У неструнких рядах почали прослизати численні смішки. Я почав упиратися і відвертатися, але поки дівчина не залишилася задоволена моїм зовнішнім виглядом, вирватися так і не вдавалося. Цікаво – який у неї рівень. Нарешті відпустивши мене, вона одним тільки поглядом навела лад, змусивши вирівнятися розслаблених копів і припинити смішки. Я вже було, полегшено видихнувши, жваво закрокував геть, як із переднього ряду піднялася рука молоденького поліціянта – високого, широкоплечого, але з дуже юним рум'янощоким обличчям.
– Громадянине лейтенанте, дозвольте запитати у громадянина Е-е...
– Запитуйте, рядовий. Тільки швидко.
– Стрілку!.. Я просто хотів запитати... а як тобі... вам, вдалося вижити після того, як жнець пронизав ваше серце – наскрізь?
Я зупинився. Зробив украй серйозне обличчя, і злегка повернувши голову в бік цікавого копа, вимовив:
– А хто тобі сказав, що я вижив! – і під гнітючою тишею, та витягнутими обличчями копів, рівним кроком покинув їхню компанію.
"Що? Більше не хіхікаєте? Пройняло!", зі зловтіхою подумалося мені, але далі я про копів і не згадував, бо в кінці шеренги помітив кілька возів із різноманітним озброєнням і парочкою поранених. На одному з них я побачив Баффі з іншими цілителями й ще казна з ким. Дівчина теж мене помітила, радісно замахала рукою і, зістрибнувши з транспортного засобу, побігла в мій бік. Ну і я звичайно ж повернув у її бік – пообніматися з Баффі я готовий скрізь і завжди. Але як тільки дівчина наблизилася до мене і вже розкинула руки для обіймашок, між нами ніби з нізвідки з'явилася Анна. Баффі мало не врізалася в неї, ледь встигнувши загальмувати перед самим обличчям.
Ще мить, й обидві поцілувалися б в засос.
– А куди це ми прямуємо, подруго? У нас кілька сотень поранених, половина з яких дуже важкі. Не час для привітань та обіймів.
– Я тільки хотіла подивитися на його рани, може допомога потрібна. Він бідненький – сам один, нікому навіть подбати, і хоча б продезінфікувати місця поранень.
Я для правдивості, зробив жалісливе обличчя і почав легенько потирати майже загоєні шрами на грудях, причому час від часу болісно посмикуючись, як від болю.
— Ніякої допомоги він не потребує. Десять хвилин тому цього громадянина, добрих пів години тиснули у своїх обіймах цілий десяток хтивих дів, а він при цьому тільки либився і своїм задоволеним виглядом був схожий на кота – що обжерся сметаною. Тож не варто переживати про його самопочуття, а краще біжи та допоможи тим, кому це дійсно необхідно. — висловивши все, лейтенантка ще й у мій бік встигла "стрільнути" незадоволеним поглядом.
Баффі лише винувато глянула на мене, і безпорадно знизавши плечима повернула назад. Я встиг їй непомітно, підбадьорливо підморгнути, і зробивши похмуре обличчя, пробурчав у бік нашої зануди:
— Отак одного дня помру, в якомусь підворітті — самотній, безпорадний і всіма забутий. Тоді вже ти наревешся за мною, пускаючи своїм носиком соплі й завиваючи від безвиході. Але мене вже тоді не стане – і не повернути… і не обійняти. А в тебе залишаться тільки гіркий жаль, про втрачене щире кохання, і мій сумний образ – який зрештою теж зітреться з твоєї пам'яті, залишивши тільки щемливий біль, який зрідка накочуватиме на тебе в безсонні місячні ночі.
– Ну от для чого верзти всілякі нісенітниці! Які місячні ночі?.. Який щемливий біль? Ти ж гад отакий – тільки те й робиш що витріщаєшся на інших дівчат, і дивишся як би якусь пожмакати. І це замість того щоб мене врешті-решт на побачення нормально запросити, або хоча б дешевенький букетик квітів подарувати – а натомість все бігаєш напівголий по місту, прямо як хлопчисько, і лізеш простісінько в пащу всіляким монстрам невідомо навіщо, щоразу ризикуючи життям, а потім ще й зникаєш невідомо куди. А ти думаєш, коли геройствуєш – що в когось серце обривається, коли тобі загрожує чергова небезпека, і хочеться кинувши все – наплювавши на обов'язок і присягу, бігти тобі на виручку. – говорячи це, у неї виступили сльози на очах, і мені зробилося так недобре... що прямо жах як!
– Тільки не реви, – зашепотів я. – А то твої гвардійці помітять, казна-що подумають. І нічого більше мені не кажи, а то я і так готовий крізь землю провалитися. Мені ще ніколи не було так соромно... і ти на сто відсотків права, що стосовно тебе – я поводжуся як неотесаний бовдур. І готовий спокутувати провину зараз же. Тому запрошую тебе сьогодні на побачення, о сьомій, нормально буде, біля...
– Ой вибач, але сьогодні не вийде! – вигукнула вона, закусивши нижню губу. – На мені сьогодні розміщення поранених по госпіталях і лікувальних закладах, боюся, що навіть до ночі не впораюся.
– Ех... як кажуть – "якщо закульгав кінь, то і віз не поїде". Давай, як тільки звільнишся, зв'яжися зі мною і тоді вже точно про що-небудь домовимося.
– Так, мабуть, буде найправильніше. І сподіваюся, наступного разу у нас все вийде. А тепер іди геть, а то я і так зла на тебе, як не знаю хто!
– А тепер я що не так зробив? За що злитися?..
– Тому що якийсь безвідповідальний пройда і роздовбай змусив мене – офіцера поліції, розревітися як малолітню школярку. Сором який!
– Ну, за зовнішнім виглядом ти більше на школярку скидаєшся, ніж на офіцера поліції. До речі! А в тебе часом не завалялася вдома...
– Фу, збоченець проклятий! Негайно згинь мені з очей, інакше я за себе не ручаюся, пошляк заклопотаний! І не смій пропадати, щоб був завжди на зв'язку!
– Добре, кохана! Не сумуй!
– Балабол!
Як же часом буває важко спілкуватися з жінками – іноді легше пережити смертельну зарубу з ворогом, який у багато разів перевищує своєю чисельністю, ніж перетерпіти п'ятихвилинну бесіду, в якій на тебе одночасно навішають усіх собак і зненавидять, і проклянуть, і обматюкають, а потім пожаліють, пробачать, і знову закохаються без пам'яті. Морально – це як під пресом побувати. Весь пом'ятий виходиш. Тому, коли щось подібне назріває – треба не озираючись втікати, вигадавши будь-яку причину, або навіть без причини – просто втікати.
Я, щоправда, не тікав, але крок значно прискорив. Достатньо отримав уже на сьогодні ні сіло ні впало, по саме не балуй.
Минувши поле битви з купами трупів, вийшов на більш-менш вільний простір, і зробивши по засіяних полях невеликий гак, щоб не йти дорогою, яка була під зав'язку заповнена різноманітним транспортом, натрапив на невелику стежку і по ній поплентався в бік міста. Поки йшов, дивився на посівні угіддя і розмірковував, що цього року в місті утвориться дефіцит на деякі види продуктів. Адже основна битва якраз проходила на орних землях, на яких вже почала проростати сільгосппродукція. Тепер там все настільки витоптано тисячами ніг і лап та залите зараженою кров'ю, що кілька років поспіль на тій землі годі чекати на якісь сходи. Хіба що маги землі зуміють чогось начаклувати, але навіть якщо трапиться диво і там щось зуміє вирости – то я б не ризикнув це їсти.
Але головне, що прориву не допустили, і якщо надалі нічого подібного не трапиться, то якось викрутимося. А ще мені пощастило знайти майже цілу сорочку і непогану кепку. Обтрусивши барахло, одразу ж надягнув його на себе. Сорочка виявилася трохи закороткою в рукавах і ледве стягувалася на грудях, тому рукави просто закачав, а на ґудзики навіть і не став застібати – нехай так буде. Кепка виявилася якраз, а для більшої конспірації я її ще й на самі очі натягнув.
Розділ десятий
У Південну Браму я в'їхав практично непоміченим, по дорозі напросився в попутники до трудяг з місцевої птахоферми, які перечекали напад зомбі на своєму робочому місці. Їзда з ними стала для мене ще тим випробуванням, адже специфічний дух, що виходить від їхніх тіл, мало чим поступався запаху від зомбі, але може ще й тому нас ніхто не чіпав і не зупиняв, хоч делегація тих хто зустрічав вражала своєю численністю. Краще б йшли трупи за огорожі вивозити та землю перекопувати. Он ціла низка возів, завантажених каменем та іншими будматеріалами, потихенько тягнеться з міста на бік прориву. І гадаю, що від зайвих пар робочих рук ніхто з майстрів не відмовився б. Але ж, кому війна, а кому мати рідна.
А ось потрапивши до самого міста, загубитися серед натовпу виявилося взагалі пльовою справою. Свиснувши на порожній кінний екіпаж, місцевий аналог таксі, я поїхав прямо на стару добру ринкову площу № 12 (як виявилося, вона називається у місцевих "таксистів" — кучерів). Всього таких площ було двадцять штук — відповідно районам міста, що йдуть по колу. І двадцять перша – з атракціонами та каруселями знаходилася в центрі та була найбільшою та багатолюдною. Треба буде малу зводити на каруселі – полякати.
Добравшись до місця призначення та розплатившись із візником, я глянув на годинник – майже п'ята, діло йде до вечора. Потрапивши на ринок, перед тим як зайнятися запланованими справами, я вирішив зайти в ще одну крамницю – алкогольну, де принагідно прикупив пляшечку дорогого вина, що коштувала мені цілих чотири золотих. Дорого – але це для справи! Хоча в мене залишалося ще своїх майже сімдесят золотих, плюс за сьогоднішній бій насипало близько п'яти десятків золота. Голодним і бездомним поки залишитися не загрожує, а от проставитися, декому – не завадить.
Соломона знайшов на тому ж місці, і як завжди, той безтурботно сидів собі на ослінчику, і попихкував своєю незмінною люлечкою.
– Здоров, батьку! Все димиш?.. Чи про вічне розмірковуєш? – привітався я з ним, сідаючи поряд під стіночкою.
У відповідь, лише нова порція диму, до речі, зовсім не смердючого, на відміну від сигарет колишнього світу.
– Вип'ємо? – запитав я, як тільки розмістився з усілякими зручностями й поставивши між нами пляшечку з двома срібними стаканчиками, на які теж довелося витратитися – ну не з горла ж пити, з мудрецем. Той скосив оком на випивку і промовив:
– Алкоголь шкідливий. Він відбирає розум у мудреця.
– Якщо вірити законам фізики, то ніщо не виникає з нічого, і не зникає в нікуди. Якщо по-простому – то якщо розуму не було, то й не відбереш, а був – то нікуди не дінеться! Просто міру всьому треба знати. Як ще кажуть: У вині істина!..
— Ти ж казав, що істина в іншому…
— Істин багато – для кожного випадку своя. От скажімо, істина про вино.