Хоча чому б і ні, живе в достатку: он одна тільки вітальня з кухнею — як вся моя і Баффіна квартири разом узяті, та ще й з коридором на додачу.
Але тут справа тільки цими приміщеннями не обмежувалася: по периметру ще три різних двостулкових двері, що ведуть невідомо куди, та широкі сходи, що піднімаються на другий поверх з терасою, що обрамляє половину будинку, і теж як мінімум з двома парами дверей. Загалом, є де розгулятися.
Гаразд. Подивився і досить, мені таких здорових апартаментів поки не треба — що там робити, в хованки грати? Підійшов до барної стійки, щоб поговорити з дружиною полковника, яка чомусь, як стояла нерухомо, так і залишилася стояти. Може, жінка у віці тому й випадково задрімала біля плити, нанюхавшись своїх кексиків, треба якось привернути її увагу.
— Мадам Тиш, з вами все гаразд? — постукав я кісточками пальців по барній стійці, сподіваючись, що зараз до мене повернеться миловидна літня жінка і з збентеженою посмішкою почне вибачатися за випадкову прикрість.
Але натомість, до мене ривком обернулося перекошене люттю посиніле обличчя з білястими очима, і, не зволікаючи, кинулося в мій бік, гарчачи і незграбно розмахуючи верхніми кінцівками. Добре, що між нами була барна стійка і я встиг одним махом витягнути свій револьвер і вистрілити мерцю в голову, одним пострілом рознісши череп на друзки. Спрацювало вміння від руни вогню, що разом з пострілом кулі випалювало дірку діаметром з кулак дорослого чоловіка. Ну а у випадку з головою навпроти, то інфікована взагалі залишилась без неї. Тіло гепнулось кудись вниз, а по кухонній плитці так і залишилися стікати криваве шмаття.
— Громадянине полковник, тут з вашою дружиною неприємність вийшла! Тільки я в цьому не винен!
Загорлав я, помаленьку відступаючи до дверей, а для безпеки виставивши вільну руку назад, щоб випадково ні на що не напоротися і не впасти. І тут ззаду щось як рикне, та як вчепиться мені в руку — я мало не заволав благим матом. Миттю обернувшись, побачив, що це сам господар, теж перетворившись на мерця, вчепився мені зубами в пальці руки. Я прямо наяву побачив, як він відхоплює мені мої дорогоцінні персти і як я, бризкаючи на всі боки кров'ю, вискакую на вулицю, лякаючи перехожих.
Але тут, мабуть, спрацював мій покращений захист, бо скільки б полковник не намагався, скільки б не намагався відгризти від мене шматок руки, нічого у нього не виходило. Тому, припинивши панікувати, я швидко навів на нього дуло і натиснув на спусковий гачок. Ефект вийшов, як і з дружиною — голова на друзки, тільки щелепа залишилася висіти на моїх пальцях. Спробував було її струсити, та куди там, вчепилася намертво. Трясучи рукою, щоб позбутися гидоти, я краєм ока помітив, як з рук трупа випала невелика пляшечка з коричневою рідиною і покотилася прямо до моїх ніг. Машинально піднявши її (ану ж бо, де знадобиться), сунув у кишеню і повернувся до виходу, щоб покликати Аню. І тут понеслося.
Зомбаки ринулися в мій бік з усіх дверей та отворів — десятками. До речі, з другого поверху також: там вони не просто бігли, гади, — а, не замислюючись, стрибали на мене просто з балкона. Промахувалися, бо я теж не стояв на місці, ламали собі та товаришам, що бігли внизу, руки-ноги, але продовжували атакувати зі властивою їм люттю. Ну а далі вже я, увійшовши в азарт, почав зменшувати їхнє поголів'я зі швидкістю блискавки, на додачу активувавши "Стелс". Стрибаючи то на величезний гостьовий стіл, з нього назад на підлогу, потім махнувши через барну стійку, а далі в суміжну кімнату, поєднану з вітальнею, я, не перестаючи, палив по численних зомбі, а вірна пилка, що літала поруч, пололовинила їх не гірше за мене.
Далі довелося відступати в наступну кімнату, тому що зомбі ставало все більше й більше. Тут я спробував був "махнути" у вікно, щоб розширити простір для ведення бою, але лише боляче вдарився об тверде скло, від чого мало не відлетів до мерців просто в лапи. Вирішив далі пробиватися до дверей, ану ж бо, там пощастить і вдасться вискочити на вулицю, а вже на просторі влаштувати зомбі справжній апокаліпсис. Але таким маневром зробив собі тільки гірше, давши тим самим загнати себе в кут незнати-звідки прибулим полчищами диких монстрів. Чортові двері з якоїсь невідомої мені причини теж виявилися наглухо замкненими, і їх ніяким способом не вдавалося відчинити. Пробував навіть стріляти в них — усе безрезультатно. Наче якась дика хрінь коїться навкруг. І тут я зрозумів, що якщо нічого не зроблю, то мене просто розчавить натовп голодних зомбі, що нестримно рвуться назустріч. Трупів з трупів (звучить прикольно, але ніфіга не смішно), утворилося стільки, що я практично по пояс загруз в них, але на заміну рвалося ще більше. Тому, довго не роздумуючи, активувавши "Зупинку часу", почав відчайдушно продиратися крізь масу мертвих і "живих" тіл назад у вітальню. Зробити це мені вдалося в останню секунду. Знову вискочивши на стіл, я наново врубив "Стелс" і почав зі ще більшою люттю знищувати інфікованих, якими вже набагато вище коліна були завалені практично всі кімнати і частина другого поверху.
А я все стріляв і стріляв. Крутився, стрибав, робив кульбіти, кілька разів якісь паскуди добряче приклали мене по голові чимось важким. Через тисняву та масу тварюк їм дедалі частіше вдавалося мене де куснути а де й дряпнути, та так, що рівень життя в мене просів на цілих чотириста пунктів. Хвилин за десять становище стало вкрай небезпечним, бо через купу навалених тіл, залитих чорною кров'ю і від того надто слизьких, я практично перестав твердо стояти на ногах. То падав, то хитався і безглуздо ковзав, намагаючись утримати рівновагу, через що почав часто мазати. Добре, що інфіковані йшли такою щільною масою, що промахнутися було неможливо, і навіть від рикошету по зомбі проходила хоч якась шкода.
І коли, як мені здавалося, битва почала досягати свого апогею, — мерці закінчилися. Не раптово і зовсім не вмить, але чисельність їх почала помітно падати, і мені вже не треба було крутитися вужем на пательні, щоб без ризику зменшувати їхню популяцію. Зрештою, в якийсь момент я пристрелив останнього живого гада, заваливши кімнати їхніми тілами практично до рівня столу, а подекуди й вище. У коридорі, щоб дістатися до дверей, мені навіть довелося відтягувати рештки всередину вітальні, аби хоч якось прочистити прохід. І ось настав момент істини — я натиснув рукою на дверну ручку, і… Прокляті двері відчинилися як ні в чому не бувало, дихнувши на мене свіжістю вечірнього міста.
Вийшовши на вулицю, весь у крові та шматках мертвих тіл, я втомлено присів на сходинки перед будинком і тут побачив, як до мене поспішає схвильована Аня, яка до всього ще й акуратно відчинила хвіртку і так само зачинила її за собою, від чого мене аж на сміх пробрало. Дзинь…
(СИСТЕМА) Увага! Ваш рівень підвищено — 58.
Вільних доступних балів: 10.
— Стрілку, ти що так довго? Я вже поду… О, Господи! Що це з тобою?
— Та ось, твій полкан на домашні кекси запросив.
— І що?
— Хороші, сука, кекси — з родзинками!
Розділ сьомий.
— Ну як тобі ще пояснити? Не працює кухня вже, бо пізно, і весь допоміжний персонал розійшовся по домівках, і працівники їдальні в тому числі, разом із шеф-кухарем. Тому бутерброди брати немає звідки, — кип'ятився Степанов, не бажаючи пригостити мене чимось їстівним, бо шлунок волав не своїм голосом, вимагаючи їжі, якої з самого ранку в очі не бачив.
— А ти піди подивися, може, запаси які залишилися. У будь-якому разі щось та має бути.
— Не-ма-є! Нам зранку всі продукти для готування свіжі привозять, а залишки ті ж працівники собі додому забирають, щоб паразитів у відділі не плодити.
— А як же ті, що на нічні чергування залишаються? Їм що, теж нічого не залишають?
— Залишають, але тільки суворо обмежену кількість, згідно з кількісним складом, що перебуває за протоколом на нічному чергуванні.
— Тоді піди дізнайся, може, хтось відмовився від своєї порції — живіт прихопило чи на дієту перейшов. Адже в такому великому колективі завжди щось та стається.
— Змушений тебе засмутити, сьогодні якраз з усіма все гаразд. Персонал повністю здоровий, нещодавно повечеряв і тепер повноцінно працює на благо міста, — відхрестився майор, сподіваючись, що вже тепер я від нього відчеплюся. Розмріявся.
— То, може, збігаєш у найближчу крамницю, поки ще відчинено? Тримай гроші, візьмеш ковбаси, шматок копченого м'яса, хліб, якщо свіжий, сиру можеш грамів триста-чотириста…
— Слухай, я тобі що, хлопчик на побігеньках, щоб по магазинах бігати та твої забаганки виконувати? Я, між іншим, майор поліції і перебуваю на своєму робочому місці.
— То давай я сам збігаю, я ж бо не такий гордий, як ти. Тобі щось узяти?
— Е, яке "збігаєш"! Ти, між іншим, на офіційному допиті в Департаменті юстиції, проходиш свідком у справі про вбивство високопоставленого представника цього департаменту, а також усієї його родини. Не забувай про це.
— Та я тобі вже дав усі свідчення, які треба було, і відос скинув. Чого тобі ще від мене треба, ментяро поганий!
— Так, громадянине Еех, давайте не будемо забуватися… Просто зараз має підійти ще одна людина з відділу внутрішніх розслідувань. Усе-таки загинув цілий полковник поліції, та ще й за дуже дивних обставин, просто так цю справу не залишать без належної уваги. Полковник той із місцевих, а загинув від кулі системного… сам маєш розуміти, чим тут пахне.
— Службовою невідповідністю тхне, чим же ще. Адже я тебе попереджав: готуйся, Степанов, якщо штурми зомбі на місто припинилися, то це не просто так, значить гряде щось інше, набагато гірше. А тепер отримай і розпишися.
— Але що саме гряде, ти не сказав. Навіть не натякнув.
— А я тобі що, оракул! — вигукнув я. — До речі, гарна ідея: може, завербуй парочку хлопців із подібним даром, постав на забезпечення, вибий нормальну зарплату, не скупися на премії — і буде тобі щастя.
— Та є у нас уже у відділі одна відунка і одна ворожка, так щось ні та, ні інша нічого подібного не передбачили.
— Ось наче розумний ти хлопець, Степанов, а… Ну, а ти у них питав?
— Та ні, але якби що, то вони й самі б…
— Усе з тобою ясно. Ти не питав, а вони й не заморочувалися.