Дурні не знають, що все, що їм належить, це метр на два землі на міському цвинтарі. Мені прикро, що Маленький принц так безглуздо помер, так і не діставшись до своєї троянди, якій, до речі, теж не поздоровиться, коли баобаби розростуться і розірвуть планету на шматки.
— А хто тобі сказав, що він помер?
— Так його ж змія вкусила, а всім відомо, що будь-хто від укусу змії відкине копита, якщо вчасно кров з ранки не висмоктати або цілителя не покликати!
— Так вона ж для того і вкусила принца, щоб звільнити від земного тяжіння, аби той зміг вирушити до себе додому й водночас — до покинутої троянди. Так, може це і виглядало як смерть, але іноді, щоб досягти чогось дійсно важливого для себе, доводиться чимось жертвувати, бо іншого виходу немає. Життя іноді ставить людину перед нелегким вибором: або той, кого ти любиш, або... І буває, що від цього вибору залежить, чи ти тупо помреш, чи все ж, всупереч так званому здоровому глузду, піднесешся далеко до зірок, де на маленькій планеті з трьома вулканами і набридливими насінням баобабів тебе вічно чекатиме твоя прекрасна троянда.
— Стій, Стрілку! Відпусти, життям клянусь, що не втечу. — раптом переставши звиватися вужем, серйозним голосом вимовив Чом.
І щось у його голосі змусило мене повірити йому, тому, трохи подумавши, я все-таки вирішив опустити малого на грішну землю, але про всяк випадок поклав йому руку на плече. Якщо раптом щось — встигну схопити за комір. Але той, як і обіцяв, зупинившись посеред тротуару, і витріщившись на мене запитав:
— Стрілку, а ти можеш поклястися, що все було так, як ти кажеш, і насправді Маленький принц не помер, а зумів повернутися додому на рідну планету, де знову побачив свою троянду цілою і неушкодженою?
— Ти чого це, Чом, гарячку підхопив під час бігу, це ж просто книжка дурнику! Так, з глибоким змістом і розумінням, але все ж казка! — посміхнувся я, та ще й пальцем по хлопчачій голові постукав, щоб він отямився і перестав морочити мені голову.
— Все одно поклянись, для мене важливо це знати, тому що не можна, раптово померши, воскреснути!
— Тобто те, що принц подорожував безповітряним простором від планети до планети без будь-якого засобу пересування, тебе не бентежить, а ось те, що після смерті зміг повернутися додому, це стало для тебе чимось неймовірним.
— Ну, так літати по-різному можна, он і ти на возі літав, і це багато хто бачив, хоча взагалі-то вози не можуть літати від слова зовсім.
— До речі, а тобі відомо, що всі системні перш, ніж потрапити сюди...
— У себе там, вмираєте. Звичайно, це будь-якій дитині відомо... Стій! Так це що виходить...
— Раз тисячі людей, вмираючи, покидають свою планету і переносяться на іншу, то чому б і Маленькому принцу не зробити так само. Просто ми не усвідомлюємо, що смерть — це не обов'язково кінець, а він точно знав, що це просто єдиний шлях додому.
— Чому ж багато хто з вас, переживши кінець, залишаються такими самими дивними, як ті люди з книжки, хто в королі рветься, хто безпробудно пиячить, а інші золотом нажертися не можуть.
— Може, тому, що Маленького принца не читали, тому так і не усвідомили свого безцільного існування ні там, ні тут. — хмикнув я.
— А ти ж тоді чому інший, не пиячиш, за золотом не ганяєшся, в королі не лізеш, хоча давно міг би мати все, що захочеш? — прискіпливо поглянув на мене малий.
— Хм, сам не знаю. Може, тому, що тут я почуваюся як удома, а більшого мені й не треба. Он вириваю іноді бур'яни баобабів у вигляді інфікованих і, не повіриш, виявляється, мене тут чекала моя маленька беззахисна троянда. І у неї як з'ясувалося теж є три нещасних шипи для захисту у вигляді трьох зубчиків що ледь прорізалися, якими може тільки лякати, та й характер як у тієї ж квітки, — ох і не подарунок. Ну і я, як той самий принц, треба буде, теж пожертвую життям... — я так і не закінчив фразу. Якщо не дурень, то і сам зрозуміє, ну а якщо не зрозуміє, то і хрін з ним.
— Це ти за П'яточку говориш? Взагалі-то схоже, тільки на троянду вона не дуже тягне, швидше...
— Ще щось погане скажеш у її бік — і у тебе від зубів теж залишиться лише три беззахисні шипи.
— Слухай! — раптом вигукнув Чом, знову зупинившись посеред тротуару. — А якщо подумати, то все сходиться прямо один до одного. Значить, ти і є Маленький принц, тільки вже виріс. Просто в книзі все трохи алегорично описано... Ух ти! Оце прикол! А я ж знав, вірив, що в читанці не все так просто, як здається. Ось тільки яке місце я в ній займаю?
— Ну, якщо судити по твоїй кучерявій шевелюрі, то ти і є той молодий баранчик, якого шукав Маленький принц.
— Взагалі-то я сподівався на Лиса, але нехай буде баранчик, адже принц хотів, щоб той був його другом і допомагаючи захищати троянду знищував паростки баобабів. До речі, а куди ми йдемо?
— Як куди? Баран же був у ящику або в клітці, ось і я веду тебе в клітку, тобто в поліцію.
— Ей, навіщо це?
— Так, Чом, дивись, ти поклявся не тікати, і не трясися ти так, нічого там тобі пред'являти не збираються, просто поставлять пару запитань і підеш собі.
— Поклянися, Маленький принце! Своєю трояндою, поклянися! — вигукнув Чом, встаючи переді мною.
— Ось ти дебі... баранчик Чом. Якщо я і принц, то не такий вже й маленький, тому словами не розкидаюся. Зі мною туди увійдеш, зі мною і вийдеш. Ну а якщо мені з якоїсь причини доведеться там затриматися, то обіцяю провести тебе до виходу і на прощання ще й пендаля напіддати, щоб ти відчув себе вільним.
— По руках! Я вірю тобі, Маленький...
— Цыц!
Спритний Чом, дотримав свого слова і всю дорогу до департаменту не робив жодних спроб втекти. Навіть коли в якийсь момент за нами побігла зграйка хлопчаків з його банди, яка неодноразово робила спроби відвернути мою увагу, щоб дати шанс втекти їхньому спійманому товаришеві. Проте він тільки мовчки хитав головою, даючи зрозуміти, що нічого не треба робити, і йде він якщо і не з власної волі, то вже точно не з примусу. Багато хто з місцевих і системних, яких ми зустріли дорогою, теж злегка допікали, висловлюючи свої почуття і емоції, хто радіючи й вітаючи мене, а інші співчутливо бурмочучи слова розради хлопчикові, що йшов поруч зі мною. Після пари десятків таких проявів почуттів я вирішив зловити порожній екіпаж і решту шляху проїхати спокійно та без зайвого галасу.
Але практично біля самого Департаменту юстиції нас таки зустріла зграйка хлопчаків, серед яких я впізнав Мішаню. Вони, наче оскаженілі, бігли за нашим транспортом і тикали пальцями то в мене, то в Чома, про щось голосно теревенячи між собою. Ну і, звісно ж, найголосніше кричав Мишко, вигукуючи щось: "А я вам казав, що Стрілок по-любому..." і "Тепер зрозуміли, що я...". Про всяк випадок вирішив підтримати малого, крикнувши: "Здоров, Мішаню!". Може, хоч тепер однолітки перестануть цькувати його і залишать у спокої, що дозволить жити повноцінним життям і по-дитячому радіти кожному дню.
— О, а я тільки зібрався тобі дзвонити! — вигукнув Степанов, побачивши, як я разом з хлопчиком висаджуюся з тарантаса. — Ох ти ж, та ти ще й не один! Спритний Чом — власною персоною. Знав би ти, скільки ми за ним ганяємося.
— І ще поганяєтеся. Як тільки завершимо наші справи, я обіцяв його відпустити.
— Як це відпустити? Ти знаєш, скільки на нього заяв подано? Та мене ж за статтею звільнять, дізнавшись, що у мене в руках був сам Спритний Чом, а я його відпустив.
— Ну, і самі з патрульними будуть розкривати справи, якщо їм дрібний шахрай дорожчий за повноцінного досвідченого слідчого. Так що ведеш його до кого треба, розпитаєте про що потрібно і нехай йде. У нас з тобою справи важливіші будуть. До речі, можеш написати рапорт, що пацан був затриманий, роз'яснювальну бесіду ти з ним провів, і відпустив з огляду на неповноліття. А взагалі, мене ти навіщо шукав?
— Так щоб на очну ставку запросити. П'ять хвилин тому прибув громадянин Сугур Лапау з адвокатом, щоб, з його слів, повністю розібратися з цією справою і нарешті залишити його в спокої.
— Я його знаю, паскудний дядько. — втрутився Чом. — У нього навіть черствого бублика не випросиш, у скнари. Він ханига після торгівлі замість того, щоб частину сухарів пацанві дрібній роздати, а замість цього все своїм родичам в мішки скидав щоб ті свиней тим годували.
— А що ти хотів, його бублики йому і вирішувати, як з ними поводитися. А ти зі своїми бродягами, мабуть, не один раз його прилавок обносив, ось і розсердився на вас дядько. — покартав безпритульного Степанов.
— Як же, обнесеш його. Він придумав ховати свої вироби під прозорою кришкою з пілііту — так і торгував. А щоб з-під неї щось вкрасти, треба постаратися, простіше плюнути на виродка і пройти повз. — відгукнувся Чом.
— І з чого це ти так погано відгукуєшся про людину? Раз намагається зберегти своїми руками створене від злодіїв, то вже відразу й виродок.
— Він? І своїми руками? Та у нього в крамниці біля західної стіни працює двоє найманих пекарів, які постійно змінюються, бо той їм недоплачує. Та й зовні він фу який страшний, добре хоч дочка не в нього пішла, а в мамку: офігенною красунею колись виросте.
— Ого, чув Стрілку, ніяк у нашого Чома дама серця з'явилася. — розсміявся слідчий. — Гаразд, пішли, Ромео, поставимо тобі парочку питань, підпишеш на папері, що даєш слово більше не красти, хоча віри у мене до тебе жодної, але нічого, папір все стерпить, і можеш бути вільний. Поки. І не забудь Стрілку подякувати, що за тебе непутящого вписався.
— Ну, по-перше, я нічого підписувати не буду, так що не витрачайте даремно папір. По-друге, ви не маєте права допитувати неповнолітнього без присутності адвоката і психолога. А в...
— Все буде, не турбуйся, і адвокат, і психолог. Можемо навіть клоуна привести, тільки перестань мудрувати і постарайся не затягувати з відповідями. Швидше відповіси, швидше підеш додому. Стрілку, а ти почекай поки тут, я через хвилину повернуся.
Сказав і, як і я, раніше, поклавши руку на плече хлопця, увійшли з ним до будівлі департаменту. А у мене в цей момент "дзинь", у голові пролунав, мабуть, Система зарахувала першу частину завдання, та я не став дивитися, що там і як, адже нагорода буде тільки після виконання обох доручень. Так що, не варто було й заморочуватися, а тут ще якраз Степанов встиг обернутися, передавши бродягу ясновидиці і махнувши з порога рукою, щоб слідував за ним, в темпі попрямував до кабінету допитів, ну а я без зайвих питань рушив за ним.
Увійшовши в глуху кімнату допитів, без вікон, з одним лише дзеркалом на пів стіни і столом посередині, де нас вже чекали булочник з адвокатом, прилизаним типом з тонкими вусиками під довгим носом і в дорогому костюмі, Степанов відразу ж сів навпроти, а мені запропонував стілець збоку від столу, і без передмов відразу ж приступив до справи.
— Отже, громадянин Лапау, я викликав вас до нас на бесіду щодо недавньої справи про погром у будівлі ратуші, а конкретно в приміщенні громадського туалету, де було завдано шкоди муніципальному майну...
— ...До якого мій підзахисний не має жодного стосунку, і навіть навпаки є потерпілим, який отримав численні травми через той самий погром, послизнувшись на залитій водою підлозі.