Ти їх, напевно, і використовуєш тільки тоді, коли все вже сталося, бо, як я і казав раніше, ти всього лише тактик, хоч уже й майор. А час би вже переходити на стратегічне мислення. Чому б тобі не набрати всіляких ясновидців, оракулів, хіромантів, некромантів…
— А цих ще навіщо?
— У житті все стане в пригоді, як і в смерті. Так, на чому я зупинився… а, ще візьми ворожок, звіздунів, медіумів — загалом усіх, хто причетний до цієї теми, і нехай тобі щоранку дають звіт: що бачили, наворожили, передбачили, а ти вже будеш усе співвідносити, порівнювати й робити відповідні висновки.
— Думаєш, мені таке в голову не спадало? Тільки піди спробуй замани їх на державну службу, якщо гільдії та клани платять утричі більше, та ще й плюшки різні на розвиток майже задарма виділяють, та на прокачування "паровозом" тягають. Мені за ними ніяк не вгнатися.
— Звернися до головного радника, нехай через муніципалітет оголосить набір системних на службу в Департамент юстиції з такими ось спеціалізаціями через надзвичайну необхідність. А там, гляди, такий запит і Система підтримає та накине від себе чогось смачненького — от і потягнуться люди.
— Слухай, а звучить заманливо, от тільки боюсь — а чи захоче головний радник заморочуватися?
— То це що, тільки нам треба? Справи міста його не стосуються? — обурився я. — Але про всяк випадок ми підстрахуємося, і якщо поквапимося з булочником, то поставимо і його до відома про жахливу змову, що готується. Думаю, пройметься і зробить усе, що нам треба.
— Знаєш, якщо вигорить, то я почну тебе боятися.
— Можна увійти? — постукавши й водночас відчинивши двері, до кабінету зайшов чоловік середнього віку з акуратною зачіскою, одягнений у недорогий, але добротний костюм, а під ним — сорочка без краватки.— Можна увійти? — постукавши й водночас відчинивши двері, до кабінету зайшов чоловік середнього віку з акуратною зачіскою, одягнений у недорогий, але добротний костюм, а під ним — сорочка без краватки.
Зустрівши такого на вулиці, з легкістю можна сплутати і з чиновником середньої ланки, і з учителем географії, і навіть з яким-небудь завскладом. Я це все до чого веду — а до того, що виглядав він як людина абсолютно звичайної цивільної зовнішності: зустрів, побачив, забув. Але насправді одразу зметикував, хто переді мною. Схоже, ні рано, ні пізно до нас таки завітав той самий особіст, щоб поговорити зі мною. Ну, я і почав першим:
— Е, куди преш, шановний? Не бачиш — зайнято! Нарада у нас. Тож почекай там зовні або, краще, завтра приходь, тільки не зранку. Зранку у нас голова болітиме після сьогоднішньої пиятики. А знаєш… Краще взагалі не приходь і без тебе роботи навалом — ледь розгрібати встигаємо.
Той завмер біля дверей з роззявленим ротом, так і не відпустивши дверну ручку, і почав переводити погляд то на Степанова, то на мою персону, що розвалилася в кріслі, ще й до всього закинувши ногу на ногу.
— Заходьте, Володимире, не слухайте цього пустомелю. Он, присідайте просто за стіл, а я поки тут постою. Чи може, залишити вас наодинці? — першим оговтався Степанов і заметушився, не знаючи, куди посадити "дорогого" гостя.
— Та годі вже з мене старого робити, сиди, де сидів, і виходити нікуди не треба. Я лише декілька питань поставлю і піду. Пізно вже.
— І пустомелею перестань чесних громадян називати. Я тут, розумієш, за його репутацію дбаю, щоб ніхто без стуку не входив, а в результаті ще й винним залишаюся.
— Та я ж ніби постукав, — здивувався Володимир.
— Так, але коли вже майже зайшли. А раптом він був би зайнятий?
— І чим би наш майор був зайнятий у такий пізній час?
— Ну, скажімо, допитував панянку якусь, прискіпливо й педантично. Або з товаришами по службі нараду на трьох організував би. Справ різних багато, тільки встигай усі перелопатити.
— Ну, такого точно в цих стінах бути не може. Дами та алкоголь на робочому місці — це не про Степанова. Ти вибач за порівняння, дорогий, але він як добрий кінь: якщо вже запрігся, то тягнутиме свою ношу до скону віку, ну або поки не надірветься. Тьху-тьху, щоб не наврочити. На відміну від вас, громадянине Еех, ви якраз конячка темна, невивчена. Будь-якої миті можете викинути таке, що або віз на тріски, або візника на шматки. До речі, дозвольте відрекомендуватися — старший дізнавач відділу внутрішніх розслідувань, Володимир.
— Темна конячка, громадянин Ех, власною персоною. А от поясніть мені, вельмишановний Володимире, з якого це дива відділ внутрішніх розслідувань цікавиться моєю цивільною персоною? Я ж бо не належу до вашої, так би мовити, організації, а ви ніби спеціалізуєтеся лише на співробітниках департаменту.
— Загалом усе правильно. Ось тільки якось так вийшло, що ви вбили нашого співробітника, та ще й у званні полковника. І якби ви були просто хлопцем із вулиці, який одного чудового вечора, йдучи тротуаром, несподівано звернув до будинку потерпілого, постукав у двері, і коли той відчинив, влаштував безладну стрілянину, впритул розстрілявши господаря разом з усією родиною, — тоді б цією справою займався хтось із простих слідчих департаменту, а найімовірніше — сам майор Степанов. Даю руку на відсіч, що розслідування довірили б саме йому. Хоча все ще попереду, усе залежить від того, куди заведе нас наше невелике внутрішнє розслідування.
— Якось ви все затягуєте, Володимире. Якщо я не просто хлопець із вулиці, то хто я? Може, клон самого себе і не усвідомлюю цього? Що зі мною не так?
— Як я і казав, ви — темна конячка, від якої можна очікувати чого завгодно. Ось, наприклад: звідки у вас взялися, хоч і не секретні, але дуже важливі документи, що належали високопоставленому співробітнику Департаменту юстиції? Як вони у вас опинилися і чому саме у вас, а не в когось іншого? Хто вам їх передав і чому саме вам? Можливо, їх мав передати хтось інший, а ви там опинилися через фатальний збіг обставин? Продовжувати далі?
— Навіщо ж. Практично на всі ці запитання я написав відповіді на он тому папірці, плюс переслав повне відео події майору Степанову. Які ще відомості вам від мене потрібні?
— А ви знаєте, що в одному місті, дуже далеко звідси (але, тим не менш, інформація просочилася навіть сюди)... Так, тамтешній департамент перестав розглядати свідчення на відео як стовідсотковий доказ, — поспішив здивувати нас несподіваною новиною Володимир.
— Невже додумалися підробляти? Але як? — вигукнув Степанов.
— Скоріше навчилися впливати на свідомість. Бачиш одне, а насправді все виглядає інакше. Наші очі настільки недосконалі, що навіть собачий нюх їх легко переплюне в плані сприйняття. Пам'ятаю, ще в колишньому житті нас дурили, запускаючи в телепередачі двадцять п'ятий кадр, а вже маніпулювати свідомістю й поготів уміли, — висунув і я свою версію.
— Розумний хлопчик, — хмикнув особіст.
— Тільки не кажіть, що в будинку полковника не було жодних зомбі, і все, що я бачив, — плід моєї хворої уяви, навіяної якимось заклиначем, а насправді я вбив кількох ні в чому не винних людей?
— Але якщо це насправді так і було, тоді що ви, громадянине Ех, можете сказати на своє виправдання?
— Є кілька неузгодженостей.
— Яких саме?
— У мене в "рюкзаку" бракує близько двохсот куль, а вони в мене запалювальні та бронебійні, плюс кожен постріл супроводжує навик циркулярної пилки. Я в тому особняку таких руйнувань своєю стріляниною наробив, що, здається мені, ремонту він уже не підлягає. А тепер питання — на біса мені чи моєму мозкоправу чинити таку шалену стрілянину заради кількох людей, яких я, якщо що, міг би по-тихому і ножиком підрізати, благо теж навички з минулого життя залишилися. Гаразд, припустімо, що заклинач попався не надто досвідчений і щось там наплутав, ось і вийшло як вийшло. Але є ще один доказ, он він на столі у Степанова лежить. Це щелепа вашого полкана, що залишилася на моїх пальцях, коли він, перетворившись, хапнув мене за руку, а я йому у відповідь макитру розніс. Бачите, як зуби витягнулися внаслідок мутації… Але думаю, експертиза не збреше, кому вони належали насправді, якщо, звісно, у вас немає особистого мотиву з якоїсь причини звинуватити мене в цьому вбивстві.
— Повірте на слово, ми абсолютно неупереджені й хочемо лише докопатися до правди. Є ще щось на користь вашої невинності?
— Та ви просто на мене гляньте, я ж увесь залитий їхніми мізками і цією чорною гидотою, що в них замість крові, такого точно з пари тіл не натече, та й тхне нормально так, он я бачив, як Степанов ніздрі собі якоюсь хрінню з тюбика замазав, коли мене сюди доставили.
— М-да-а, здав ти нас, Степанов, з потрохами, — несерйозно пожурив того Володимир.
— Так і справді ж несе, як із моргу… — почав він виправдовуватися.
— Значить, мало в "полі" працюєш, час би вже й звикнути, — відрізав офіцер контррозвідки. — Ну що ж, юначе, все вірно. Попередньо ми нарахували там близько ста п'ятдесяти тіл інфікованих. Щоправда, нічого поки чіпати не стали, щоб уникнути поширення неправдивих чуток. Якщо ви розумієте, про що я?..
— Багато мешканців ще пам'ятають, як шість чи скільки там років тому, системні напали на місцевих, і кожен новий випадок такого роду тільки підігріватиме ще не вщухлу ненависть, що тягнеться з тих днів.
— Усе вірно. Тому й зачищати місце злочину, та проводити експертизу почнемо, коли стемніє, тоді й дізнаємося точну кількість тіл, залишених вами на полі бою. До речі, хотів поставити питання особистого характеру: а як воно — вести бій у такому тісному приміщенні з такою кількістю заражених?
— Як у вагоні метро в годину пік, тільки ви з револьвером, а пасажири всі як один норовлять вас вкусити та видряпати очі.
— Дивно, що пошкоджень практично не видно?
— Пара забоїв, а так нічого серйозного, ваш лікар оглянув мене перед допитом. Там їх хоч і до біса багато було, але, на щастя, всього лише дрібнота. Так і не змогли захист прокусити, хоча життя просіло більше ніж на чотириста пунктів. Будь їх хоч на сотню більше, і наслідки могли б бути набагато сумнішими. А взагалі я на швидкість й спритність добряче заточений, адже через що, я на вашу думку в боях з 50+ виживаю?
— Ну, якщо чесно, те що ви виробляєте, в мене ніяк не вкладається в рамки здорового глузду. Мимоволі починаєш вірити в правдивість деяких легенд.