Цікаво, хто вона така… а ще цікавіше, якби Аня одягла подібний шмот, дала б незнайомці фору по фігурі чи були б на рівні?
Ознайомивши інженерний склад із представниками гільдії, Аня швиденько, не вдаючись у зайві подробиці, представила трьох штрафників, зі мною включно, та двох наших конвоїрів — представників департаменту юстиції: стрільця-автоматника Василя – місцевого, та мага вогню з навиком "електричний розряд", Крона, 45-го рівня. З братами-арештантами я познайомився сам. Головним у їхній парі був Гунявий — мужичок середнього віку, субтильної комплекції, і не абихто, а справжнісінький медіум, теж тридцятка. Другий, танк-стихійник, землі та води, 35-го рівня — Ворот, досить корисний перс у данжах. Обоє трималися окремо й особливо старалися зайвий раз не світитися.
— Ну от і все! Тепер, коли ви познайомилися одне з одним, раджу знайти спільну мову та триматися разом, бо певний час вам доведеться працювати в команді. — порадила дівчина. — Зараз же вам видадуть спецодяг (яскраво-помаранчеві комбези з білими світловідбивачами, гумові чоботи, каска з ліхтариком та респіратори — весь комплект загалом давав +25 захисту. Курям на сміх) і ви всі приступите до своїх обов'язків. Бажаю успіху!
Народ загомонів, заметушився, а потім, отримавши від когось відповідні вказівки, попрямував до завгоспа отримувати інвентар. Завгосп виявився ще тим хазяйновитим типом, і швидко видав нашу "екіпіровку", на око визначаючи розмір кожного, і що головне — жодного разу не схибивши. Ми тут же на місці взялися натягувати на себе все це барахло, яке після одних бриджів та легкої футболки здавалося мені громіздким і незручним, до того ж добряче сповільнювало рухи. Штани типу комбінезона виявилися без пояса, і тому я засунув револьвер до кишені, яка була достатньо глибокою, щоб той міг у ній поміститися цілком. Натягнувши на шию респіратор і надягнувши каску, я притулився до стіночки в очікуванні, коли всі нарешті одягнуться і ми станемо висуватися. Поки народ метушився і лаявся через те, що хтось незграбний потрапив обома ногами в одну штанину або, начепивши на рот респіратор і забувши відкрити фільтри, починав задихатися, а потім наїжджати на завгоспа, мовляв, видав йому браковану річ, до мене тихенько підійшла Аня і по-хазяйськи поправивши закочений комір, зашепотіла:
— Ти особливо не переймайся, завдання не з важких, просто походити доведеться добряче, а в деяких місцях ще й зігнувшись у три погибелі. Щурів можеш теж не особливо боятися, на такі великі групи вони зазвичай не нападають, але навіть якщо і трапиться кілька епізодів, то теж нічого страшного, бо який-не-який, але з них падає досвід, а іноді й досить цінні інгредієнти для алхіміків.
Поки дівчина пошепки вводила мене в курс справи, навколо раптом настала гробова тиша. Я було подумав, що це ми причина раптового затишшя, але потім побачив те, що спонукало всіх замовкнути, і на що всі здивовано витріщалися. А приводом стали наставниця "Світлих" і незнайома красуня, які нікого не соромлячись, пристрасно цілувалися, міцно обхопивши одна одну руками, та ще й стогони бажання видаючи при цьому. А я вже подумував, чи не вступити б мені до цього клану, щоб підкотити до цієї лялечки, а вони, виявляється…
— Ліс би!.. — вирвалося в мене, і, хоч я тут же прикрив рота і втягнув голову в плечі, всі все почули, і витріщилися вже на мене.
А Олівія взагалі аж скинулась і вхопилася за свою грізну зброю, відірвавшись від подруги й гнівно буравлячи мене поглядом.
— Що ти сказав?.. — процідила вона.
— Ліс би там усе холосо плойсло, а то я боюсь заклитих плимісень. Вибачте, я не всі пукви виговолюю, коли стлашно, — промовив я, звертаючись до Ані, яка встигла непомітно і болісно тицьнути мене кулачком у бік, перед цим ледь стримавши посмішку.
— Не варто ні про що турбуватися, за останній час у групах, що здійснювали подібні обходи, не зафіксовано летальних випадків. Лише кілька незначних ран та укусів, і один перелом ноги через необережність. Ну а зараз, коли всі одягли екіпіровку та приготувалися, можете приступати, Тихон, головний інженер, буде вашим провідником, хоча я впевнена, що більшість має карти підземель міста, так що заблукати, я сподіваюся, не надумаєте, — заторохтіла лейтенантша, намагаючись зам'яти конфлікт, та по ходу мови ще й мені встигла прочухана дати. — Де твоя толерантність, Стрілку?..
— У нас щодня народ пачками дохне, а ці он що виробляють… краще б дітей народжували, з їхніми ду..ми по четверо на рік на двох приносити можна, — відшепотівся я.
— А з якого це переляку ти став на їхні дупи витріщатися? — зашипіла Аня, змінившись в обличчі і з силою штовхнувши мене до стінки.
— З твоєю порівнював. Наша поки лідирує…
— Що значить — поки?..
— Все, я побіг, он народ уже заворушився.
— Іди вже... і дивись мені там, не смій навіть коситися на чужі... а то особисто спущуся за тобою, і тоді ти до щурів жити проситися станеш.
А народ тим часом "перейнявшись" важливістю завдання, потихеньку попрямував за інженерами, які від нетерпіння вже почали пританцьовувати на місці. Ще б пак – роботи непочатий край, а ми тут ляси точимо. Аня непомітно стиснула мою руку й відійшла до своїх, а повз, поодинці почали рухатися мої супутники на найближчі кілька годин, багато з яких кидали в мій бік погляди, що виражали різний перелік емоцій – від майстрових схвальні, від стажистів зацікавлені, похмурий і зухвалий від Олівії, а Гунявий той взагалі – зовсім нікого не соромлячись підняв великий палець угору на знак схвалення. Я лише злегка кивнув на його відгук, криво посміхнувшись і прилаштувавшись за широченною спиною Ворота, поплентався в потрібному напрямку. Замикали ходу приставлені до нас конвоїри Василь і Крон з автоматичною зброєю напоготові. Заходячи по одному в невеликі двері, оббиті залізом, ми поступово покидали зал, роблячи його незвично порожнім після недавнього скупчення людей. Перед тим як остаточно залишити приміщення я озирнувся і вихопивши маленьку фігурку лейтенантки, яка не переставала дивитися мені вслід, дружньо підморгнув їй, а вона одразу помахала мені у відповідь, при цьому нервово закусивши нижню губу.
За дверима на нас чекали сходинки вниз, на цілих три прольоти. Минувши які, ми знову опинилися у великому залі, але вже заповненому гучними приладами, трубами різного діаметра та якимись агрегатами, що викидали густі клуби пари.
— Цю велич створив сам містер Ейнштейн, пів століття тому, – прокричав головний із майстрових, той самий Тихон, піднявши вказівний палець догори для повчання і додав: – І все працює досі, як годинник, головне вчасно проводити техогляд та профілактику – десь почистити, десь підмазати... і все з новою силою пихтить та крутиться, роблячи місто чистим і квітучим, не те що раніше. А зараз, громадяни системні, прохання надіти респіратори, тому як запахи в тунелях стоять неприємні, а іноді й зовсім важко вдихувані. Та ще буде прохання, аби ви на свій розсуд поділилися так, щоб частина з вас ішла попереду, а інша прикривала тил. Ми люди робочі, до зброї та бійок незвичні, якщо якась небезпека, то боюся, в цій справі помічники з нас ніякі, так що в цьому питанні ви за головних. Тому як поглядати по сторонах треба пильно, зомбі, цих так – давно не бачили, а от пацюки доволі часто дошкуляють, у цьому ваша командирка права, але тільки через незнання чи з якоїсь іншої причини, промовчала, що тільки за останній рік двоє наших уже пропало, з кінцями... так що відставати чи губитися не раджу. І головне стежте, щоб з-за труб під стелею який пацюк не кинувся вам на потилицю. Вони це люблять, особливо великі особини.
От на біса старий гайковерт ляпнув отаку-от хрінь просто на вході. У мене й так не було особливого бажання тягатися смердючою каналізацією, то тепер ще весь час тремтітиму в очікуванні, що на спину раптом заскочить зубасте чудовисько та вчепиться в шию... брр! Та хоч як мене пройняло, а стажисти, яких разом із наставницею визначили в авангард, що досі й так не відходили один від одного ні на крок, після слів Тихона мало не на спину Олівії повилазили. Тій навіть довелося на мить зупинитися і зробити їм зауваження.
Спочатку нібито все йшло нормально. Після десяти хвилин ходіння зупинилися біля великої залізної шафи, що гуділа, з безліччю приладів і датчиків, де Тихон, щось повертівши та підкрутивши, почав списувати показники з осцилографа в засмальцьований зошит. Потім добрих п'ять хвилин з розумним виглядом викладав своєму стажистові основи своєї нелегкої, але всіма шанованої професії. Стажист, якого звали Беня, а старий ласкаво іменував Бенчиком, на кшталт свого наставника, теж дістав зошит і почав конвульсивно фіксувати його промову, намагаючись не пропустити жодного слівця, чим викликав задоволений вираз на обличчі в оратора.
Ми ж постояли, понудьгували, а потім пішли далі. Мені навіть почало подобатися таке завдання, якби ще не запах, що проникав навіть крізь респіратор. Але в цьому світі скрізь за межею міста щось та смерділо, так що це ще не найгірший із варіантів. Але чим далі ми заходили, тим гострішим ставало відчуття присутності живих істот. То швидка тінь промайне в темряві бічних відгалужень, то тонкий писк долине з-за рогу. Далі – гірше, деякі особливо нахабні пацюки перестали навіть ховатися, неквапливо блукаючи у своїх справах. А одна так взагалі, встала перед нашим загоном на задні лапи, обнюхала повітря та й потопала повз при цьому ще й задом крутячи.
Ось вона і стала першою жертвою нашого загону. В Олівії від такої нахабності не витримали нерви, і вона шмальнула в нахабну дупу зі свого незвичайного ствола. Зброя видала тихе "шмяк" і половини пацюка як не було, перед цим тіло жертви ще й освітила червона цятка лазерного прицілу. Хочу, хочу! Мені б такий зовсім не завадив.
Але далі стало не до роздумів. Напевно, один із пацюків, чи то подружка вбитої, чи то друг, імовірно, крикнув по-своєму – "наших б'ють!"... І тут понеслося. Тварюк додалося в рази, і всі почали стрибати в наш бік, ніби одномоментно всі разом – сказилися. Як і попереджав Тихон, по трубах зашелестіли десятки тіл і зверху на нас теж посипалася лавина товстих, відгодованих і зубастих тварюк, намагаючись опинитися у нас на спинах.