І чим складніше розшукати зникле, тим менший внесок.
— Так, ну і яке найскладніше завдання?
— Їх два. У першому: потрібно розшукати один з найстаріших рукописів, що зберігався в нашому архіві і на замовлення одного східного колекціонера був викрадений злодіями, а після, вивезений в одне зі східних міст, де мешкає замовник. Нагорода: продовження терміну користування книгою у себе вдома до десяти днів, абсолютно без застави, і в подарунок від бібліотеки можливість вибрати будь-який примірник друкованого видання в подарунок.
— Щедро, дуже щедро, але шукати довго і накладно. Це якщо тільки є якісь свої справи в тій стороні, тоді принагідно можна і зникненням поцікавитися. А за другим, теж треба кудись їхати?
— Ні, та книга знаходиться в місті, тому і нагорода трохи скромніша, але не набагато, тому що зловити злодія мало хто береться.
— Можливо, ви знаєте його ім'я або хоча б загальні прикмети, тоді стане зрозуміло, з чого почати пошуки?
— Ім'я відоме. Але все одно, ті, хто брався його зловити, поверталися ні з чим.
— А що ж поліція?
— Коли я викликала їх вперше, вони просто посміялися і пішли. Наостанок сказавши, що вони з радістю візьмуться допомогти зловити злодія, якщо я допоможу розкрити їм пару вбивств і пограбувань.
— Ну, зрозуміло. Так як же звуть вашого лиходія?
— Спритний Чом. Це хлопчик, безпритульний. Якось зайшов до нас і попросив дати почитати одну книгу. Ну ми, природно, дали йому потрібне, щоб він долучався до прекрасного. А він, як тільки взяв її в руки, так і рвонув до виходу. Ми навіть оговтатися не встигли, як його і слід прохолов.
— Мила дівчина, я з радістю візьмуся зловити клятого злодія і спробую до вечора повернути вам вкрадене! — вигукнув я, як тільки почув ім'я злодія, на якого зібрався сьогодні піти "полювати".
— Ой, правда! Я буду вам дуже вдячна!
(СИСТЕМА) Увага! Ви прийняли завдання бібліотекара розшукати хлопчика-злодія на ім'я Спритний Чом і повернути вкрадену ним книгу.
Нагорода за виконання завдання: Термін зберігання виданих книг вдома до семи днів, без застави.
Додаткова нагорода від бібліотекара: 10 балів до Інтелекту.
Термін виконання завдання: 3 (три) дні.
Якщо завдання буде провалено або не виконано, в покарання ви будете протирати пил з полиць протягом трьох робочих днів.
Якщо примірник книги виявиться пошкодженим або повністю втрачено, ви не понесете ніякого покарання, але і нагороди теж не отримаєте.
Ну все, Спритне Чмо, я тепер тебе з-під землі дістану. Якщо мені сьогодні ж вдасться відшукати пройдисвіта, і книга все ще буде при ньому, то я відразу вбиваю двох зайців. Виконую завдання бібліотеки і, отримавши нагороду, зберігаю золото при собі плюс здобуваю потрібну кількість Інтелекту, щоб активувати руну Розуму, ну і, звісно, наполовину виконую завдання від Степанова. Тому досить розсиджуватися й точити ляси з бібліотекаркою, а ноги в руки і вперед!
— Привіт, Мішаня, ти чого такий пригнічений, ніби тебе щойно з катівні гестапо вивели?
— І тобі привіт, стрілку, краще б уже в твоєму гестапо побувати, ніж прокляту математику вчити, хай їй грець! — скрушно плюнув малий на землю, ще й розтер плювок стоптаним черевиком.
— А що так?
— Так вчителька з її предмета мозок виносить. Каже, мовляв, всі в класі вже вміють рахувати до ста, один ти ніяк не осилиш. Навіть останнє попередження зробила, якщо до вихідних не навчуся, то двійку вліпить. А мені двійки ніяк не можна, мамка зараз завдяки тобі та твоїй любаві он яка щаслива ходить, а якщо я їй двійку принесу, вважай все, засмутиться до смерті.
— Так ти що, рахувати зовсім не вмієш?
— Та як же не вмію, якщо вмію, та тільки вчительці не підходить, їй треба по професорському, а не по-людськи.
— Ану виконай?
— А чого там виконувати! На, слухай, якщо не лінь. Один, два, три і так до десяти.
— А далі?
— І далі можу. Десять і один, десять і два, десять і три ну, і в кінці, звичайно ж, три десятки, потім чотири десятки і так до сотні. Так вмію я рахувати чи вона до мене чіпляється, а Стрілку?
— Ну, якщо по факту, то з двійкою вона перегинає палицю, тому що до сотні ти сяк-так порахував, от тільки вимова кульгає.
— А може, ти підкажеш, як треба, га?
— Хм, якщо тебе вчителька з багаторічним досвідом не може навчити правильно рахувати, то куди вже мені з нею змагатися... Хоча знаєш що, ти після десяти до кожної цифри додавай "надцять". Типу: один-надцять...
— ... Два-надцять, три-надцять. Ну як, нормально?
— Якщо не чіплятися, то майже ідеально. Тільки ти запам'ятаєш чи вже забув?
— А чого не запам'ятати, слово ж не складне: "надцять". Вісім — надцять, дев'ять-надцять, два-надцять... стоп! А чому знову два-надцять, якщо вже має бути два десятки?
— Тому що після "дев'ятнадцять" вже треба додавати "дицять".
— А чому так?
— Та хто ж тих математиків зрозуміє, їм би лише вигадати, а нам потім розхльобувати за ними.
— Ось і я так думаю. Так що ж це виходить… треба спочатку говорити дев'ятнадцять, а потім відразу двадицять, так чи не так?
— Якось так.
— Двадицять і дев'ять…
— "І", говорити не обов'язково, просто двадцять дев'ять.
— Три-дицять, три-дицять один, три-дицять два... чотири — дицять і...
— А ось тут знову стоп!
— Що, не чотири-дицять, а як тоді знову?
— Ти птаха такого бачив — сорока звати? Ось далі вона йде, тільки без "а" в кінці.
— Це з якого переляку, сороку сюди приплели, та ще й без "а" в кінці?
— Я ж кажу тобі: усі математики не від світу цього. Може, сидів якийсь, і рахував собі, та в небо дивився, і раптом побачив там сороку, ось йому й спало на думку: "А чому б і ні"!
— Так це що виходить: після три-дицять дев'ять йде сорока тільки без "а"? Це ж сорок один, сорок два, сорок три. Ох і дивна ж наука! А після сорок дев'ять знову якась пташка буде чи, може, вже звірята підуть?
— Ні, тут ніхто не заморочувався, а просто додали — "десять".
— Це як "дцять", тільки спростили до звичайного "десять".
— Угу.
— Ану ж бо… П'ять-десять один, п'ять-десять два… шість-десять. Сім-десять. Дев'ять-десять…
— А тепер знову гальмуй, бо після вісімдесяти дев'яти на нас чекає остання заковика — "дев'ять-но-сто".
— А чому "дев'ять-но-сто"?
— Бо скоро вже буде сто і можна робити перекур… тобто я хотів сказати, йти на перерву. Зрозумів?
— Дев'ять-но-сто один, дев'ять-но-сто два… дев'ять-но-сто дев'ять і нарешті сто! Отакої, дивовижні речі коїть люд від неробства та завеликого розуму.
— Ну, а ти з усієї моєї науки хоч щось запам'ятав? Чи який учитель, такий і учень?
— Я хоч і малий та не навчений, але ти, Стрілку, зовсім вже мене за дурня не тримай. Звісно, запам'ятав. Рахуй сам: після десяти треба до цифри додавати "надцять", після дев'ятнадцять треба "дцять" казати, а як дійшов до три-дицять дев'ять — "сорока" без "а". Ну, а далі зовсім просто — "п'ять" і "десять", тільки без "і", і погнав аж до вісімдесят дев'ять, де додаємо останню заморочку — "дев'ять-но-сто", бо ми впритул дорахувалися до сотні: дев'ятьносто, дев'ятьносто один і в кінці сто, як воно є.
— Мішань, та ти прямо професор математики! Якщо так відповіси на наступному уроці, училка почне плакати навзрид.
— Авжеж, та заплаче. Ця гримза після такого ще гіршу капость вигадає — ось нутром чую, що далі тільки гірше буде, — знову почав хандрити хлопець.
— Нічо, Мишко, прорвемося! Ти мені ось що краще скажи: де б мені з Прудким Чомом перетнутися?
— А нащо він тобі здався, невже ментівські підмовили впіймати? Так ти їх не дуже-то й слухай, якщо треба — нехай самі спробують, а тобі нема чого з ним зв'язуватися, бо зганьбить перед усім чесним людом, а мені це неприємно буде, та й у школі дражнити знову почнуть. Я ж, щоб не ображали, всім кажу, що ти мій дружбан. Поки вірять і не чіпають. А якщо піде поголос, що ти не зміг Чома впіймати, а він ще й познущався з тебе здалеку, то вважай — пропала моя репу... репа…
— Репутація, — підказав я.
— Ото вона і є.
— Що тобі відповісти, Мишко… з твоєю допомогою чи без, але я його все одно маю впіймати, бо це для мене дуже важливо. Тому, якщо нічим не можеш зарадити, то піду шукати далі. Бувай, малий, і дивись мені, вчися, ти ж пам'ятаєш, що обіцяв прийти та перевірити.
— Та зачекай ти, не поспішай… Знаю, що ти крутіший за гірський схил, та все одно підставляти тебе не хочеться, але якщо вже так припекло… Коротше, бігає він усюди, де заманеться, указу йому ніякого немає. Але переважно, кажуть пацани, найчастіше бачать його на ринку, що прилягає до східного кварталу, з того боку, який найбільше постраждав під час останньої навали мертвяків.
— Знаю я той ринок, сам часто там буваю. Що ж, дякую, Мішаню, за підказку, і ні за що не переймайся: не народився ще той бігун, щоб від власної тіні втік.
— Ну, ти-то на тінь не дуже й схожий…
— Зате як майстерно вмію наводити тінь на плетінь.
— Це так, тільки гляди, ті ж хлопці кажуть, що останнім часом Прудкий Чом ще швидшим став, і вже багато хто з вашого системного брата даремно ноги повідбивав, та так ні з чим і пішов, ще й під кпини місцевих жителів.
— Останнім сміється той, хто вистрілить першим!
Поки крокував вулицями міста, роздумував про мінливість долі. Як же вона все-таки любить закручувати події, адже як би не крутився і не бігав, а завжди в одне й те саме місце потрапляєш. На цьому ринку я вперше впіймав цього самого пройдисвіта Чома, правда, тоді випадок допоміг. Потім зустрів П'яточку, Соломона, і ось знову прямую туди, щоб піти по другому колу. Дивною мені здалася фраза Мішані, ніби Чом став бігати швидше. Невже невідомі мені хіміки навчилися не лише вживлювати в місцевих навички, а й покращувати їх? Чи, можливо, паршивець використовує зілля? Тоді треба поставитися до завдання з усією відповідальністю і про всяк випадок тримати свої навички напоготові, а може, дорогою ще й прикупити схожого зілля. А ще я виявив у функціях внутрішньосистемної карти цікаве доповнення, за допомогою якого можна знайти людину в будь-якій точці міста, де б вона не була. Треба тільки зафіксувати обличчя об'єкта сканером і закинути в закладку стеження, і тоді червона цятка, що позначає ціль, зникне з поля зору, лише якщо натиснути скасування або після смерті об'єкта.
А ось і сам ринок. Запахи, крики, штовханина, шум, гамір, невдоволені обличчя...