умки та тихого шелесту моря…
За два дні Любаша, у нагладженій шкільній формі, з білим передником та пишними бантами, з букетом гладіолусів, пішла до школи.
На фотографії шостого класу, зробленій у цей день, її обличчя було найзасмаглішим — що видавало в ній справжню "дитину моря". А в щорічному творі "Як я провела літо" сторінки були усипані яскравими спогадами, наче золотим морським піском. І вона вже знала, що обов'язково повернеться до моря, до своїх пригод, до свого Криму…
ЕПІЛОГ
Минали роки, і літа змінювали одне одного, несучи з собою нові пригоди, але ніколи не стираючи з пам'яті спогади про те перше, незабутнє літо в Приморському. Любаша, вірна своїй обіцянці, кинутій морським хвилям разом із блискучою монеткою, поверталася до Криму щороку.
Вона їздила на "Любаву" до самого закінчення школи. Кожне літо зустрічало її зрілим сонцем, ласкавим морем і радісними обіймами друзів. Світланка, Оленка, Аміна, Тимур, близнюки — всі вони росли, змінювалися, але їхня дружба, загартована спільними іграми, таємницями та пригодами, залишалася міцною, як кримські скелі.
Любаша бачила, як "Любава" розростається, як будуються нові вагончики, як база перетворюється на справжнє затишне місце для відпочинку. Вона з татом брала участь у цих перетвореннях, відчуваючи себе частиною чогось великого і важливого. Кожного разу, бувши у Феодосії, вона відвідувала улюблену картинну галерею Айвазовського, де картина "Серед хвиль" продовжувала захоплювати її своєю неземною красою.
Навіть після того, як Любаша закінчила школу і почала доросле життя, Крим залишався її магнітом. Вона ще довго листувалася з друзями з Приморського. Діма одного разу написав, що вони з Вадиком досі сперечаються, хто тоді з'їв більше фруктів з тієї банки — і що ця суперечка, схоже, триватиме все життя. Любаша сміялась і думала: добре, що деякі речі не змінюються.
Минув час, і Любаша створила власну сім'ю. І першим місцем, куди вона привезла свого сина, коли він був ще зовсім маленьким, стало кримське узбережжя. Вона з ніжністю дивилася, як він, зовсім як колись вона сама, маленькими ніжками бігав по золотому піску, сміявся від дотику морської хвилі і намагався зловити прозорих медуз. Вона розповідала йому про мідії, про джмеля в трояндах, про добру тітку Клаву і про Фонтан Сліз. Показувала йому ті самі місця, що так багато для неї означали.
І хоча зараз, через страшну війну, Крим поки що недосяжний, і дорога до улюбленого Приморського тимчасово окупована, любов до нього залишилася в серці Любаші назавжди. Вона живе у спогадах про солоний вітер, про яскраве сонце, про шепіт хвиль, про тепло друзів і родини. Вона знає, що одного дня море знову прийме її, і вона знову зможе відчути під ногами золотий пісок Приморського, показати його своїм онукам і розповісти їм свої кримські казки. Адже море пам'ятає тих, хто кинув у нього монетку, і обов'язково повертає їх додому…
Червень 2025