Тільки в мої очі заглядаєш.
— Тому що соромно просити! — Хлопчина ледь не викрикнув, але, зрозумівши, що так справі не допоможе, знову затих і почав розповідати. — Ми ж з мамкою ніколи ні в кого нічого не просили, завжди власними руками намагалися заробити, що вона, що я. Та тільки я ще малий, щоб міг нормальну роботу знайти, а у мамки калічна рука, та й худа вона, не кожну роботу здужає, ось і жили майже в злиднях, але хоч якось могли за хату платити. А недавно мамці спало на думку віддати мене до школи. Мовляв, вивчуся, людиною стану і витягну нас з бідності. У школі, звичайно, добре: сидиш собі та слухаєш всякі цікаві розповіді, які вчитель бає, а ще й годують двічі на день, так я частину пайки — хлібець та половинку котлетки — завжди мамці залишаю. А по п'ятницях нам в обід дають ціле тістечко з кремом, так я його взагалі не чіпаю, відразу для неї відкладаю, вона у мене солодке любить — жах.
Але тільки це так, крихти. Замість школи краще б до когось найнявся, або до майстрів підсобником, чи на ринку торговцям допомагати — роботи вистачає, та ось мамка, як оскаженіла, твердить: "вчись, вчись, вчись, вчись…". А у самої щойно всю виручку на базарі дрібні злодюжки вкрали. А там були гроші на оплату заборгованості за хату за минулі два місяці. От господиня й розлютилася та вигнала нас прямо на вулицю. І тепер ми і без дому, і без їжі залишилися. Як жити далі, сам не знаю. Тому і вирішив піти допомоги шукати, може, хоч хтось змилостивиться та на роботу нас, бідолах, візьме, хоч куди — ми все будемо робити, тільки щоб хоч комірку якусь виділили, щоб дах над головою який-неякий. Можна навіть без зручностей і без ремонту, що зможемо — полагодимо самі. А спати можна й на підлозі, головне, щоб зверху не капало і з щілин поменше дуло.
— Ох, Мишко, Мишко! Навіть не знаю, що тобі сказати. А мама твоя де?
— Та де ж їй бути — наші скромні пожитки на вулиці під будинком пильнує, щоб люд темний нічого не поцупив, хоча там особливо й нема чого брати. Та якщо й то попруть, то зовсім голі залишимося. Хоча чую, що до ночі так і буде — хоч би не вбили, заради старої ковдри та пари дірявих чобіт.
— Знаєш, а давай-но ми тимчасово до нас у казарми вас поселимо. Виділимо кімнатку, поки поживете там. Ну а далі дивись — життя налагодиться і зможете переселитися в своє житло.
— Правда? — очі у хлопчика вмить радісно загорілися, спина випрямилася, та й сам він увесь закипів ентузіазмом і воскреслою надією. — Я як відчував, що ти мені допоможеш: йшов сам не знаю куди, довірившись ногам, а вони знали, куди йти. Тільки ми жити задарма не збираємося, чай не юродиві. Поки грошей заробимо, будемо підлоги у вас мити, я можу в їдальні картоплю чистити та тарілки мити. Ні, задарма нам нічого не треба.
— Добре, я домовлюся, у нас якраз вакансія прибиральниці звільнилася — колишня на пенсію пішла, а тут якраз ви вчасно підійшли.
— Це ж треба, от пощастило так пощастило! Так я побіжу мамку порадую, і ми потроху свої речі почнемо переносити.
— Давай, біжи, а я тобі на допомогу дядька поліцейського виділю, щоб допоміг.
— Та не треба, самі впораємося, навіщо людину даремно ганяти — у нього своя робота, яку треба робити, навіщо йому ще й нас на голову вішати.
— Не хвилюйся, він не перевтомиться. Я виділю найздоровішого і найвитривалішого.
— Ну тоді я побіг! — кивнув малий і повернувся, щоб бігти до матері.
— Гей, Мішаня! А ну почекай, не поспішай поки. — Це я, щось згадавши, не витримав та й вийшов зі свого тимчасового укриття.
— О, Стрілку! І ти тут? Вибач, поговорили б за життя трохи, та мені поспішати треба — мамку порадувати та речі перетягувати почати. А ти, якщо чогось хотів запитати, он у своєї коханої, капітанші, запитай — вона багато про що знає, — затараторив малий, раз у раз намагаючись рвонути з місця.
— Та не поспішай ти так, кому кажу! Зараз свисну великий тарантас — за один захід усе твоє барахло перевеземо. Я ось що хотів сказати. Тут краєм вуха почув, що тобі ніде жити?
— Та вже все владналося! Он тітонька капітан і роботу запропонувала, і місце в казармі виділити обіцяла. А ти справді тарантас наймеш?
— Раз обіцяв, значить зроблю. Он якраз те, що треба, їде. — В цей час дійсно з-за повороту з'явився просторий напіввантажний екіпаж, акурат під наші потреби.
Я голосно свиснув, звертаючи увагу візника на себе, до того ж ще й рукою махнув, раптом недобачає. У візника із зором все виявилося в порядку — миттю побачивши можливий заробіток, він відразу направив свою машинерію до нас і за мить зупинився перед самим носом.
— А ти з чого раптом вискочив? Адже ж не хотів з хлопчиком перетинатися, чи шкода стало, вирішив теж свій внесок в справу взаємодопомоги ближньому своєму зробити? — пошепки запитала Аня, коли я подав їй руку, допомагаючи піднятися в візок.
— І так, і ні, просто послухавши вашу розмову, прикинув, що якщо з роботою — це ти добре придумала, то от щодо житла у мене з'явилася краща ідея. Ну погодься, казарма ж не найкраще місце для постійного проживання. Вічна метушня, колотнеча, та й кімнати для сімейних не вічно пустуватимуть. У вас он скільки молодняку, а красивих дівчат у місті ще більше.
— Добре, що ти про дівчат все знаєш, — саркастично зауважила дівчина.
— Ну а як же, одну з найкращих встиг собі відірвати. Більше таких бомбезних у місті не бачив.
— А пороздивлятись ти любитель. Та менше з тим, якщо дуже вже не чіплятися, то можна вважати, що вийшов цілком пристойний комплімент. Хоча у Мишка краще виходить.
— Ах так, да! Чуєш, Мішаня?
— Що?
— Не що, а давай-но вали з тарантаса, пішки підеш. Раз не варить голова — нехай ноги страждають.
— От дурне! Я ж не серйозно! Мишко, ти не слухай його, це він так жартує. Великий любитель пожартувати.
— Вам би все жартувати, а мені не до жартів — у мене он яка біда трапилася, — похмуро глянув на нас малий.
— Не сумуй, Мішаню. — потріпав рукою його кепку на голові. — Чи нам бути в печалі? Головне, щоб всі живі та здорові, а біда твоя — і не біда зовсім. Буде у тебе дах над головою. Поглянь — он, у твоєї мамки вже робота з'явилася в держустанові, а це тобі не хухри мухри, там начебто й харчування передбачене дармове. Адже так, мадемуазель Анно?
— Дворазове — вранці та в обід, плюс пайок наприкінці тижня.
— Зрозумів, шкете. А тому слухай мамку і вчися старанно, бо я сам особисто тебе перевірятиму, і, якщо що, вуха відірву.
— А ти мені що — батько, щоб вуха відривати? — З викликом нахмурився малий.
— Не батько, та все одно, якщо будеш погано вчитися або зовсім кинеш навчання, то в будь-якому разі станеш безвухим. І ніхто мені нічого не зробить. Тому що я й сам багатьом наваляти можу, а ще у мене в поліції, вважай, всі знайомі, он я тебе викрав — а це вже серйозний злочин — а мені навіть ніхто пальцем не пригрозив. А тут якісь два нещасних вуха.
— Та годі тобі. Знаю вже, що не ти мене викрадав, а пацюк поганий, якому ти наваляв. Одна тітонька на ринку розповіла, як все було. Вона в будинку навпроти живе, і бачила у віконце, як ви по даху наче блискавки носилися, і як ти щура розполовинив чимось, а потім як з мішка мене, волаючого, дістав, і як я мало не гепнувся з верхотури, і ти вдруге мене врятував, встигнувши підхопити біля самого краю.
— Бачиш, Стрілку, зробив добру справу і був повністю реабілітований в очах дитини. — дорікнула мені Аня. — Це означає, що?..
— Що Мішаня — гад і проноза. — відповів я, не давши їй договорити. — Якщо ти давно знав, хто викрадач, то чого щойно на прохідній патякав про Стрілка, який тебе, бідолашного, поцупив?
— Просто я не знав, як тітоньку капітана звуть, тому як міг, так і пояснив, щоб дядькові біля дверей стало зрозуміло, кого мені треба покликати. А ти вибач, якщо щось не так сказав, не зі зла ж, просто не знав, як інакше донести свою думку до його розуміння.
— Ось тому й треба до школи ходити, щоб там навчили грамотно висловлюватися і надавати своїм думкам правильної форми, — повчально промовив я.
— Ну, ти-то, цю науку добре засвоїв, будь-кого заговорити можеш, — підколола мене Аня. — Ти, до речі, так і не сказав, що такого цікавого щодо житла для Мішки придумав?
— Просто, коли я чисто випадково почув, що пацан ходив до ратуші, звідки його вигнали, то раптом згадав, що тамтешні небожителі мені дещо заборгували, отож у рахунок боргу й затребую від них житло для обох, навіть якщо й орендоване, але щоб надовго і без хазяїв, і якщо можливо, то з правом викупу.
— Цікаво, що ти такого для них зробив, якщо цілий муніципалітет опинився в таких боргах перед тобою?
— Відомо що. На тобі обіцяв одружитися. Сказали, що ти хоч дівка і вродлива, але вередлива аж страх. І якщо найближчим часом тебе заміж не видати, всі мізки виїси і їм, і підопічним. За це оплачувати моє житло пообіцяли, але тут таке сталося… Та нічого, може, ще домовлюся якось, хоч молоко за твою вередливість безкоштовно видаватимуть.
— Виходить, що від винагороди нібито й відмовився, але на мені, вередливій, все ж одружишся. Як це романтично, — дівчина тут же поклала голову мені на плече і заодно всунула свою маленьку ручку в мою.
Ось піди зрозумій цих жінок. Ніби говориш компліменти, а їй все не те. А тут і капосною обізвав, та ще, якщо й одружуся з нею, то тільки під примусом, ляпнув, а вона прямо тане. Хоча Аньці часто в боях доводилося бувати: і на стіні, і так — у полі. Може, десь і контузило, ото й клинить не до ладу.
— А ось і мамка з нашими речами! — раптом закричав Мишко, тикаючи пальцем кудись ліворуч. — Ой, тільки біля неї вже якісь пройди вертяться. Як би біди не сталося.
Метрів за п'ятдесят попереду нас, на тротуарі, стояла досить молода жінка з приємними рисами обличчя, але вся якась виснажена, та ще й одягнена хоч і в чистий, але геть-таки поношений одяг. Біля її ніг стояла стара, потріскана скриня, оббита залізними пластинами, та пара невеликих баулів, зроблених зі старих покривал. Ось і весь нехитрий скарб, але, незважаючи на свою старість і зношеність, навіть на нього знайшлися охочі у вигляді двох сутулих типів кримінальної зовнішності, які затисли перелякану власницю речей і взялися щось їй нахабно плести.
— Гей, ану відійдіть від неї! — гримнув малий, зіскакуючи з тарантаса і підбігаючи до матері.
— Е, шмарку, ти звідки тут узявся, захисник пригноблених? — глумливо запитав один з них, клацнувши викидним ножем.
— Зі мною приїхав! — чітко вимовив я, вишкірившись на злодійські обличчя.
— А ти хто такий, фраєре, тебе хто сюди кликав?..