Тож стріляти довелося і поверху, і понизу, весь час крутячись та міняючи позицію, щоб не підставитися під зуби всюдисущих гризунів. Олівія, яка йшла попереду, виявилася молодцем, тому що встигала роздавати команди своїм підопічним, і при цьому вести влучний та прицільний вогонь, чіткими й тихими пострілами, не даючи щурам жодного шансу. Омут більше контролював ніж убивав, він одним махом заморожував десятки тушок, підставляючи їх під ураганний вогонь, хоча зрідка й кидався в особливо великі купи крижаними голками. З воїном було не зовсім зрозуміло, начебто й махав своєю катаною як очманілий, але чи завдавав хоч якоїсь шкоди, у круговерті бою було не зрозуміло. Гунявий взагалі не брав ніякої участі в протистоянні, одна рука в кишені, іншою вертів чотки, а заразом і всіх щурів разом узятих, лише іноді ухиляючись від особливо спритних особин. Зате Ворот винищував щуряче плем'я за двох. Він умить перетворював навколишню тверду поверхню на подобу сипучого піску, і коли чергова хвиля щурів провалювалася в нього, бетон одразу ж тверднув. Розчавлюючи у своєму нутрі відразу по кілька десятків ворогів. Правда, не всі особини встигали повністю провалитися, інші так і залишалися залитими в бетон, різні частини тіл яких так і стирчали назовні, тому що не встигли повністю поглинутись розчином. Такі гинули або під нашими чоботами, з хрускотом і писком, або потім їхні випнуті кінцівки доїдять їхні ж родичі. Страшна смерть!
Моїм же жертвам не було на що скаржитися. Від кулі 44-го калібру їхні тушки розліталися бризками крові та шматками тіл, приносячи миттєву смерть. А прикладний удар блискавки теж "великодушно" обсмажував тіла до хрусткої скоринки, вносячи додаткове амбре в і так протухле повітря. Схожими ударами лупив і Крон, хоч і приставлений стежити за нами, але, коли пацюки стрибають прямо в обличчя, мимоволі почнеш відбиватися. Та й Василь все частіше випускав то довгу, то коротку чергу в розгнівані пацючі морди, що неслись по п'ятах.
Мені було незрозуміло, чому зазвичай боягузливі гризуни, які в повсякденному житті намагаються швидше втекти з очей геть, зараз поводяться так нахабно. Шлюбний період у них, чи що, і ми забрели якраз на пацюче весілля.
Але далі стало зовсім не до роздумів, коли ми гримучою юрбою ввалилися у великий технічний зал і полчище тварюк кинулося на наш загін. Тихон потім розповідав, що бачив таке всього лише раз у житті, і тоді ледве втік звідти. Тут вже стрілянина пішла не "дитяча", я навіть став переживати, а чи вистачить мені куль, адже куди не глянь, всюди гори щурів, навіть ступити ніде. Добре хоч Ворот із Зергом активували якісь свої щити, і гризуни не могли проникнути до нас ближче, ніж на два метри. Навіть стрибаючи зверху, вони зісковзували по невидимій поверхні, смішно дриґаючи лапами й гнівно верещачи. Побачивши таку кількість ворогів, у бійці вирішив взяти участь досі безтурботний Гунявий, він, перебираючи своїми чотками, зашепотів якісь мантри, після яких деяка кількість щурів кинулася на своїх родичів, розриваючи тих з небаченою люттю.
Словом, бій затягнувся на добрих півтори години, за які ми встигли завалити весь зал метровими купами мертвих пацючих тіл. Потім ще стільки ж часу ми відстрілювали поодинокі випадки нападів групами та поодинці, доки інженери, розчистивши "завали" лопатами, що невідомо звідки взялися, заходилися крутити й вертіти щось важливе, і це попри всі наші вмовляння негайно відступити або викликати підкріплення, на що вони, своєю чергою, контраргументували тим, що якщо не зробити тут те, що потрібно, це може призвести до несправності, після чого місто почне захлинатися в фекаліях, і тоді всім тут присутнім знову доведеться добиратися до цього місця, але вже вплав, і не по воді.
Через годину пацюки раптово скінчилися, наче їх і не було. Народ нарешті розслабився і видихнув, хтось, знайшовши вільне від мертвих тіл місце, навіть присів навпочіпки. А невгамовний Тихон вручив нам із Воротом по лопаті, як найздоровшим, наказав прочистити проходи від "сміття" і по можливості підгорнути їх під стінку. Я деякий час покрутив лопату в руках, та й закинув її на найближчу купу, заходившись чистити зброю. А Ворот наче зрадів додатковому завданню і як бульдозер почав згрібати дохлятину, утворюючи великі насипи.
– Дивлюся я на тебе, хлопче, і не можу зрозуміти – ти ані з "нашими", ані з "вашими" (маючи на увазі банди та системних), – як так? – раптово запитав мене Гунявий, підійшовши ближче.
– Я після всього побаченого та пережитого за останній час поки не в ладах ані з душею, ані з тілом, а ти хочеш, щоб я одразу по життю визначився. А ти взагалі з якою метою цікавишся?
– Тому що, як і ми з Воротом, під конвоєм ходиш, значить, начебто і наш... тому хочу тебе попередити. Тобі вже відомо, що я медіум, і, між іншим, не самий "мутний"... так от – передчуття в мене нехороше... загибель нам загрожує. У зв'язку з цим, тікати ми з подільником надумали, бажано у зворотний бік, але то вже як вийде. Якщо підемо за всіма, там нам і кранти, не бачу від чого, але знаю напевно. Підсобиш із конвоїрами – "смикнемо" разом, утрьох надійніше, та й стрілець ти непоганий. Так що думай, часу майже не лишилося. Як тільки проминемо цю залу, так і діємо.
– Не знаю... у мене заліт по Системі, і якщо я зараз накосячу, мене повністю обнулять, і на додачу впаяють два роки в'язниці. Якось не дуже хочеться.
– Краще нулівкою на нарах, ніж сотим у труні. У тебе тільки два варіанти, хлопче! – сказав і відійшов.
Тут потрібна пауза на роздуми. Якщо я зараз з уркаганами "заламаю" охорону, а нічого такого, про що віщує Гунявий, не станеться, я конкретно влипну! І це буде найбільша халепа з халеп, після якої зі мною вже ніхто жартувати не стане. І з'явиться по мою душу вже не мила Анька, а дехто серйозніший, щоб напевно оголосити мені смертний вирок із подальшим виконанням. Адже жодної гарантії, що Гунявий і Ворот хочуть втекти лише через страх невідомої та невідворотної смерті, у мене немає. Може, у них якісь свої, далекосяжні плани, а я стану розмінною монетою в чужій грі, і монетою найпростішою – мідною, яку в разі чого не шкода й викинути. Як на мене, легше відпрацювати свої 75 годин (вже майже 70), ніж повірити якимось пророцтвам та видінням кримінального медіума. Але все вирішилося інакше.
Поки майстровиті поралися зі своїми приладами, народ потроху розбрівся хто куди, гуртуючись за інтересами. Тому по закінченню робіт Тихону довелося гучним голосом підкликати всіх до себе і донезмоги серйозним тоном оголосити, що кров із носа треба спуститися на нижній ярус, тому що там передбачається можлива несправність з вельми неприємними наслідками, яка в разі чого відгукнеться всьому місту через затоплені каналізації. Ми для порядку погукали, що в того всі можливі несправності загрожують катастрофічними наслідками світового масштабу, мовляв, гвинтик відлетить і планета зрушить з осі, але потім погодилися піти ще туди й усе – на сьогодні досить.
Але перед спуском на нижній ярус знову вийшла заминка. Річ у тім, щоб потрапити в нижні приміщення, треба було лізти у вузький люк, де зяяла непроглядна темрява, а після недавньої сутички з полчищами щурів спускатися в невідоме та неосвітлене приміщення не бажав ніхто. На моє запитання, а якого біса там нічого не видно, інженери відповіли, що після проведення потрібних робіт у всіх приміщеннях другорядної важливості світло вимикають із метою економії магічних каменів енергії, які живлять усю систему і які досить рідко трапляються у вільному доступі, щоб їх можна було необачно використовувати, не дбаючи про збереження і цілісність. Тому там і темно, але якщо спуститися вниз, одразу внизу зліва є тумблер, який вмикає освітлення. Ну ми й запропонували лізти їм самим туди, якщо знають там усе навпомацки. Але тут Тихон заявив, що працівникам їхнього департаменту, по техніці безпеки заборонено першими йти комунікаційними лініями, мовляв, якщо щось трапиться, ніхто, крім них, не має потрібних знань. А на те, що їх і так четверо, і якщо щось трапиться, залишається ще троє компетентних техніків, він заперечив, що в кожного є своя вузька спеціалізація, на якій слабко розуміються інші. Усе, мовляв, знати неможливо.
– А хай Беня лізе, – заявив Гунявий, озираючись на напружених конвоїрів. – Він худий, щури на нього точно не спокусяться. Ну а якщо і схрупають, то й іншого не проблема знайти.
Беня втягнув голову в плечі і почав безпорадно озиратися, шукаючи підтримки у своїх старших товаришів.
— Беню не віддам! — рішуче заявив Тихон. — Він надзвичайно талановитий і я бачу в ньому наше майбутнє. Не час і не місце розкидатися такими талантами!
— А з чого це ти, Тихон, так заметушився? — запитав я у нього з підозрою в голосі. — Що там внизу, про що ми не знаємо?.. Може ти чогось недоговорюєш?
— Та нічого там не повинно бути! Даремно тільки паніку наганяєте!
— Так нічого немає, чи не повинно бути? Ти вже якось давай визначся. — не відставав я. — Мені здається, і такої зграї щурів, що на нас напали в цій залі, теж не повинно було бути. А раптом там взагалі!.. Їх матка сидить, з бика зростом і мільйонним виводком!
Народ навколо аж здригнувся від таких моїх припущень. А у бідного стажиста Бенчика навіть сльози на очах виступили. Лізти в ту дірку він однозначно не хотів – ні першим, ні другим, а хотів повернутися в минуле, в момент, коли вибирав спеціалізацію, і піти по стопах матері-бухгалтера, щоб сидіти зараз в тихому, теплому приміщенні, перекладаючи папери з місця на місце, та черкати місячні звіти...
Загалом почалася суперечка, яка переросла в безконтрольний галас. Гунявий і я твердили, що раз там технічна несправність, то і лізти туди треба майстрам, виправляти. Тихон, як твердолобий баран, зациклився на своїй техніці безпеки, цитуючи різні витяги зі зводу правил типу, мовляв, перед проведенням технічних робіт приміщення попередньо повинні перевірити озброєні люди на предмет сторонніх осіб або іншої живності. Ми відразу заявили, що штрафники озброєною групою не вважаються, тому, що на трьох всього один револьвер, який практично марний при масовому нападі, а іншими навичками в групі володів тільки Ворот, але він настільки великий, що проштовхнути його в люк займе багато часу.