Ось муніципалітет на законних підставах і взяв нічийне майно під свою юрисдикцію.
— Люди, день до вечора, давайте вже щось дивитися, — я вказав рукою на вежу ратуші, де вже набігло пів на третю. — Тим більше, йти не треба, он тарантас усе ще до наших послуг.
Швидко сіли й одразу ж поїхали, довго не базікаючи. А за хвилину, ніби за помахом руки, опинилися в справжнісінькому селі, ну або селищі міського типу. Проста дорога, густо посипана щебнем, кольорові паркани, за якими зеленіли маленькі городи з різноманітними овочами, що саме дозрівали, та невеликими садками з кількома фруктовими деревами. Майже біля кожного — або колонка, або простенький колодязь, біля якого тулилися великі ванни з тазиками, а в деяких — дерев'яні бочки та лохані. Так, стандартними зручностями тут і не пахло, але, як то кажуть, на безриб'ї…
За знаком від Альберта ми зупинилися практично в самому кінці тихої вулички, хоча нам у будь-якому випадку довелося б зупинитися, тому що вулиця закінчувалася тупиком: далі дорогу перегороджувала висока будівля у чотири поверхи, а в довжину — так узагалі ні кінця ні краю, до того ж практично без вікон. За словами Ані, там знаходилися казарми і тренувальні табори декількох кланів, які об'єдналися в якийсь там альянс. Цікаво, що там за клани, які захопили величезну територію практично в центрі міста і досі утримують її у своїх чіпких ручках. Але запитати я не встиг, бо Альберт жваво вискочив із тарантаса і попрямував до маленького непоказного будиночка з кволим парканчиком і зовсім уже маленькою ділянкою, де можна хіба що тільки квіти розводити, ну або добре постаратися, та забацати парочку грядок, щоб хоч свою зелень до столу вирощувати.
На цю мить там росли тільки бур'яни, але мені здається, що дбайлива Зарі швидко наведе тут порядок, а рукастий Мішанька збудує перед будинком лавочку, щоб у вихідні насіння лускати, як і мріяв. Уздовж дому теж був невеликий простір, але не більше півтора метра завширшки — так, щоб двоє могли вільно розійтися. Біля будинку від самої хвіртки вела неширока доріжка, теж висипана щебнем, напевно, поцупленим з дороги. Сам будиночок хоч і був невеликий, але виглядав добротним: якщо подекуди підлатати й підфарбувати, років сто ще прожити можна.
За будинком, на величезну радість хлопчика, виявився невеликий сарайчик, у якому він знайшов купу необхідного для господарства інструменту. Зайшовши в будинок, ми спочатку потрапили у вузький передпокій або, краще буде сказати, — веранду, так як в ньому було велике вікно майже на всю стіну. Але, крім нього, там знаходилася вішалка з жіночими речами і низька тумба для взуття.
Далі, увійшовши в будинок, опинилися у великій кімнаті, більшу частину якої займав стіл з диваном і стільцями, а в меншій стояла плита з умивальником і тумбою для посуду. Ну а в найменшому куточку, перегородженому ширмою, містилися найсправжнісінькі ванна й унітаз. Та тут не будинок, а справжні хороми!
— Он ті двері ліворуч, за ними спальня з двоспальним ліжком і трюмо з дзеркалом. А ці гвинтові сходи ведуть нагору, де розташована ще одна кімната, яку можна перетворити на дитячу для хлопчика. Ось і весь будинок. Меблі, правда, трохи застарілі та розхитані, але їх можна або полагодити, або замінити; головне, що підлога міцна, не прогнила, а стіни надійні, не перекошені, так що заходь і живи на здоров'я, — доповнив загальну картину своєю розповіддю наш Альберт.
— І скільки таке задоволення нам обійдеться? — запитав я, внутрішньо здригнувшись, чекаючи почути зовсім уже непідйомну суму.
А по тому, як замовкли Зарі та її невгамовний син, стало зрозуміло, що будиночок їм теж припав до душі, і вони тепер потай моляться всім відомим богам, щоб у мене вистачило коштів на оплату оренди хоча б на рік. Я ж, швидко прикинувши розміри будинку, який навряд чи перевищував розмірами мою квартиру, та побиті меблі, розраховував теж на ті ж тридцять золотих на місяць, що сам виплачував, — тоді боргових грошей повинно було б вистачити на п'ять з половиною років оренди, що вже було непогано, але, а як воно буде насправді, зараз і почуємо. Білоголовий помічник головного радника — людина пряма, довго роздумувати не стане.
— Позаяк будиночок знаходиться практично в центрі і, можна сказати, з усіма зручностями, то рада вирішила призначити орендну ціну на місяць у розмірі двадцяти п'яти золотих.
— Ах! — вигукнула Зарі, прикривши рот рукою, а хлопчик, який щойно з надією дивився на чиновника, вмить знітився і, опустивши голову, почав терти рукою очі.
— Але якщо взяти до уваги катастрофічний стан усіх меблів і деяких місць, що потребують ремонту, а також фінансовий стан квартиронаймачів, ну і, звичайно, особисте прохання пана головного радника, то ми готові знизити суму до двадцяти золотих на місяць, — закінчив той.
— Скільки вийде, якщо ми захочемо взяти в оренду це приміщення, скажімо, років на десять і, бажано, з правом викупу?
— Ну-у… Вашої суми боргу трохи не вистачає…
— Скільки?
— Якщо на десять років, то дві тисячі чотириста золотих. Можна, звичайно, потім домовитися про щомісячну оплату, але буде краще, якщо оплатите всю суму відразу. Ну а якщо побажаєте повністю викупити будинок, то домовимося на дванадцять тисяч золотих.
— Ходімо, дядьку Стрілок, може, десь щось дешевше знайдемо, — сумно зітхнув Мишко і, схопивши мене за палець, потягнув до виходу. Ну зовсім як моя П'яточка.
— Якщо що, у мене є деякі заощадження, — прошепотіла Аня, притиснувшись до мого плеча.
— Все гаразд, синьоока, — відшипівся і я, а вголос промовив: — Тоді ми зробимо ось що. Укладаємо договір оренди на цей будинок терміном на десять років з правом викупу на ім'я громадянки Зарі. Недостатні чотириста монет оплачу зараз же, готівкою. А ще у мене буде особисте прохання до вас, шановний Альберте: до цих грошей я виділю ще сотню золотих на нові меблі та ремонт, і дуже хотілося б, щоб ви проконтролювали цю справу, а все, що залишиться від грошей, можете взяти собі як подяки.
— Якщо так, то договір ми можемо підписати зараз же, а також, поки є час, з'їздити в ратушу, щоб оформити інші документи. І я з радістю відгукнуся на ваше прохання про допомогу в покупці меблів та наймі робітників для ремонту. Тільки залишок грошей я не візьму, тому що працюю помічником головного радника, і наш обов'язок — служити на благо міста і його жителів. І щоб про нас не шепотіли злі язики — ми хабарів не беремо. Тому, якщо залишаться надлишки від озвученої суми, можу передати їх громадянці Зарі.
— Ой, а якщо можна, то не віддавайте їх мені, а краще заплатіть моїй колишній господині, адже я їй заборгувала за два місяці.
Що й казати, чесність у цьому домі починає аж зашкалювати, від чого мені навіть якось незручно стало.
— Ну що ж, нехай так і буде. Тоді потиснемо руки. І ласкаво просимо додому, Мишко!
А далі в одну мить будинок якось відразу спорожнів. Альберт із Зарі поїхали до ратуші щось там підписувати та засвідчувати, але, оскільки жінка знову затялася та засоромилася, почала, заїкаючись, відмовлятися, мовляв, давайте не сьогодні, може, іншим разом, то Ані довелося поїхати разом із ними задля підтримки. Що й добре, бо там вона зможе забрати свою двоколку й приїхати за мною, щоб не тягнутися пішки.
Ну а поки що я пішов тягати речі з дороги і потроху заносити їх у будинок, ще й розставляючи, куди треба, дотримуючись вказівок куцого хазяїна. А той теж не сидів, склавши руки: знайшовши в прибудові деякий інструмент, затягнув усе в будинок і взявся лагодити розхитаний табурет. Для цього знайшов підходящу дощечку, дістав із кишені штанів олівець, відміряв, скільки треба, накреслив лінію і взявся ножівкою відпилювати потрібний шматок.
Та сили і зросту малому поки що не вистачало — занадто великий інструмент раз у раз застрягав і пружинив, але завзятості і терпіння йому не бракувало. Через якийсь час відпиляний шматочок упав на підлогу, задоволений шкет, видихнувши, витер рукавом піт із чола і взявся за молоток та цвяхи.
Якщо чесно, то в його роки я цей молоток міг хіба що собі на ногу впустити, а цей, спритно підчепивши пальцями цвях, почав забивати його в дощечку, якою мав намір скріпити ніжки табурета. За пару хвилин він поставив табурет прямо, показово стукнувши його об підлогу і похитавши руками, демонструючи практично повністю усунену проблему, а потім ще й сам зверху сів, посовгавши стілець задом, мовляв, фірма гарантує якість і надійність.
— Ай молодець, Мішаня, буде з тебе толк, якщо не сп'єшся.
— Ні, ні, ми до цієї справи не звиклі, та й хто ж у здоровому глузді буде гроші на випивку витрачати, коли в будинку роботи не початий край.
— Правильно, Мишко, по-дорослому міркуєш. На той випадок тримай, це твоє по праву, — і я вручив йому ключі від будинку, які Альберт чомусь віддав мені.
Малий тут же почав ритися у своїх тюках і за пару секунд дістав звідти довгу мотузку. Розрізавши її на дві частини, він розділив ключі на дві пари, після чого одну пару зв'язав однією частиною мотузки, яку відклав на стіл, з іншою, проробивши ті самі маніпуляції, зав'язав на міцний вузлик і повісив собі на шию.
Я прямо був у захваті — і все-то він знає: де що лежить і як з цим правильно поводитися, щоб було просто та практично. Навіть думка заскочила в голову: от би собі такого пацана завести — і будинок був би в порядку, і з дисципліною в ньому не було б проблем.
Та тільки це одна сторона медалі. Адже, по суті, його ще ростити й ростити. Те, що він рукастий та господарський, не означає, що і з навчанням у нього все буде гаразд. Комусь та наука дається з легкістю, а хтось, скільки не старайся, більше трійки-четвірки не витягує, особливо в області точних наук. Як-то кажуть, не всі ж професорами народжуються, але якщо з навчанням буде не в ладах, то й далі, кудись вище, йому буде ой як складно пробитися.
Але я, як батько, зобов'язаний буду хоч якось влаштувати його майбутнє, щоб він не починав життя з пошуків їжі та даху над головою, а щоб шукав свій сенс у житті і своє місце в ньому, щоб мав вибір і гідне майбутнє, а не існування від заробітку до заробітку.
Подумав, подумав — і відкинув цю думку куди подалі: ні, я не готовий брати на себе таку відповідальність.