До того ж — а Зарі куди подіти, не перетворювати ж хату на циганський табір. Та й незрозуміло, як із його тягою до порядку і самодисципліни він із П'яточкою — яскравою представницею хаосу і безладу — буде уживатися. Це ж вічний конфлікт у будинку: крики, плач, верески і лайка. Мені що тоді — з власного дому тікати і спати в парку на лавочці або в запій вдаритися. Ні, Мішаня, з питанням про батьківство — це точно не до мене. Я, звичайно, чим зможу, тим допоможу, але не більше.
Тому, поплескавши хлопця по плечу і побажавши удачі в подальшому облаштуванні, я вийшов на вулицю і попрямував до хвіртки, до якої, як на замовлення, під'їхав двоколісний візок із Анею. З її слів, Зарі вже настільки освоїлася у всій цій метушні, що більше супроводу не потребувала, і дівчина зі спокійною душею залишила її на піклування Альберта.
Я ж, попрощавшись із Мишком, про всяк випадок попередив, щоб нікому, крім мамки, не відкривав: хоч район тут начебто й спокійний, а сусіди всі суцільно статечні та добропорядні люди, але, як-то кажуть: "Береженого й Бог береже". Він мене відразу ж запевнив, що вже не дитина і сам знає, що до чого, потім статечно подякував за такий подарунок і пообіцяв, що, якщо зі мною трапиться хоч якась неприємність, то я завжди можу розраховувати на його допомогу.
— Отак-от, стрілку, потихеньку налагоджуєш зв'язки в суспільстві, — підколола мене дівчина, коли ми вже від'їхали на досить пристойну відстань.
— Смійся, смійся, синьоока, адже ніхто не знає, що його чекає в майбутньому. Може, пацан доросте до нового головного радника міста — будеш ще на витяжку перед ним стояти.
— Ну, це навряд чи, перед цим не стою і перед іншими не збираюся. Ну а щодо майбутнього — ти правильно сказав. Ніхто не знає, що нас там чекає, і навіть ти, стрілку. Тому й постає питання: навіщо ти витрачаєш такі величезні гроші на перших-ліпших бідолах? Чи ти думаєш, що вони єдині в місті бездомні і, допомігши їм, ти закрив це питання?
— Ну, по-перше, не "комусь", а Мішані — я ж двічі врятував його від смерті, тому і несу відповідальність за його життя. Ну а, по-друге, скільки там тих грошей — ще зароблю.
— Скільки не скільки, а на гарне весілля вистачило б. Якщо ти розумієш, про що я, — відповіла дівчина, блиснувши на мене своїми синіми очима.
— Ой! Ти що! Робиш мені пропозицію? Це так несподівано, що я навіть не готовий так відразу щось відповісти…
— От ти хворий! Я маю на увазі, що треба вже трохи подорослішати і взяти за звичку спочатку думати, а потім уже щось робити. Це стосується всіх аспектів твого життя, і тим більше фінансових. "Дзинь".
(СИСТЕМА) Увага! З огляду на те, що персонаж Еех, активувавши одну з трьох нагород, вручених містом за Велике Діяння, безоплатно передав її на користь місцевих жителів, що опинилися в скрутному становищі, а також пожертвував велику суму зі своїх особистих коштів, на певний час позбавивши себе можливості для подальшого розвитку, СИСТЕМА визнала такий вчинок як — Особисте Велике Діяння, і заохочує персонажа Еех:
Камінь Розуму (рівень 1) — не активний (для активації рівень параметра Інтелект повинен відповідати 50 балам).
(СИСТЕМА) Здійснюйте різноманітні героїчні діяння на благо міста, і ваші нагороди будуть ще більш цінними та унікальними!
ОТ тобі, мадемуазель Анна, і "подорослішати", і "спочатку думати, потім діяти" — загалом правильно кажуть: "Послухай жінку і зроби по-своєму". Взяти б цю справу заскрінити та тикнути в твою чарівну мордашку, щоб патякати даремно більше не хотілося, та поки зарано ще світити таким добром, толком не розібравшись, що воно таке, та ще й без можливості активувати. Скупився в Інтелект вкладати, ось тепер і розплачуюся невідомістю. Ну так цьому можна зарадити, от розберуся за пару днів з тутешніми справами і рвону за місто полювати на монстрів.
— Гей, стрілку! Ти про що думаєш? — перервала Аня мої роздуми.
— Та ось підраховував у голові тут... Ні, ну ніяк би не вистачило нам цих грошей на нормальне весілля, одна тільки твоя сукня обійшлася б у третину цієї суми, — відповів я перше, що спало на думку, зовсім не розбираючись, скільки коштують там ці сукні та інша нісенітниця, пов'язана з цим обрядом.
— Ти що, хочеш мені сукню повністю з дорогоцінних каменів купити? Звичайно, приємно, тільки я думаю, що ось такого вже надзвичайно дорогого нам точно не потрібно, але якщо тебе так зацікавило це питання, то ми можемо якось вибрати час і походити по місцевих весільних салонах, щоб приблизно бути в курсі, до чого нам у майбутньому готуватися і з якими витратами доведеться зіткнутися. До речі, хочеш заробити мою вдячність і позачерговий пристрасний поцілунок?
— Звучить, звичайно, заманливо, тільки відчуваю якийсь підступ. Кого треба вбити?
— Що за маніакальні припущення, стрілку? Треба всього лише занести ось цей портфель з документами моєму безпосередньому начальнику, полковнику Жерару. Він живе он в тому будинку, біля якого ми зараз і зупинимося.
— А з якого це переляку я буду твоєму шефу портфель з важливими документами заносити? Зараз ще наряд викличе, скаже, що це я їх у нього вкрав.
— Та ти не переймайся так. Вже хто-хто, а цей знає тебе в обличчя як облупленого, напевно, ще й повне досьє на твою персону зібрав. Та й взагалі, тебе в нашому відділі хіба ще тільки патологоанатом не бачив, але тобі воно й не треба. Так що нічого не бійся, можеш сміливо передати йому цей портфель, тим більше він сам просив мене про це, так як я по дорозі додому завжди проїжджаю повз його особняк.
— Так тебе ж просив, а мені що йому відповісти? Мовляв, загубив Анну, не помітив, як випала по дорозі?
— Скажеш, що погано себе почуваю, ледве на ногах стою, ось і попросила тебе збігати.
— Не розумію, ти що, боїшся його, чи він любить чіплятися?
— Ні те, ні інше, просто він жахливий зануда, і якщо я з'явлюся йому на очі, півгодинної лекції точно не уникнути. А це, я думаю, ні тобі, ні мені не потрібно, тому що у мене в духовці гусак, запечений з начинкою, чекає свого часу. Не хочу, щоб охолов.
— Та ти що! Чого ж відразу не сказала? Давай сюди цей клятий портфель і готуйся пришпорити свою кобилку, інакше я за себе не ручаюся. До речі, один поцілунок якось замало буде.
— Добре, нехай буде два, але тільки давай швидше.
— А можна ще?..
— Торкатися себе ніде не дам, інакше вийде як минулого разу, коли ти на людях трохи…
— Гаразд, гаразд, потерплю додому. Хіба я винен, що ти така апетитна.
Схопивши валізу, я вистрибнув з двоколісного візка, перетнув тротуар, пробіг по вистеленій кам'яною бруківкою вузькій доріжці, перестрибнув через невисоку хвіртку, яка відкривалася всього лише накидним гачком, (але ж мені ніколи — гусак!) потім, минувши невелику галявину, засаджену квітами, опинився біля парадного входу з широкими двостулковими дверима, зробленими з добротного дерева твердої породи і з досить товстим склом у бічних отворах.
Довго не думаючи, почав настирливо смикати дзвіночок, не турбуючись про самопочуття господарів будинку, бо коли попереду чекає запечений гусак і така дівчина, як Аня, в світі для мене не існує авторитетів.
— Іду, іду! І не треба так дзвонити, в цьому будинку глухих від народження не водилося! — почувся за дверима хрипкий голос, напевно, сам полковник зглянувся відкрити.
Хоч голос і звучав практично біля самих дверей, але мені ще хвилину довелося зачекати, поки він прокашляється, повідхаркується, а в кінці ще й громоподібно висякається. І тільки після цього двері, клацнувши замком, відчинилися, відкривши моєму погляду високого і ще досить міцного чоловіка в довгополому домашньому халаті з зашмарканою носовою хусткою в руці.
А ось обличчя його мені зовсім не сподобалося, як то кажуть: красивіше в труну кладуть. Очі якісь згаслі, затягнуті білуватою плівкою, ніс почервонів і набряк, а губи набули синюватого відтінку; до всього ще й шкіра обличчя зблідла, як у мерця, і вся була в бісеринках поту. Схоже, скоро в департаменті юстиції з'явиться ще одне вакантне місце.
— Доброго дня, полковнику, ви мене начебто знаєте, хоча ми й не знайомі. Мене звати Еех, і це я не зітхаю, це ім'я у мене таке. Капітан Анна з вашого відділу веліла вам передати ваш портфель, який ви забули на роботі. До побачення, радий був познайомитися. Одужуйте, — відтарабанив я і, всунувши йому в руки саквояж, повернувся до виходу.
— Зачекайте, молодий чоловіче, чому ви так поспішаєте? Може, зайдете, моя дружина якраз взялася готувати свої фірмові кекси, хоча теж себе не дуже добре почуває. Але що ви хочете? Осінь. Час протягів, холодних вітрів і дощових днів. Похмура і тужлива пора року. А чому ж сама Анечка не зайшла?
— Та ось теж щось прихворіла, ледве на ногах стоїть. Тому й поспішаємо, що хочемо по дорозі в аптеку заїхати, взяти щось від застуди.
— А ось тут ви якраз за адресою, забігли. Я вам зараз дам пляшечку чудодійного засобу, воно у нас з покоління в покоління передається. Застуду за пару днів як рукою знімає.
"Ага, по тобі й видно, ще день-два і цей чудодійний еліксир змінить власника", — така думка спала мені на думку, дивлячись, як дядька знову скрутило в дикому нападі кашлю. Я відійшов трохи подалі — хоч би сам не заразився, та заразу додому не приніс, там же жінки і діти малі. Якось Айболита знову кликати не хочеться.
— Та ви не стійте в дверях, молодий чоловіче, проходьте в будинок і двері, будь ласка, зачиніть за собою, а то протяги дикі. Он як мене підкосило. Зараз я вам принесу пляшечку з настоянкою, у мене якраз розлито, а ви поки пригощайтеся кексами та Ані не забудьте прихопити. Гей, Тиша, що ти там завмерла як істукан, привітайся з молодим чоловіком і своїми смаколиками пригости, а я через секунду приєднаюся до вас.
Сказав і втік кудись в іншу кімнату. А я, пройшовши досить велику веранду, опинився у величезній вітальні з таким же великим столом посередині, розрахованим на дванадцять осіб, хоча, можливо, він ще й розкладався в довжину, щоб помістити побільше народу, благо місця вистачало.
Далі виднілася кухня, теж солідного метражу, перегороджена від вітальні довгою барною стійкою, під якою стояло чотири високих табурета. Судячи з усього, полковник — любитель закинути за комір.