— наїхав на мене другий і тут же полетів за паркан прямо в розлогі кущі колючої акації або чогось схожого на неї з довгими і гострими шипами.
Звідти одразу ж долинули крики болю та безліч нецензурних слів місцевого діалекту.
— Ти труп, піжоне! — закричав другий з ножем і спробував штрикнути мене в живіт.
Хрускіт зламаної руки, крик болю, і друге тіло відлітає в кущі з тими ж криками й словами.
— Ах, не треба було, вони потім знайдуть нас і жорстоко помстяться! — забелькотіла перелякана жінка, зі страхом дивлячись на мене.
— Не варто турбуватися, зараз під'їде патруль і обох доправлять до департаменту, там їм висунуть звинувачення в збройному нападі, благо свідків більш ніж достатньо. Сидітимуть довго. — Спокійним голосом внесла ясність у ситуацію Аня, яка підійшла трохи пізніше. — Доброго дня, місіс...
— Зарі. — тихо промовила жінка, і глянувши на мене, миттю знітилася, та ще й почервоніла, як стигла вишня.
— Місіс Зарі, ми прийшли на прохання вашого сина Мишка. Він розповів, в якій ситуації ви опинилися, і ми хочемо вам допомогти. — продовжила дівчина, відтискаючи мене крутобоким стегном убік від вкрай зляканої жінки.
— Так, мамцю, мадемуазель капітан знайшла тобі чудову роботу, там ще й годувати обіцяють. А Стрілок допоможе знайти відповідне житло, може, й орендоване, але на довгий термін і без хазяйки. Мамо, ми там самі собі господарі будемо, і ніхто на нас кричати не стане, нарешті спокійно заживемо. Ти підеш на постійну роботу, а не шукатимеш випадкові підробітки, а я в школу, як ти й хотіла, і вчитися добре старатимусь, бо якщо буду прогулювати, то Стрілок обіцяв мені обидва вуха відірвати, а він може, он який здоровий, сама бачила, як тих шахраїв однією лівою в кущі закинув, — малий притиснувшись до матері, почав діловито розповідати їй, що йому вдалося зробити за час своєї відсутності, а та ласкаво гладячи сина по голові, тихо плакала. Наговорившись, хлопчина крадькома, змахнув рукою сльозу з очей, так щоб ми не помітили, а потім зібравшись, знову заговорив, вже дивлячись на мене. — Та тільки я й так обіцяю — не від страху — старанно вчитися, бо якщо з житлом не підведеш, то виходить, що ти мені тричі життя врятував, а я тобі навіть не маю як і чим, віддячити. А оскільки, справжні чоловіки, словами даремно не розкидаються. То добре навчання буде тобі моєю подякою, щоб ти собі знав.
— Почуто, чувак, а тепер давай завантажимося і поїдемо до ратуші, а то, поки ми тут балакаємо, всі радники розбіжаться по домівках, і сьогодні ми вже нічого не встигнемо.
— А я що, я завжди — за! — вигукнув хлопчик і кинувся до речей.
Та скільки б він там не пнувся, а вантажити речі довелося мені одному. Хотів найняти для допомоги візника, та той, побачивши величезну скриню з важким кухонним начинням і парочку здоровенних баулів з різним мотлохом, миттю заскиглив, що у нього хвора спина, пошкоджена нога, та й узагалі він інвалід з дитинства. Ну і що ти з ним будеш робити — не на медкомісію ж його вести. Довелося самому піднапружитися і почати вантажитися під численні вкрай "корисні" (маму їх за ногу) коментарі доброзичливих спостерігачів.
До ратуші ми під'їхали практично в обід, коли весь службовий люд рушив в найближчі кав'ярні та їдальні, а хтось і зовсім додому, якщо жив поблизу. Я вже було подумав, що тепер доведеться цілу годину дурнею маятися, та раптом побачив, як по сходах спускається сам головний радник, тому, не роздумуючи, попрямував йому назустріч.
— Пане головний раднику, як я радий знову вас бачити. Добре виглядаєте! До речі, з нашої останньої зустрічі ви, здається, трохи схудли, але це й на краще: менше навантаження на серце, а воно у вашій справі найбільше страждає від постійних стресів і переживань за наш бідний народ…
— Я теж дуже радий вас бачити, громадянине Еех…
— Добрий Еех.
— Що, вибачте?
— Ні, нічого. Просто згадалася фраза з одного мультиплікаційного фільму з того, попереднього життя, ось і вирвалося.
— Зрозуміло. Я, до речі, пам'ятаю той мультфільм, і добротою від того персонажа й близько не пахло, а тільки одними лише неприємностями — як, утім, і від вас. Тож давайте викладайте свою проблему, а я, чим зможу, тим допоможу, тільки благаю вас — коротше: у мене часу обмаль.
— У туалет хочете?
— Ні, не хочу, просто у мене багато важливих державних справ.
— Ну, раз державних… Гаразд, тоді коротко та по суті. Ось перед вами двоє погорільців: ні будинку, ні квартири, ні дачі. А вони, між іншим, жителі нашого міста, причому жінка, як бачите, людина з інвалідністю, а хлопчикові виповнилося лише шість років. А у вас — тобто не у вас особисто, а у міського муніципалітету, який ви представляєте, — утворився переді мною борг на суму…
— На цю суму ви їм житла не придбаєте, хіба що в східному кварталі, та й то в одному із занедбаних районів, — перебив мене радник і додав: — Але ми могли б поставити цих двох громадян у чергу на отримання безкоштовної житлової площі, причому лише заради ваших заслуг перед містом, та й то отримають вони її не раніше, ніж через півроку, а може, й ще пізніше. Народу, навіть незважаючи на напади інфікованих, стає все більше, а місто останніми роками зовсім не розширюється через, знову ж таки, тих же інфікованих. Це, до речі, скоро може перерости в суттєву проблему.
— Якби ви знали, як я вам співчуваю. Але якщо придбати не можна, то, може, можна щось більш-менш пристойне зняти на ці гроші, так щоб надовго і з правом викупу, а головне — без жодних господарів, ну, крім міської влади, зрозуміло.
— Тобто ви хочете орендувати житлову площу, що належить особисто муніципалітету?
— Ну так. Конфісковане на користь міста або отримане вами від бездітної старенької, яка не має спадкоємців. Борг же ваш — муніципальний.
— Хм, у принципі, у нас є кілька таких варіантів, і навіть добре, що ви про них згадали. Тому що житло без нагляду поступово приходить у непридатність, а нам це зовсім не потрібно, правильно? Так, тоді, щоб усю цю справу оформити швидко і без зайвої паперової тяганини, я виділю вам свого особистого помічника. Він у курсі всіх такого роду справ і за сьогодні зможе підшукати підходящий варіант і, можливо, навіть оформити необхідні документи, щоб наші бідолашні погорільці не залишилися без даху над головою. Правильно, малий? — радник дружньо погладив хлопчика рукою по голові.
— Звичайно, дядьку головний раднику! — вимовив Мишко. — А то у нас на районі люди кажуть, що міська рада разом з головним радником зовсім прогнили наскрізь, тільки про себе й думають, на народ узагалі забили. А ви, виявляється, он який хороший.
— Тихіше, Мишко, що ти таке говориш! — зашикала на нього мати. — Ми повинні в ноги кланятися пану головному раднику за те, що взявся нам допомогти, жертвуючи своїм часом.
— Нічого страшного. Діти — що з них узяти. Почують на вулиці пусті балачки, ось і переказують, — усміхнувся той у відповідь, але видно було, що посмішка вийшла трохи натягнутою. — А ви, громадянин Еех, можете підійти до чергового і повідомити, щоб за моїм особистим розпорядженням він викликав мого помічника Альберта, якого я сам повідомлю про вашу проблему.
— Черговий хоч адекватний? — поцікавився я, натякаючи, чи не почне той мене мурижити: хто, звідки, як, коли…
— Зрозуміло. Тоді пішли, я сам скажу йому те, що потрібно.
— Ось це я розумію — співпраця влади з народом. Чітко, швидко, тільки, головне, щоб результативно.
— Думаю, про це не варто турбуватися. Я впевнений, що сьогодні все вирішиться, — запевнив мене радник, а потім, трохи схиливши голову, напівпошепки запитав: — Сподіваюся, Система зарахує мою допомогу як надання повної і вичерпної підтримки, а також абсолютно безкорисливого сприяння у ваших добрих починаннях?
— Мені здається, громадянине головний раднику, що навряд чи хтось у цьому всесвіті може вплинути на думку Системи. Вона сама скаже вам, скільки, де і коли. Але що стосується особисто мене, то, якщо жінка з хлопчиком сьогодні отримають дах над головою на прийнятних умовах, то нашу з вами бесіду я буду вважати цілком конструктивною, надзвичайно продуктивною і в повній мірі завершеною.
— Ну що ж, мені теж цей наш діалог приніс більше задоволення, ніж попередній. — Він простягнув мені руку для рукостискання, а після, коли ми увійшли в хол будівлі ратуші, гучним голосом звернувся до чергового: — Шановний, а поклич-но ти мені мого помічника Альберта, скажи, нехай спускається сюди негайно — я чекаю.
Альберт ніби чекав виклику прямо на сходовій клітці, бо не встиг ще черговий піднятися на другий поверх, а вже за хвилину спускався вниз у супроводі молодого чоловіка в строгому костюмі, начищених черевиках, з білим, акуратно укладеним волоссям і холодними блакитними очима. Йому б замість костюма — есесівську форму, і все — справжній арієць.
— Альберте, друже, я дуже поспішаю, тому буду коротким. Ти зараз тимчасово переходиш у повне розпорядження громадянина Ееха, — він вказав рукою на мене. — Надаєш всебічну допомогу і намагаєшся все оформити в найкоротші терміни. А я ввечері чекатиму твого звіту про виконану роботу. Ну а тепер, шановні співгромадяни, дозвольте відкланятися — справи.
Сказав, зобразив напівуклін і швидким кроком попрямував до виходу. Ну а ми, відвівши Альберта трохи вбік, одразу взялися до справи, намагаючись витягнути якомога більше інформації про можливі житлові площі з прийнятними умовами і доступною ціною.
У кінцевому результаті таких об'єктів намалювалося цілих три штуки. Один, щоправда, порадившись, відхилили одразу, оскільки він знаходився в іншому кінці міста. І Зарі на роботу шльопати невідомо скільки часу, і Мішані до школи топати не менше. Тому — однозначне "ні"!
А ось другий варіант виявився практично під боком, на одній невеличкій вулиці з двома десятками будинків, що примикала майже до самого центру. На ній, за словами того ж Альберта, проживають люди з обслуговуючого персоналу, задіяного на різних посадах у будівлях держустанов, що знаходяться в центрі міста.
Там раніше мешкала якась старенька, яка все життя пропрацювала кухаркою в департаменті юстиції і звідти ж пішла на заслужений відпочинок. За життя бабуся дітей з якоїсь причини так і не завела, та й родичів, які б претендували на спадщину, теж не знайшлося: якщо й були, то вже більше ніж півтора року ніяк не давали про себе знати.