Це всього лишень дві хвилини тому говорилося. А ще про те, що язик без кісток! — обурилася Іві.
— Так? Значить я просто забув. Сама ж говорила що я вже старий. То маю право на склероз чи ні?
— Ага, а те що я сказала нібито ти старий, це ти добре запам'ятав. Хоча я мала на увазі нашу різницю у віці, а не те що ти дідусь. От!
— Що, що! Говори голосніше, я нічого не чую!
— Ну, все! Ну досить вже ображатися. Пробач мені. Хочеш, я покажу тобі місто, за просто так? Воно дуже гарне, особливо в центрі, навіть не зважаючи на те що вже який рік йде війна з інфікованими.
— Натякаєш на побачення?
— Ще чого не вистачало! Просто в нашому місті дуже гостинні люди, а для новачків екскурсії безплатні. Тільки ти вмийся і переодягнися, такий симпатичний хлопець не може ходити як нечупара. Чув вислів: "В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки".
— Здуріти! Ти ще й класиків цитуєш... Хто ти! Іві?
— Просто дівчинка. Нам сюди...
Поки розмовляли, ми звернули повз якусь будівлю, і опинилися перед входом у місто. Так, саме — вхід, просто отвір в стіні не вище чоловічого зросту, де по ширині — двоє навряд чи розминуться один повз одного. Люди зрідка заходили або виходили з нього, переважно ні с чим. Значить головні ворота з їхніми стулками та іншими середньовічними атрибутами були десь в іншому місці. Але якщо цей шлях коротший і швидший, то на біса мені здалися ті ворота, ще встигну намилуватись на історичні пам'ятки. Дівчина, не замислюючись, пірнула в отвір, ну а я за нею. Прохід розтягнувся метрів на шість, мабуть, на всю ширину стіни... Нічого собі, стіночка. Яка ж цікаво тоді ширина зовнішньої стіни?
Вийшовши на вулицю, ми знову опинилися на широкому пустирі. Цю сторону стіни, як і зовнішню, також підпирали різноманітні будівлі — від повноцінних майстерень до простих, критих сараїв. А потім... Мабуть, я потрапив до музею. Музей важкої та легкої артилерійської зброї, всіх часів і народів. Тут було стільки всього... Куди не глянь, ліворуч і праворуч, знаходилась величезна кількість гармат, кулеметів, всіляких розмірів і калібрів, були зенітні установки й навіть система ППО... Я бачив одну точнісінько таку саму по телевізору. Тут новітні артилерійські системи з автонаведенням і автоматичною подачею снарядів мирно співіснували зі старовинними мортирами, що стріляли гарматними ядрами. Значення такого сусідства мене дещо здивувало... в чому гарматні ядра могли конкурувати зі 155-мм снарядами... Дивно.
Але на цьому чудеса не закінчилися. Мені на очі попалася спарена зенітна установка, з місцем для навідника і на обертовій платформі. І прямо поруч з нею кілька людей, чи то демонтували, чи навпаки, збирали, стародавню стрілометну установку на важелі. А вдалині можна було вгадати обриси величезної балісти.
І всю цю техніку кудись тягли, або розбирали, чистили, міняли деталі, ремонтували, змащували, вантажили. Одні агрегати, на лебідках і підіймачах, зі свистом і гудінням тягнули вгору, інші опускали вниз. Шум і гомін були настільки гучними, що можна було оглухнути.
Мені було цікаво, о котрій годині все ЦЕ стріляло під час нічної битви. Мабуть, ще до того, як я з'явився. Напевно, від комбінованого залпу такої кількості гармат, та ще й одночасно, здригалася земля. За стінами все повинно було горіти й рватися на шматки. Як жаль... пропустив таке видовище. Та, мабуть, що таких залпів на мій вік вистачить з головою. Ще й набридне. Неймовірно захотілося тут потусуватися, подивитися, порозпитувати, що і як, але мій гід вперто йшла вперед, не думаючи зупинятися. А оскільки саме я її найняв, по конкретній справі, вибору не було, доводилося поспішати за нею. Хоча з іншого боку, навряд чи хтось захоче відкритися чоловікові в одних тільки рваних штанях. Ще не дай Боже, вистрілять у мене гарматним ядром, для профілактики, щоб не чесалося...
Тим часом ми з Івілі перетнули пустир і опинилися біля третьої кам'яної стіни. Ця вже була невисокою (ну порівняно з двома першими), від сили метра чотири або п'ять. У ній я таки побачив ворота, правда звичайні з хвірткою. Зате, вони були настільки масивними і міцними, суцільно покритими залізними пластинами, що по міцності мало чим поступалися самим стінам. Перед воротами знаходився блокпост, що складався з півтора метра залізобетонних блоків і кулеметних гнізд на одному рівні з людиною, закиданими мішками з піском.
Тут чергували три "персонажі". Один, явно кулеметник, бо перебував біля аналогічної зброї на тринозі. Другий у бронежилеті з високим коміром і в шоломі з тактичними окулярами, стояв, спершись на двометрову алебарду, а за пояс був засунутий моргенштерн. Напевно, воїн або танк. Третій знову незрозуміло хто: на шиї у нього висить автоматична зброя невідомої модифікації, а за спину начеплена ПЗРК — установка, видається що, моделі "Ігла". Загалом, збірна солянка.
Вони пропустили нас без питань. Іві кивнули, а ВОЇН навіть послав повітряний поцілунок їй навздогін. Що ж до мене, то вони проводили мою персону іронічними поглядами, а коли ми вже пройшли повз, хтось щось сказав і всі одразу, голосно "заіржали". Та ну вас! Самі, такі...
А от за третьою стіною ми нарешті опинилися в самому місті. З мощеними кам'яною бруківкою дорогами й тротуарами — біля яких росли акуратно висаджені та обгороджені кам'яною окрайкою — дерева. Дво-триповерхові будинки з архітектурою пізнього середньовіччя. Багатолюдні вулиці.
Уздовж дороги, снували численні вози та екіпажами, деякі запряжені шістьма гнідими кіньми, а також автомобілі на двигуні внутрішнього згоряння, різних років випуску та всіляких модифікацій. Якоїсь миті повз мене пропихтів Mercedes-Benz, напевно, ще першої збірки. Прямо стімпанк якийсь.
Хоча після зомбі мене вже нічим не здивуєш — так, цікаво, творчо, барвисто... Але після того що я вже бачив, в мене напевне й так дах поїхав і я з цим змирився. Тому далі йшли, не дивлячись ні на що і не озираючись назад.
У якийсь момент дівчина зупинилася, і, повернувшись обличчям до мене, показала рукою на один з непоказних будинків, зі сходинками, що вели вниз в підвал, і впиралися в обшарпані двері. Над ним висіла табличка в такому ж стані, і на мій подив, англійською мовою: "Uncle Аu's shop". Хоча, що я хотів... Інший світ, свої примочки. Принаймні хоч не китайській.
— Все, ми на місці. Гони монету! — сказала Іві. І коли я їй заплатив, вона продовжила. — А як щодо екскурсії, згоден?
— Чому б і ні. Де, коли?
— Ну, не сьогодні, точно. Тобі все одно потрібно ще вирішити свої справи, напевно. Давай завтра, о шостій вечора біля ратуші.
— Так пізно... А встигнемо все побачити?
— А може я ще хочу показати тобі нічне місто, знаєш, як красиво і романтично виглядають вулиці, освітлені нічними ліхтарями.
— Дивись, а то я почну приставати до тебе в темряві. Ти ж мене не знаєш. —при цьому я грізно насупився.
— Ну, якщо й так, то хоча б купи букет квітів. Насправді я обожнюю троянди, червоні. Але вони дуже дорогі, тому що не ростуть у нас в країні, їх можна отримати тільки через вашу систему, за великі гроші. А ти у нас поки що бідненький, не потягнеш. Та хоч якісь все ж візьми, бодай за для годиться . Тоді навіть якщо й поцілуєш мене в щічку, то так і буде, можливо, я навіть не ображуся і ти залишишся неушкодженим.
— Зрозумів! — і, нахилившись, швидко чмокнув її в щоку.
— Дурник який, не зараз, на побаченні. Ой, я хотіла сказати – на екскурсії! — сказала вона, почервонівши до кінчиків вух, приклавшись рукою до щоки. — Тепер тільки спробуй не прийти... Ображуся! І купи собі нормальні штани...
Не кажучи більше нічого, вона обернулася і, зберігаючи поставу, повільно пішла вулицею.
— Ех, гарна мала. — пробурмотів я, теж обернувшись, але вже в напрямку крамниці.
— І не забувай мені про це частіше говорити! — вигукнула Іві.
Невже почула? Так далеко!
— Ти що... Чула? — повторив я вголос, звертаючись до дівчини.
Вона тільки показала мене язика і, махнувши рукою на прощання, зникла в найближчому провулку. Отак-от, не повний день у Тайфу, а вже з неповнолітньою двіж затіяв. От навіщо мені це, може я дійсно старію, і хочу довести собі, що молоді дівчата ще можуть кидатися на мене. Та ну на! Мені лише двадцять сім, яка ще старість. І взагалі, це не побачення, а екскурсія. Крапка.
Я рішуче ступив до крамниці, перестрибнувши через сходи й, схопившись за ручку, потягнув двері до себе. Старі, пошарпані, але ще дуже міцні, злегка скриплячи незмащеними петлями, вони легко відчинялися, і я зігнувши голову з-за низької перемички ступив усередину. Мій прихід супроводжувався дзвоником, який пролунав десь у глибині крамниці. Хоча в цьому не було необхідності, тому що сам власник магазину (ну то я так подумав) стояв біля вікна і спостерігав за вулицею.
Дядько Ау вже не молодий, за шістдесят, але все ще досить жвавий. Лисий, з нальотом сивого волосся, що стирчало над вухами, гачкуватий ніс, сиві вуса. Невисокого зросту, худорлявий, в жилеті на підкладці з хутра і потертих штанях. Да-а... іміджем успішного бізнесмена, тобто крамаря, тут навіть і не пахне.
Та й сам магазин не викликав захвату. Майже весь простір займали стелажі з різноманітним сміттям. Побачити що-небудь конкретне навряд чи можливо, через погане освітлення, яке випромінює єдина лампа, що самотньо звисає зі стелі. У передній частині всього цього стояв довгий стіл – прилавок зі старовинною дерев'яною рахівницею та касовим апаратом з ручкою, як у п'ятдесятих роках.
— Еге ж! — протягнув я, озираючись навколо. – Андеграунд – як є. Доброго здоров'я, господарю, бачу, торгівля йде повним ходом.
— І тобі не хворіти, хлопче. А торгівля... Ну, якщо йде, то ставай в чергу. Що бажаєш, може, у нас і є, але якщо ні, то знайдемо? А якщо не знайдемо, то порадимо, де це може бути. Як до тебе звертатися.
— А ви що шановний, з усіма покупцями знайомитесь?
— Та ні, бо знаю майже всіх у цьому місті, лишень бачив через вікно, як ти з Івлінкою спілкувалися, і як цілував перед усім чесним народом, ні кого не соромлячись. Вона, до речі, моя далека родичка. Звичайно, я хочу знати, що за хлопака залицяється до сироти. Адже, дивлячись на тебе і твої рвані штані, нічого хорошого на думку не спадає. Щоб ще чогось лихого не надумав вчинити з дитиною.