До матерів, бувало, та й то… — зворушено промовила місіс Садам, знявши окуляри і витираючи сльози, що виступили.
— О-о, це ще та парочка! — несхвально похитала головою суддя. — Боюся навіть уявити, що стане з містом, коли вони обидва виростуть — вона за віком, а він за рівнями…
— Може, просто варто дати їм спокій… — раптом вирвалося у лейтенанта Анни, яка навіть сама від себе не очікувала подібної зухвалості.
— Анно! Невже навіть на вас поширився його нездоровий вплив?.. Нам треба буде якось із вами серйозно поговорити, — суворо висловилася мадам Суддя і замовкла, тому що я, нарешті вирвавшись від малої, підбіг до екіпажу і почав забиратися на своє місце.
— Про що розмовляли, поки мене не було? Тітонька, напевно, як завжди, лаяла мою персону на всі заставки. А знаєте, тітонько!.. Хоч які б стосунки склалися між нами — я вас усе одно люблю, — і я несподівано нахилився і шустро цмокнув її в щоку, і про всяк випадок так само швидко відскочив.
— Ах ти ж шалапут невихований, ось я тобі зараз задам… — вона хотіла було вліпити мені чи то ляпаса, чи то потиличника, але чомусь одумалася і, лише сердито зиркнувши в мій бік, махнула рукою і, стиснувши губи, відвернула голову.
Аня знову схилилася, удаючи, ніби закашлялася, а місіс Садам схвально підморгнула, навіть не приховуючи усмішки.
На одному з перехресть ми висадили місіс Садам і мадам Суддю. Я як галантний кавалер вискочив першим і запропонував дамам руку. Ні та, ні інша не відмовилися від запропонованої допомоги, а кураторка ще й по-дружньому міцно стиснула мої пальці. Одним махом застрибнувши назад, я нарешті вільно видихнув і, почекавши, поки ми від'їдемо на достатню відстань, раптово схопив дівчину, що сиділа поруч, і притягнув до себе.
— Усе!.. Я більше не можу терпіти і повинен негайно тебе…
— Не зараз! Візник від департаменту і, напевно, доносить мадам Судді. А вона й так зла на мене через те, що я заступилася за тебе, — зашепотіла дівчина, вивертаючись із моїх обіймів.
— Ну і нехай. Тоді в історію він увійде тим, хто доносив на Великого Стрілка…
Щойно я це промовив, кучер якось незграбно шмагнув віжками, і нас добряче занесло вбік тротуару, ледь не заїхавши на нього. Екіпаж підскочив, нахилився, і дівчина сама собою опинилася притиснутою до мене. Але момент уже був згаяний, Аня тільки багатозначно зиркнула на мене і кивнула в бік візника. Я з розумінням кивнув у відповідь і сумно зітхнув.
— То куди ми їдемо, мадемуазель лейтенант?.. До речі, а чому все ще лейтенант, мені нібито повідомили радісну звістку, що ти вже капітан і навіть встигла обмити нові зірочки?
— Може, й поквапилася. Прохання про присвоєння звання було подано якраз перед вихідними, так що розглянуте воно буде тільки в понеділок, ну і, звісно, до звання представлять тільки під кінець наступного тижня, якщо, звичайно, нічого не поміняється. Я ж того дня так виснажилася, та ще з твоїми павуками довелося добряче повозитися, що захотілося просто посидіти з подружками й трохи відпочити.
— Ну, судячи зі стану Баффі — посиденьки вдалися.
— Невже вона щось накоїла? Розкажи… хоча не треба, часу мало залишилося, а мені ще треба пояснити тобі, куди ми їдемо і що ти будеш робити.
— Ну давай вводь у курс справи…
Розділ одинадцятий
— Зараз ми прямуємо до департаменту водопостачання та комунікаційного очищення. Там збирається інженерна група, яка перед вихідними проводить стандартний профілактичний обхід колекторів та гідронасосів, що відповідають за постачання чистої води та відкачування відходів життєдіяльності.
— Тобто вони лазитимуть по каналізації та чиститимуть труби від какульок. А я там з якого боку – ключі їм подаватиму чи що?
– Не зовсім так! Засмічення чистять спеціальні працівники, а це інженери, вони перевірятимуть технічні вузли та інші механізми та прилади. А ти й ще кілька людей, будете у групі супроводу.
— А чого це вони зібралися перевіряти на ніч, весь день де були? І з якого переляку їх треба супроводжувати, там що – зомбі шастають?
— Іноді трапляються… деяким особам якимось чином час від часу вдається проникнути у підземні тунелі. Але то поодинокі випадки, основна проблема – це щури. Як би міська влада не намагалася боротися з цією проблемою, але зменшити їхню популяцію ніяк не вдається. Майже кожного дня хтось із працівників цього департаменту, виявляється жертвою сірих тварюк…
— Вони що, людей їдять?..
— Поки таких випадків не зафіксовано, але оскільки деякі особини досягають розміру середнього собаки, то рани від їхніх укусів вельми болючі й травматичні. Тому там постійно працює група прикриття, що складається із системних, а іноді деякі клани в супроводі наставника водять туди новачків на прокачування, а ще й департамент юстиції відправляє в якості, покарання таких порушників, як ти, котрих, своєю чергою, супроводжує конвой із двох копів. Не те щоб ми побоювалися втеч, але за протоколом у затриманих, які відбувають громадські роботи і перебувають у місцях із підвищеним ризиком для життя, обов'язково повинен бути супровід від департаменту. Те, що ви будете там перебувати до вечора, особливо не переживай, з освітленням у тунелях усе гаразд, а те, що інженери не хочуть проводити профілактичний огляд зранку, вони пояснюють тим, що після такого раннього обходу до вечора залишається ще купа часу, і може статися всяке, а їм би не хотілося ввечері на передодні вихідних, виходити з дому і знову лізти в тунель.
— Коротше, замість того щоб валятися собі на нарах та стабільно харчуватися тричі на день, мені доведеться бродити по коліна в гі..ні, та відстрілювати пацюків розміром із собаку, які можуть вискочити з будь-якого закутка, і при цьому ще й дивитися, щоб когось із роботяг не зжерли. От скажи мені… я випадково нікого з родичів мадам Судді ніде не образив? Чого ж вона взялася за мене так ретельно, прямо тільки мною й дихає. На ходу вигадує проти мене якісь дурні закони і тут же під них відповідні вироки знаходить. Якось дивно все це!
— Навіть не знаю, що тобі відповісти… досі вона вважалася зразком непідкупності та справедливості.
— А родичі якісь є?
— Я про таких не чула. Але якщо щось дізнаюся, я тобі повідомлю, — пошепки промовила вона мені на вухо.
— Навіть і не думай нічого дізнаватися і тим більше мені казати — будь неупередженою. Я сам розберуся зі своєю тітонькою. До речі, довго нам ще їхати, а то я вже весь зад відбив на вашому тарантасі?
— Якраз під'їжджаємо!
І справді, проминувши лінію житлових будинків, наш екіпаж в'їхав у невелику посадку, за якою розташовувалася двоповерхова сіра будівля, схожа на якесь підприємство. Напевно, в ній і знаходилося відомство, що відповідає за очисні споруди.
"Департамент водопостачання та очищення" — так свідчила табличка біля входу, коли ми з дівчиною спішилися й підійшли до дверей. Швидше за все, Аня вже бувала тут, тому що рішуче потягнула двері на себе і кивнула мені заходити всередину. Я не став удавати із себе джентльмена й не роздумуючи ступив першим, щоб перед першим же розгалуженням коридорів нерішуче зупинитися. Ні, треба все-таки бути цим самим джентльменом, ну або хоча б удавати його, щоб не потрапляти в дурні ситуації. Добре, що попереду всього лише лабіринт коридорів — а якби мінне поле…
Дівчина точно вже не вперше мотається цією будівлею, оскільки, швиденько обігнувши мене, застиглого в нерішучості, вибрала невеликий вузький коридор, який закінчувався сходинками вгору. Потім знову двері, і ми опинилися в напівтемному прямокутному залі з безліччю дверей у всіх чотирьох стінах, плюс численні лавочки та стільчики біля них. У цей момент у самому центрі залу зібрався досить-таки пристойний натовп народу — людей із двадцять, серед яких виділялося кілька у формі департаменту юстиції. Так і не зупиняючись, Аня попрямувала прямо до юрби, що відразу ж прийшла в рух, зашуміла і загула. Кілька копів своїми тілами відтіснили галасливих суб'єктів трохи назад, надавши їй достатньо місця, щоб вона могла оглядати всіх, і всі могли бачити й чути, що вона говорить. Як тільки всі більш-менш заспокоїлися, дівчина гучним голосом почала інструктувати й віддавати розпорядження.
— Шановні фахівці! — спершу вона звернулася до четвірки тайфунців, один із яких навряд чи тягнув на звання інженера, чи навіть майстра, зважаючи на свій вік — не більше вісімнадцяти, може, стажист. — У вас, як завжди, сьогодні передвихідний профілактичний обхід, і, як завжди, ми надаємо вам групу супроводу, і також на ваше прохання ми дещо збільшили склад групи через те, що вам потрібно буде здійснити плановий огляд однієї з найдовших гілок. Тому клан "Світлих" посилає з вами своїх стажистів на чолі зі стрільцем 70-го рівня — Олівією…
Вона вказала рукою на лису дівчину в пірсингу, шкіряному комбінезоні та бронежилеті. На поясі ремінь із різними навісними штуками та кобурою з величезним пістолетом невідомої мені модифікації. Взута у високі берці на шнурівці й товстій рифленій підошві, що повністю доповнювало образ грізного та непохитного стрілка. Не те що я — м'яті штани та поношені кеди… той ще стрілок. Поруч із нею, щільно притиснувшись один до одного, як курчата на холоді, стирчала трійця "студентів" віком не більше вісімнадцяти, хоча на вигляд і того менше. Один довгий і худий, волосатий і з негарним довгим носом — маг стихії води з прізвиськом Омут. Ну де ж йому ще практикуватися, як не в каналізації, — какулі по трубах ганяти. Зате 30-го рівня, як я. Другий — трохи нижчий і ширший у плечах, такий собі кремезний хлоп'яга з правильними рисами обличчя й акуратною зачіскою. Теж у чорній шкіряній броні, а за спиною стирчить руків'я катани — ну звісно ж, воїн, 25-го рівня — Зерг. Ну й завершувала трійцю симпатична рудоволоса мала — цілитель. Зачіска — два хвостики на голові. На личку всіяному ластовинням — надлишок косметики, особливо яскраво-червоної помади на губах та туші на густих віях. Біжутерії теж купа — від каблучок до браслетів, ланцюжків та кулонів. З одягу — лише квітчаста футболка та короткі шортики, стегна в яких виглядали злегка повнявими, але їй видніше в чому ходити. Відгукувалася на ім'я — Чіка. Біля них крутилася якась дівчина, незрозуміло хто і навіщо, бо Аня її не представила, але гарна-а-а… лягти не встати! До того ж ще й вирядилася в обтислу майку та спортивні лосини, явивши світові такі шедевральні вигини, що присутні мужики ні-ні та й кидали в її бік хтиві погляди.