І, здавалося б, які пісні та танці, коли загинуло стільки людей і кожен день продовжує гинути, але спробуй скажи це молодій двадцятирічній дівчині, яка щодня ризикує життям, та ще й веде за собою людей, за яких несе особисту відповідальність. Це її повне право, сховавшись від усіх, віддатися хвилинній дівочій радості, якої вона практично позбавлена в повсякденному житті. Як казав один відомий чоловік в колишньому світі:
Кто сказал, что надо бросить
Песни на войне?
После боя сердце просит
Музыки вдвойне!
Ну я подумав, подумав, і ще раз озирнувшись, спритно метнувся і схопивши дівчину за руки, влився в її танець.
Вона здригнулася від несподіванки, злегка остовпіла і спробувала зупинитися і вирватися, але я не відпустив і повів її в танці далі, кружляючи все сильніше.
— Я пам'ятаю цю мелодію, — не голосно промовив я, дивлячись на дівчину зверху вниз. — Це шкільний вальс. Не можу забути, як наша вчителька хореографії, після безлічі спроб, зарахувала мене в самий низ кривоногих невдах, такий я був незграбний і боязкий. Навіть перестала звертати на мене уваги, дозволяючи безкарно тікати зі своїх уроків. За її уявною схемою, в центрі знаходилися найкращі, наступне коло, підтанцьовка, і третє — кривоногий фон. А я опинився взагалі за бортом, і навіть без пари.
— Бідненький. — прошепотіла Аня, погладивши мене по щоці.
— Так подумав би кожен, сам про себе і змирився зі своєю долею. Але я ж упертий, як так... мене, улюбленого, і на задвірки історії. А хрін вам! Я поговорив з мамою, вона зналася з театралами, і звела своє чадо з ще однією викладачкою, яка за додаткову плату почала зі мною займатися.
Зробивши черговий па, я закружляв дівчину під витягнутою вгору рукою, а потім знову підхопивши під талію, продовжив танцювати.
— А далі, що було? — запитала вона, не відриваючи від мене погляду своїх дивно синіх очей.
— Я так викладався на цих уроках, що ледве доповзав до ліжка, викладачка потім благала мою матір віддати мене в хореографічне училище, адже з такою пристрастю і завзятістю я міг би багато чого досягти в цьому виді мистецтва. Але я не хотів ставати танцюристом, мене цікавив один єдиний танець.
У розпал випускного балу, коли тільки зазвучали перші мотиви вальсу, я підійшов і при всіх запросив розчаровану в мені вчительку, до речі, зовсім ще не стару жінку, на танець. При всіх вона не могла відмовити, і криво посміхаючись погодилася, внутрішньо готуючись до ганьби і єхидних коментарів. Але коли ми почали танцювати!.. В кінці нам аплодував весь зал, і мої однокласники в тому числі.
— А що вона тобі сказала після танцю?
— Я сказав. Провівши, як годиться, даму до місця, вимовив: "Є час бути не таким, як усі, потворним, незграбним, і є час бути кращим за всіх". За що ще й п'ятірку отримав від вчительки літератури за чверть, яка була поруч і чула мою фразу.
Дівчина, раптово вставши навшпиньки, притиснулася до мене, а далі я не встиг отямитися, як ми злилися в довгому і пристрасному поцілунку.
Не знаю, як довго наші душі перебували в нірвані, але з неї мене витягнуло легке поплескування рукою по спині й знайома вже фраза:
— Вітаю! Мене звати Василь! Допомога потрібна?
— Ось тут я не зрозумів, а хіба він зараз не повинен бути в дорозі до психіатричної лікарні? — поцікавився я в Ані, яка дивилася на мене розімлілими очима і ще не прийшла в себе після поцілунку.
— Ти про кого? — перепитала вона, потроху приходячи до тями.
Я нічого не відповів, а лише відступив убік, показавши їй колишнього підлеглого, який переступав з ноги на ногу і, побачивши, що ми дивимося на нього, дружньо помахав рукою.
— Так, здається, я вже сама нічого не розумію. Адже на власні очі бачила, як його садять в екіпаж до лікаря, двоє моїх хлопців, яким за моїм наказом належало супроводжувати його до місця призначення. Зараз я зв'яжуся з ними та дізнаюся, що у них сталося.
Але зв'язуватися ні з ким не довелося, бо в кінці вулиці з'явилася карета, в якій дівчина впізнала ту саму, в якій відвезли Василя. Коли вона зупинилася біля нас, я ледь стримав посмішку, побачивши, як з неї виходить парочка здоровенних поліціянтів, червоних як помідори, які, збентежено опустивши очі, починають, плутаючись і затинаючись, пояснювати маленькій лейтенантці, що грізно дивиться на них знизу вгору, як вони проґавили супроводжуваного. Хлопці ще довго мучилися, підбираючи правильні слова на своє виправдання, але тут з карети вискочив той самий доктор-психіатр і, побачивши Васю, відразу попрямував до нього. Оглянувши свого майбутнього пацієнта з ніг до голови, причому навіть змусив відкрити того рот і заглянув всередину, незрозуміло що, збираючись там побачити, після чого задоволено кивнувши самому собі, оголосив небу, який цікавий випадок йому дістався, і в двох словах пояснив нам, що сталося.
А сталося те, що, від'їхавши досить далеко від місця події, Василь, який спокійно сидів між двома своїми колишніми колегами, раптом привітався з лікарем, представився і поцікавився, чи не потрібна йому допомога. Лікар відповів, що особисто йому допомога не потрібна, а зовсім навпаки, але той більше нічого слухати не став, а одним ривком стрибнув на повному ходу прямо крізь засклене віконце карети, розтрощивши його на друзки і опинившись у придорожніх кущах. Поки карета загальмувала, поки два громіздких копи, штовхаючись і заважаючи один одному вийти, опинилися на дорозі, того і слід прохолов. Доктор виявився не дурнем і відразу збагнув, що пацієнт міг спершу побігти до себе додому або до місця служби, і, подумавши, вирішив спершу перевірити департамент, де й виявився втікач, повністю підтвердивши його припущення.
Везти Василя на цій же кареті вже не ризикнули, тому довелося пів години чекати на спеціальну карету з психіатричної лікарні, заґратовану і спеціально обладнану для таких пацієнтів, де в супроводі перебував спеціально навчений персонал. Два дужих санітари відразу взяли Васю в оборот, не давши ні поворухнутися, ні шелеснути, ні вчинити що-небудь інше, а відразу завантаживши в карету, в яку миттю заскочив лікар і вона тут же рушила, набираючи обертів.
Ну а двоє незграбних поліціянтів, які так безглуздо упустили свого колишнього колегу, вже почали розслаблятися, позбувшись клопіткого завдання, від раптового крику своєї лейтенантки, аж підскочили:
— А ви якого біса розслабилися! Провалили таке просте завдання, зганьбили перед цивільними наш департамент і думаєте, що це вам так просто зійде з рук! А ну бігом, своїм ходом побігли слідом за каретою і щоб супроводили її до самих воріт лікарні, і своїми очима переконалися, що пацієнт доставлений до місця призначення! Після, відразу доповісти мені!
Ті, витягнувшись струнко, після отриманої команди, як очманілі кинулися слідом за екіпажем, що віддалявся. І я за ними.
— Громадянин Еех! А ну стояти на місці!
— Так точно сер! Вибачте мем, сер... тобто не сер, мем!
— Сам зрозумів, що сказав?
— Ніяк ні, мем! Дозвольте йти мем?
— Ну все, перестань кривлятися. До речі, можеш мене привітати...
— Вітаю з присвоєнням...
— Ні, звання поки що не дали, зате за особистим розпорядженням голови департаменту юстиції в моєму розпорядженні тепер є власний транспортний засіб. — похвалилася дівчина.
— Ух ти-и! А що за модель? Бензин, дизель чи гібрид?
— От ти кумедний. Хіба не знаєш, що в межах міста їзда на технічному транспорті дозволена тільки у виняткових випадках? А так ми користуємося кінними екіпажами, різної місткості. Особисто мені надали двомісну коляску, з конячкою дволіткою, на ім'я Розочка! Скажи, потрясно!
— Вітаю, звичайно, але якщо ти начепила на конячку бантик, я туди не сяду!
— Ой, який вибагливий. Нічого я на неї не чіпляла, хоча ідея цікава. Підвезу тебе додому, до речі, ти голодний, у мене залишилися ще вчорашні пиріжки, два з м'ясом і один з картоплею. Правда, не знаю, чи з м'ясом часом не зіпсувалися...
— Зараз перевіримо! — вигукнув я, перекрикуючи свій живіт що почав бурчати на всю вулицю вимагаючи їдла.
Пиріжки за секунду впали на дно мого шлунка і вмить розчинилися там без сліду. По-моєму, я навіть не пережовував їх.
На двоколісному візку дівчина, який та вела досить впевнено, ми швидко докотили до мого району проживання, а там і до знайомої вулиці. Від тряски я майже задрімав, як крізь повіки що те й діло раз за разом стулялися, розгледів далеко попереду, прямо посеред дороги, щось біле. Гарненько вглядівшись, все відразу стало зрозуміло... прошу даруйте – паркан пофарбуйте, П'яточка власною персоною. Тільки чомусь в одних лише трусиках і маєчці, та ще й босоніж... стоїть – вишкіряється, виблискуючи переднім зубчиком, і радісно махає рукою. І куди це Самай' поділася, що дозволила малій в такому вигляді маячити посеред вулиці.
— Зупини тут, будь ласка, мене, он… привид з вухами очікує. — сказав і поцілував дівчину в губи. Не втримався.
У цей час з дому вискочила стурбована Самай' в нічному халатику. Ось зараз обидві у мене і отримають. Я зіскочив з тарантаса і, помахавши Ані на прощання рукою, рушив у бік напівголої делегації на зустріч. Малявка, побачивши мене, що йду проти неї, як завжди радісно верескнувши, кинулася назустріч, смішно тупцяючи босими ніжками по нерівній кам'яній бруківці. Самая', так і не встигнувши підхопити дівчинку на руки, залишилася чекати нас біля мощеної доріжки, що вела до будинку.
Підбігши до мене, вже готового підхопити малу на руки, і перетерпіти чергову порцію обіймашок і слинявих поцілуночків, П'яточка не стала ластитися як зазвичай, на моє величезне здивування, а схопивши правою ручкою мою руку, ліву повернула долонею вгору і почала простягати в мій бік, ніби щось випрошуючи. Що за незрозуміла хрінь коїться?
— Здрастуйте, народ! — радісно вигукнув. — Що, не чекали? А я приперся!
— Це одна з тих, що вчора тебе забирали? — замість привітання, холодно запитала дівчина, вказуючи на двоколісний візок, що від'їжджав.
— Ввечері забрала, вранці повернула. Сервіс на вищому рівні!
— Ви цілувалися? — відразу питання ребром, крізь примружений оцінюючий погляд. Ось воно що!
— З ким цілувався? З лягавою! Ну ти даєш, матінко... ні, звичайно, з якого переляку мені з нею цілуватися! – я зробив надзвичайно здивоване обличчя.
— Я бачила! Ви цілувалися в губи! – ледь не зірвавшись на крик, заявила вона!
— Та не було ніяких поцілунків, тобі примарилося! Он у П'яточки запитай, вона не дасть збрехати.