народу, як зазвичай, — не проштовхнутися. Спробуй-но знайди у такому тлумі потрібну тобі людину, та ще й дитину, що шмигає туди-сюди. Думав, доведеться тут надовго застрягти, але тут, прямо як на замовлення, біля одного порожнього прилавка серед компашки безпритульних, навіть не придивляючись, одразу вгледів потрібного мені хлопчиська. Прудкий Чом сидів на дерев'яному настилі й про щось голосно, нікого не соромлячись, розповідав своїй малолітній зграї, час від часу викликаючи вибухи реготу. Простий люд, та й не тільки, намагався оминати ряд, де розташувалася ця компанія. Тому, пройшовши пару кроків так, щоб не доходячи до малих метра три-чотири, я опинився на абсолютно порожньому п'ятачку, що мені й було потрібно.
— Гей, Чум! Підійди-но, справа є! — крикнув я мало не на весь ринок.
Компанія неповнолітніх притихла і потихеньку почала розступатися, коли той, припинивши гойдати ногами, зістрибнув із прилавка та зробив пару кроків мені назустріч.
— Взагалі-то мене звати Прудкий Чом, якщо ти не знав або підзабув. Чого тобі, Стрілку?
— Прудкий, не прудкий, як на мене, хоч Заспаний Слимак. Я кажу — сюди йди, поговорити треба.
— Нема мені про що з тобою говорити, Стрілку. Кажуть, ти з лягавими знаєшся, а в мене на них та їхніх посіпак алергія. Тож іди куди йшов і дай мені спокій, — з глузливою посмішкою промовив малий, ще й плюнувши перед собою на землю.
— Ну гляди; якщо сам підійдеш — то ми по-людськи владнаємо наші справи, і гуляй собі. Ну, а якщо ні — ми все одно їх владнаємо, але тоді ти вже при всіх будеш сопливо вити, як перелякане дівчисько, втупившись очима в землю і хапаючись руками за відірвані вуха.
— Щоб відірвати мені вуха, тобі спочатку треба мене наздогнати. Тільки чи не заслабкий ти в колінах для такої справи?
— Я все сказав, Чеме. А тепер рахую до десяти. Раз…
— Я Прудкий Чом, і ніяк інакше! — крикнув хлопець і з дивовижною легкістю перестрибнув прилавок, немов вітер полетівши в бік виходу з ринку.
Продовжуючи рахувати та навіть не зрушивши з місця, я відсканував обличчя безпритульного, ввів його в рядок пошуку і, коли на карті замиготів червоний маркер, задоволено усміхнувся.
— Дев'ять, десять! — закінчивши рахувати, я просто з місця рвонув із такою швидкістю, що за мною знявся чималий стовп пилу, а коли він осів — мене вже й близько не було в межах видимості.
Відлік дозволив Чому відірватися на добрих півтора кілометра, і, якби не мітка стеження, я б уже давно втратив його з поля зору. Зате мій передстартовий ривок дозволив скоротити цю відстань удвічі, і, слідуючи карті, я почав наздоганяти малолітнього бешкетника. Не буду хвалитися, що забіг дався мені легко. Видно, ті, хто розробляв цю модифікацію людських параметрів, були професіоналами своєї справи, — але це якщо до кінця року у Спритного Чома не виростуть на лобі роги від побічних ефектів. А так, навіть незважаючи на мої високо "підняті" характеристики по швидкості, відстань між нами скорочувалася набагато повільніше, ніж мені хотілося б.
Найцікавіше, що пацан, тікаючи, намагався триматися найбільш людних вулиць, щоб наприкінці гонки якомога більше народу стало свідком моєї ганьби. Наше переслідування все більше стало нагадувати популярний у публіки марафонський забіг, практично така ж величезна кількість народу зупинялася на краю тротуарів і починала голосно підбадьорювати своїх фаворитів. Багато хто "вболівав" за мене, але були й ті, хто вболівав за хлопчика, що тікав. Цікаво, а чому ж за нього вболівають, адже цей пройдисвіт вже до вечора може зрізати гаманець у будь-кого зі своїх так званих "фанатів" і не кліпне оком. А як він любить кожного зустрічного-поперечного, хто йому не сподобається, підколювати уїдливим слівцем! А якщо хтось почне обурюватися, то ще й послати може — далеко і в неприємне місце. Тоді чому ж так завзято кричати йому слова підтримки, хіба що від давньої нелюбові місцевих до системних, яка не вщухає і до цього дня.
А малий, не позбавлений марнославства, почувши схвальні вигуки на свою адресу, ще й всілякі викрутаси дорогою почав витворяти. То кульбіт якийсь викрутить, то спритним перекидом перестрибне через перешкоду, що з'являлася, а на одному людному повороті дуже вправно проскочив під колесами екіпажу, коли той проїжджав повз. Молодець, нічого не скажеш, ще б не крав. Але якщо тринадцятирічний хлопчина такий марнославний і чванливий, то мені сама Система веліла. Як тільки попереду з'явилося наступне перехрестя я, прискорившись по максимуму, на повній швидкості, в стрибку, влетів у відкрите вікно проїжджаючої повз карети і за частку секунди вискочив з протилежного. А до того ж, не зменшуючи швидкості, опустившись на дорогу і відштовхнувшись від дорожнього покриття, ще й через якийсь тарантас перескочив, та не просто так, а з акробатичним вивертом, бо спритності вистачало. Народ на тротуарах захоплено загорлав і почав махати руками.
Чом, почувши радісні вітання, але вже не в його бік, стурбовано обернувся і, побачивши мене всього в парі десятків метрів позаду, нахмурився. Потім швидко дістав щось з кишені, приклав до рота і в одну мить влив це "щось" собі в рот. Потім махнув рукою, викинувши невідому штуку вбік, рвонув вперед зі швидкістю гоночного автомобіля. Я, не зменшуючи швидкості, на ходу підхопив викинутий предмет, який виявився вже знайомою мені колбочкою тільки з залишками рідини вже коричневого кольору. Ну що ж, чогось подібного я і чекав.
Спритний Чом, побачивши, що я його практично наздогнав, вирішив скористатися останнім аргументом і випив зілля швидкості, думаючи, що тепер я точно відстану. Але я теж не дурень і теж вирішив про всяк випадок заздалегідь підстрахуватися. Тому по дорозі на ринок, забіг у першу-ліпшу крамницю з різноманітними еліксирами та екстрактами, і не шкодуючи грошей купив найдорожче наявне в продажу зілля швидкості, яке на цілих десять хвилин підвищувало поточну характеристику до двадцяти п'яти відсотків. Ну і, природно, як тільки хлопчина перестав грати чесно і застосував допінг, я одразу скористався своїм правом на шахер-махер і, випивши безсмачну субстанцію, здригнувшись, як від доброї порції спирту, помчав вперед зі швидкістю ракети.
— Гей, Чим! З якого вуха почнемо, з правого чи з лівого? — крикнув я, опинившись практично за спиною у малого.
Той, не обертаючись, з ходу звернув праворуч, шмигнувши в темний отвір брудного підворіття і вже не турбуючись про наявність глядачів, почав петляти між вузькими вуличками, час від часу пірнаючи в дірки парканів або намагаючись збити мене зі сліду в лабіринті прохідних дворів і наскрізних під'їздів. Але як би він не хитрував і не намагався відірватися, я став наздоганяти його настільки швидко, що не залишалося сумніву — пара секунд, і він буде у мене в руках.
Як думав, так і сталося. В одному з дворів Чом несподівано спіткнувся об корч що раптово виник на його шляху і гепнувшись додолу, добряче проїхався мордою лиця по стоптаній землі. Я ж, на ходу перестрибнувши тулуб що продовжував "орати" землю, миттєво виставив ногу вперед, аби припинити рефлекторний рух тріпотливого хлопчачого тіла. А потім, не знаючи жалю, схопив його за вухо, так і піднявши прямо з землі, при цьому викликавши болісне скиглення. Ну а далі, за звичкою, закинув тушку під бік і рушив назад на ринок тим самим маршрутом, яким бігли, щоб нарешті втихомирити чванливого засранця.
Вибравшись з глухих закутків на багатолюдну вулицю, я зручніше підкинув вайлувате невгамовне "тіло" і, щоб трохи заспокоїти окаянного, вліпив хорошого щигля, після чого "тіло" смиренно затихло і вирішило перейти до діалогу:
— Стрілку, а Стрілку, чого ти мене тягнеш як дитину маленьку? Я ж важкий, тобі, напевно, незручно. Може, покладеш на землю, а я поруч піду і даю тобі слово, що нікуди цього разу не втечу.
— Не переживай, Чим, мені не важко. А якщо ти відчуваєш якісь незручності, то доведеться потерпіти. Треба було домовлятися, коли я пропонував, а не пнути груди, як гамбурзький півень. До речі, книжку, яку ти вкрав у місцевій бібліотеці, куди подівав — на самокрутки пустив чи в відхоже місце визначив.
— Чого відразу на самокрутки, при мені вона, я якщо книжки краду то тільки для читання, не думай, що якщо безпритульний, то обов'язково круглий дурень. Я, між іншим, і читати, і писати вмію, а коли треба буде, то і дроби ділити та множити зможу.
— І що ж ти такий весь з себе розумний та начитаний дрібним шахрайством та крадіжками промишляєш, а не до справи якоїсь нормальної прилаштуєшся та жити по-людськи не почнеш?
— Тому що залежати ні від кого не хочу. Подобається вільним бути — робити що заманеться і жити як забажаю!
— Так, аргумент залізобетонний, навіть заперечити нічим. А книжку все одно доведеться повернути, тож давай сюди.
— Може, руку тоді відпустиш...
— Другою діставай, цю я взяв на злам, бо якщо надумаєш тікати — я її тобі в трьох місцях одночасно зламаю, після такого перелому ти не зможеш нею користуватися, як раніше.
— Ось ти садюга Стрілку, а ще кажуть, що тягнеш мазу за місцевих.
— За чесних людей, а ти і чесність — це абсолютно несумісні поняття. — вивернувшись, хлопець дістав-таки з-за пазухи невеличку книжку в м'якій палітурці і віддав мені.
— Ух ти! Виявляється, Спритний Чмок, не тільки істота без особливого місця проживання, але ще й ерудований бібліофіл, "Маленьким принцом" зачитується!
— Ну а що, шастаючи серед людей, чув, що нормальна книжка, ось і "позичив" на час почитати. Що я не людина... не як всі?
— Ну і як? — зацікавившись такою нетиповою подією, як безпритульний, що читає, запитав я у хлопця, маючи на увазі враження від прочитаного.
— Та ну її, там всі якісь дивні і незрозумілі, та ще й принц наприкінці помирає. Що це за чтиво таке, який в ньому сенс?
— От ти дурень. Для того тобі і показали стільки дивних, щоб серед них ти міг розгледіти себе і, можливо, усвідомити, що просто даремно марнуєш своє життя. Нікому не потрібний і безглуздий в своєму існуванні, адже навіть маленького ліхтарика за життя, ніколи не запалив у темряві — який для когось міг виявитися єдиним шляхом до світла.
— Ну і хай їм грець, я все одно до жодного з тієї братії не маю жодного відношення, бо не п'яниця і не король і навіть не діловод, як наші міські радники, які вважають, що місто і все, що навколо, належить їм.