Але втомлений після нічного бою народ ходив з такими похмурими й незадоволеними обличчями, що я не наважувався нікого зупинити зі своїми випитуваннями, щоб не бути посланим кудись не туди, куди мені потрібно.
На щастя, почали з'являтися й інші... в простому одязі, навантажені різноманітним начинням і сумками з чимось. Якщо перші були суцільно воїнами й магами з лучниками, то другі — вже менш простими людьми, майстрами, ремісниками, крамарями й різноробами. Вони з'явилися з нізвідки й заповнили практично весь простір. Забігали, немов мурахи, всі були зайняті, всі щось несли, тягли, волочили, стукали клевцем, дзвеніли пили, чути стукіт молота по ковадлу. Також було багато возів, в які замість тварин запрягали самих місцевих жителів, по двоє. Вони підкочувалися до куп трупів або до сміття, а інша пара хлопів починала вантажити лежачі речі у візки. Ті, хто виносив трупи, були озброєні, напевно, часто траплялося, що чергового мертвяка не помітили й не добили, тому страхувалися. На обличчі всі в масках та респіраторах, бо запах нікуди не подівся.
Будівлі під маленькою стіною виявилися справжніми майстернями, в яких можливо було відшукати всі професії та послуги які потрібні захисникам стіни, а також самій стіні. Напевно в деяких місцях вона була пошкоджена, та як з'явилися вози, але вже запряжені чи то волами, чи то биками, незрозуміло, видно тільки, що вони з породи корів. Таким чином, повільно, але впевнено, вони тягнули вантаж, що складався з цегли, тесаних каменів і мішків з порошком, схожим на цемент, у супроводі каменярів і будівельників, що несли свої інструменти на плечах і в руках. Із зовнішньої стіни, назустріч їм, вже почали спускати дерев'яні помости на лебідках, що кріпилися мотузяними канатами. На них робітники акуратно складали те, що вивантажували з возів, потім під свист, помости повільно тягнулися вгору. А розвантажені вози поступилися місцем повним. Самі робітники і майстри підіймалися по кам'яних сходах, вимуруваних в стіні що вели до самого верху. Та що цікаво, шириною вони були не більше метра, і абсолютно без ніяких перил! А це уявіть собі сходи, що ведуть на висоту п'ятнадцять метрів, без будь-яких засобів безпеки і люди йдуть собі абсолютно спокійно, без напруги, та якби воно так і повинно бути. Не інакше як самогубці.
Напевно, сам я б туди добровільно не поліз ні за яке бабло, а якби й наважився, то притиснувся б до стіни і поповз рачки.
Поки я оглядав довкілля, народу набігло — не проштовхнутися. І знову дилема — мені потрібно запитати у когось, як знайти магазин одягу, але знову я не наважуюся відволікати людей від роботи. Дивлячись, як вони діловито снують, навіть очей не підіймають. Але так м'ятися можна і до самого вечора. Все досить соромитись, не прищавий підліток же.
До речі, про підлітків... Здається, біля одного з лабазів, стирчить якийсь хлопець, і схоже на те, що він нічим не зайнятий. От і знайду йому заняття, нічого сидіти без діла, коли інші важко працюють. Прийнявши рішення, відразу ж рушив до цілі, працюючи ліктями, проштовхуючись крізь натовп і намагаючись не випустити з уваги біляву голову підлітка. Я навіть задихався, поки зумів дістатися до місця призначення. А це лише пара десятків метрів. Добре що, пацанчик нікуди не поспішає, бо поки я пробивався до нього, пару раз довелося розвертатися і сваритися з незадоволеними, випадково відштовхнутими мною людьми. Але все добре — дістався. Зупинившись про всяк випадок поклав руку йому на плече, раптом, щось собі надумавши, кудись рвоне.
— Ей! Натуральний блондин, не підкажеш, як пройти до бібліотеки? — гукнув я хлопцеві, і відразу відчув, як його плече здригнулося від мого дотику.
Той повільно повернувся, і... Виявився, дівчиною. Зовсім молоденькою, і досить таки привабливою, з ляльковим личком і пухкими губками.
— Взагалі-то, блондинка! – відповіла вона дзвінким дівочим голосом. — Я дівчинка, якщо ти не бачиш... І порівнювати мене з хлопчиком якось ну дуже не гарно ...
Я оглянув її повністю: коротко стрижене волосся, одягнена в широкі штани, зверху накидка, схожа на халат, але з капюшоном, ще й на пару розмірів більше. Як можна зрозуміти, хлопчик це чи дівчинка... тим більше ззаду... ще й здалеку.
— А те, що грудей немає... Так, мені лише шістнадцять. Ще виростуть! — зухвало сказала мала, по-своєму розуміючи мій погляд.
— Напевно. – підтримав я її. — Якщо поливати будеш.
— Навіщо поливати? Невже допомагає! А чим поливати? І до яких розмірів вони зазвичай виростають? У тебе є рецепт, чи може саме зілля, за скільки продаєш?
От завелася, як же їй потрібні ті груди, аж страшно! Я ж то просто пожартував.
Груди – це, звичайно, добре. Але на цей момент мене цікавить зовсім інше. Тим більше, що потрібно терміново міняти тематику, інакше зараз добалакаємось. Ще в сексизмі звинуватять.
— Краще підкажи, де я можу знайти магазин одягу, або крамницю, або хоча б кіоск, і краще щоб там було ще щось на продаж, аби не бігати всім містом? – змінив я тему.
— А ще щось, це що?
— Ну, що-що, скажімо... Взуття, одяг або патрони, ну все таке. Зрозуміла?
— Зрозуміла, зрозуміла! Хоча пояснюєш ти, як абориген якийсь. — А я то думав, що це вони аборигени, а виявилося, сам такий. — А що, до бібліотеки тобі вже не потрібно?
— Плани змінилися, — як же вона все добре пам'ятає. – Але є ще одне. У мене не так багато грошей... Так що магазин бажано не надто дорогий.
— А то нібито по тобі не видно. На багатого ну ніяк не тягнеш, хоча і на бідного теж не дуже, у тих принаймні є нормальні штани і сорочка. Загалом жебрак, як є, і якщо у тебе є з собою гроші, я навіть не хочу знати, де ти їх зберігаєш.
От мала зараза, вона ще й знущається.
— Гостра ж ти на язик однак. Він в тебе зовсім без кісток, напевно, навіть в роті не поміщається. Краще б, груди замість нього виросли, всім би в радість.
— Було б добре. – важко зітхнула вона, зовсім не образившись. — Хоча поговорити я теж люблю. Ну а те місце, куди тобі потрібно, знаходиться не так вже й далеко звідси. Крамниця дядька Ау. Там можна знайти все, що завгодно, причому за вигідною ціною. А якщо ще й сподобаєшся власнику, то можеш навіть на знижку розраховувати.
— Сам знайду, чи ти проведеш?
— Я навіть не знаю... — задумалась дівчина. — Як на мене, там нема чого й шукати, але оскільки ти новенький, то цілком можливо що можеш і заблукати. Але якщо хочеш, я можу за два мідяки, провести тебе до місця, якщо звичайно не шкода грошей.
— Не шкода! Ходімо, — сказав я, — А заодно побачиш, звідки я їх дістаю.
— Ой, фу! Ну, навіщо ти це сказав. Як я тепер буду в тебе, гроші з рук брати?
— Ручками, рідненька, ручками... До речі, а як тебе звати, або як до тебе звертатись?
— Івілі! Можна просто Iв. — вона простягла руку для привітання, але потім, щось подумавши, швидко сховала її за спину. — А ти руки мив?
— Дай подумати, — сказав я, закотивши очі на небо, наче замислився. Потім демонстративно почухав рукою зад, і простягнув руку, у відповідь на привітання. – Ні.
— Ха – ха! — дуже смішно, — кумедно скорчила дівчина гримасу. — Все одно візьму з тебе гроші, бо кожна робота повинна оплачуватися!
— Правильно! Тим більше як-то кажуть в народі: Гроші не пахнуть!
— Ну, ось чому ти мені весь час таку бридоту говориш! Я ж дівчинка, зі мною так не можна розмовляти! — заскиглила Іві.
— Як скажеш, то що йдемо? — я вже трохи втомився від цієї словесної перепалки, хотілося прийняти душ, поїсти, а ще не завадило б поспати, якщо звичайно знайду де.
— Гаразд, гаразд, іди за мною! І намагайся, не відставати, бо якщо загубишся, шукати не буду. І за втраченими грошима плакати теж не стану. — мала рішуче "пірнула" в натовп, і, спритно виляючи, ніби риба у воді, пішла в потрібному напрямку.
Що стосується мене, то я знову почав рухатися напролом, штовхаючись ліктями, та лаючись у відповідь. Та все ж, зберігаючи заданий темп руху, і не втрачаючи з виду спритну дівчину. У якийсь момент мені вдалося пришвидшитись і наздогнати її, відтоді ми вже пішли поруч, благо людей на зустріч, стало менше.
— А у вашому місті є місця, де можна поїсти, поспати...
— І поїсти, і поспати, і навіть громадська лазня знайдеться, до речі, неподалік від крамниці дядька Ау. Але тобі простіше буде купити віртуальну карту міста в нього, де детально описані всі громадські місця і визначні пам'ятки, щоб не плутатись.
— А як ти здогадалися, що я...
— Системний? Це відразу впадає в очі. Ви разюче відрізняєтеся від місцевих жителів, особливо чоловіки.
— Гарні?
— Не завжди. Просто інші... Це не поясниш одразу. Але власне ти, милий, а ще смішний. Скільки тобі років?
— Двадцять сім.
— У – у, старий. Виглядаєш молодше.
— Чого це одразу старий? Відмити, почистити, одягнути, і ще можна користуватись! — награно обурився я, надуваючи при цьому груди.
— А як тебе звати?
— Еех!
— Згадав щось неприємне, що зітхаєш? Сподіваюсь не я причина, прикрих спогадів. Чи просто не хочеш своє ім'я сказати, так я і не наполягаю.
— Це і є моє ім'я. – я вже трохи почав нервувати, через вічні дурні питання про дурне ім'я
— "Це", це яке?
— Нам ще далеко?
— Та ні, вже майже поруч. А ти що, образився — Іві аж ходу стишила заглядаючи в моє лице, напевне щоб розгадати емоції, що на цей момент були присутні на ньому. — Так ти не думай ображатися, я просто завжди така, як щось ляпну потім неділю шкодую про сказане.
— А чого лише неділю? — запитав я.
— Чого лише неділю? – перепитала мала і при цьому глибоко замислилась, а через секунду підняла на мене здивовані великі карі очі й вигукнула. – Ой, а я і сама не знаю чого так сказала. От бачиш, я ж казала що іноді й сама не розумію що кажу. Так ти все ще ображаєшся на мене?
— З чого ти раптом взяла, що я на тебе ображаюсь. Ти мені навіть стала подобатись. – видав я, щоб хоч трохи втішити малу, що з якогось переляку вбила собі в голову, мовляв я на неї ображаюсь.
— Ой! Справді! – від моїх слів та аж стрепенулася і раптово почервоніла, як стиглий помідор, потім, піднявши підборіддя в мій бік, дорікнула. — А як же те, що в мене довгий язик та ще й без грудей. З чого б це після таких слів, я раптом почала подобатись?
— Дивно, але я не пам'ятаю аби таке казав, ти певне щось собі вигадала, бо якщо я не пам'ятаю такої розмови значить її й не було.
— Як це, не було! Що значить вигадала?..