Значить, для них я вже того… помер! Перед очима виникає усміхнена мордаха П'яточки з одним зубчиком на голих передніх яснах. От потішна… і ні щоб у передсмертних видіннях насолодитися спогляданням смаглявої красуні Самай' чи мініатюрної лялечки Ані, або юної та гнучкої гарнюні Івілі, вже не кажучи про ух… пишногруду сусідку Баффі. Ні, нема мені й у посмерті такого щастя… навіть сюди пролізла ця нахабна обслинявлена капосниця. Ну постривай! Зараза така – я тобі це пригадаю. Навіть померти спокійно не дасть…
Хрусь – в передсмертній агонії, зуби – зведені судомою, самі перекусили, щасливу зубочистку. І тут же відчув, як у тіло втікає надпотужна хвиля – життя. Ух ти! Відчуття, подібне до оргазму. Перед очима вмить прояснилося. Глянув на тіло... потворні рани ще присутні, але крові вже немає. Виплюнув зламану зубочистку – артефакт, і вставши з колін, обернувся слідом за женцем що не встиг ще далеко відійти.
– Ти! Не пройдеш! – гаркнув я, і подумав, що десь уже чув подібну фразу.
Монстр на секунду завмер і почав повільно повертатися. А народ, побачивши, як я встаю з колін, і почувши мій голос, – піднесено загорлав, і люди, що вже було втратили надію, – знову сповнившись наснаги, з подвоєною енергією заходилися рубати та відстрілювати інфікованих.
Я ж, ніколи не вмикаючи паузу в бою заради дурних театральних жестів, знову випустив по женцю цілу обойму. В голову, шию, тулуб – плювати куди, аби побільше. І – о диво! Пройняло! Монстр хитнувся і впав на коліна... ну прям як я – хвилину тому. Впасти то впав, але знову врубив блінк, і з занесеною для удару косою миттю опинився біля мене, готовий знову проткнути грудну клітку. Тільки даремно він це... ми вже бувалі. Бачили, знаємо! Тому що, часткою секунди раніше, я встиг активувати – "Зупинку часу". Як тільки все завмерло, не зволікаючи, схопив кисть чудовиська, з косою, що зупинилася в якихось жалюгідних сантиметрах від моїх грудей, і вивернув ту, направляючи прямо в голову чудовиська. А для гарантії ще й пару разів пальнув тому в голову.
Секунди спливли. Кіготь із хрускотом і чавканням увігнався прямо в місце, де мало б бути ліве око, після чого жнець, здригнувшись, – затих. Поки мертве створіння похитувалося, готове рухнути, я смачно плюнув йому на голову, і зціпивши зуби, ледь стримуючи крик, що рвався назовні, садонув ногою в продірявлений череп, перекидаючи монстра на спину.
Такого "вибуху" тисячі голосів я ще в житті не чув – мало не оглух. І чого, постає питання, ото так горлати – краще б по парочці золотих мені скинулися, ну або хоч по срібляку. І в цю мить здригнулася земля!.. І монстри теж здригнулися...
Насправді монстрам було плювати на емоції, вони бажали тільки одного – жерти, і ні фіга вони не здригнулися. Просто підійшла допомога зі сформованих резервних загонів, що залишалися в місті, і вони разом вгатили з усіх знарядь по зомбі, які бігли до нас і яких залишалося ще, достатня кількість. Цей шквал вогню, а потім ще один і ще – остаточно переломили хід битви на нашу користь і своєю міццю справили ефект ворогів, що здригнулися. Але потім – коли я переглядав запис бою, на ній чітко відображалося, як здригнулися монстри. Але, як на мене – все одно, що там сталося, головне, що цього разу ми знову перемогли.
Так, потім ще довго добивали залишки що порозбігалися. А то й окремими загонами довбали одиноких босів, та то вже справа десята. Радувало, що нам вдалося вигнати біду з плантацій, і те, що я апнув30-й рівень. Ось так от – тютелька в тютельку... не 29-й, не 31-й, а саме тридцятий. Хоча за женця могли б відвалити трохи більше, але, мабуть, не тільки я заподіяв йому шкоду, от і поділила система, по справедливості. Ну та гаразд, я не жадібний.
А поки що, поки народ метушиться туди-сюди, намагаючись якомога більше набити вже не таких небезпечних самотніх зомбі, – я тихенько, бочком, не привертаючи зайвої уваги, почовгав у бік міста. Сонце поки ще високо, хоча вже ближче до заходу. Глянув на час – майже четверта пополудні. Ех, а хотів же ще на ринковій площі зустрітися із Самай', побалакати про те, се, може, допомогла б оновити гардероб для П'яточки. А то тільки один прикид на всі випадки життя. Я, звісно, можу і сам усе купити, не безрукий же, але як мужик – братиму все підряд, а от підібрати за розміром, та враховуючи нинішні модні тенденції, адже ж ще існує купа додаткових аксесуарів, про які я відати не відаю – ні, тут без Самай' не обійтися. Та й просто хотів її побачити – адже гарна-а... аж собі таку хочеться!
Як хотів непомітно втекти з поля бою, так чорта з два мені це вдалося. Начебто спочатку все йшло гладко, серед штовханини та метушні, я повільно, але впевнено просувався в потрібному напрямку. Та мені б, пустоголовому, догадатися та підняти з землі який-небудь одяг та натягнути на себе, для маскування. А так, із голим торсом, серед сотні людей у громіздких обладунках, я виділявся як павич на пташиному дворі. Тому, то одні, то інші зупиняли, говорили різні привітання, тиснули руку, ляскали по плечу і лізли обійматися. А в якусь мить на мене налетів цілий вихор народу і всі суцільно знайомі обличчя. Від альбіноса Альфа до мечника Артура, і разом із ними добра частина "Спарти", яка знала мене в обличчя. Тут ніхто церемонитися не став і всією юрбою почали мене обіймати й ляскати по чому попало, навіть не звертаючи уваги на мої все ще незагоєні рани від серпів женця. Мені здавалося, що мене зараз розчавлять і затопчуть, а потім забудуть для чого зібралися і розбіжаться в різні боки залишивши мої рештки на корм некрофагам. Але хлопці так щиро раділи, що я не міг корчити незадоволену міну і висловлювати якесь невдоволення. Тому довелося теж радісно відповідати на привітання, віджартовуватися і позувати на фото з дівчатами та слідами помади на щоках. Ось навіщо фарбувати губи, коли йдеш на війну – спробуй зрозумій цих жінок. Вирватися вдалося лише через хвилин двадцять, і то, пообіцявши відвідати їхню сьогоднішню пиятику. Коли розтріпаний і очманілий я відходив від "спартанців", за кілька метрів від себе побачив Анка, що стояв самотньо осторонь, а побачивши мене кивнув, і відсалютував двома пальцями. Я хотів було проігнорувати вірнопідданого свого недокороля, але подумавши, що в відданості та честі провини немає, кивнув у відповідь.
Опинившись у відносному затишку, я почав шарити очима по землі в пошуках підходящої накидки чи будь-якого іншого верхнього одягу, але знайти щось підходяще під горами трупів, залитими почорнілою кров'ю, було проблематично. Так лавіруючи серед куп мертвих тіл я ще й натрапив на поліцейських із департаменту юстиції, які вишикувалися в три довгі шеренги. Перед строєм із похмурим виглядом походжала незадоволена Анна і щось вичитувала своїм підлеглим. Я подумав, що раз у неї такий поганий настрій, то на очі їй краще не потрапляти, і вирішив піти в обхід. Але, як на зло, і з того, і з іншого боку, височіли величезні купи з гнилявих тіл, перелазити через які мені ну ніяк не хотілося. Тому я, пригнувшись, шмигнув уперед, вливаючись у нестрункі ряди копів і приклавши палець до губ, закликаючи хлопців не видавати мене, жваво потупцяв до іншого краю. Намагаючись не підіймати голови та не шуміти. Під розуміючі підморгування юстиціаріїв, я практично минув половину строю, і вже мав намір прискоритися, як почув гучне:
– Громадянине Еех, я попрошу вас вийти зі строю!
– Тссс! – знову зашипів я, не підіймаючи голови.
– Досить ховатися, я вас давно помітила! Хлопці, розступіться!
Копи не наважилися не послухатися наказу, і дружно розійшлися в сторони явивши мою персону перед ясні очі командирки. Довелося розігнутися і з повинною головою підійти до дівчини.
— А що це ви, громадянине Еех, ховаєтеся від мене? Невже за такий короткий час вже встигли десь нашкодити, чи просто не бажаєте мене бачити? – підняла дівчина підборіддя, ще й стиснула губи так... що вони перетворилися на вузьку смужку.
— Чого це, одразу нашкодив!.. Просто дивлюся, у вас тут шикування, ти... ви зла. Думаю, дай краще обійду, не буду на очі потрапляти, а то й мені зараз перепаде за щось.
— Ви ж не перебуваєте на службі у департаменті юстиції – за що вас сварити?
— А хто вас, жінок, зрозуміє... був би чоловік, а за що відчитати – ви причину завжди знайдете.
За спиною пролунав схвальний гул поліціянтів, який Анна одразу ж обірвала грізним окриком:
— Мовчати!
Глянув скоса на хлопців, затихли й витягнулися у струнку. Я про всяк випадок теж підтягнувся і вирівняв спину.
— Просто я подумала, що тобі, після бою, захочеться підійти до мене, привітатися, дізнатися, що і як. Чи в тебе вистачає часу тільки щоб позувати з різними вертихвістками сумнівної репутації, і козиряти зі слідами помади на обличчі, – понизивши голос, заходилася мене вичитувати ні за що ні про що розсерджена дівчина.
– А я-то тут до чого! – цілком справедливо обурився я, злегка підвищивши голос, через що отримав легенький стусан гострим ліктиком під ребра, і одразу зашепотів. – Вони самі зненацька налетіли на мене і взяли в оборот. Що мені було робити?..
– А ти й радий старатися...
– Та яке там – радий! Утомився як собака, ледве вирвався від них... Слухай! А в тебе такі вушка гарні, можна я поцілую тебе у вушко. Я непомітно.
– От ще!.. Що вигадав! – фиркнула дівчина. – Ти краще не забудь завтра зранку з'явитися до опікунської ради. У тебе останній день – не забувай про це. І твої щоденні подвиги не скасовують відповідальності перед законом. – і трохи помовчавши додала. – Це ж треба таке утнути. З'явитися на високотехнологічну багатотисячну битву для 70+, в одних потертих штанях із двадцятим рівнем і вмить переломити хід битви, та ще й примудритися вижити при цьому! Хто ти?..
– Хто – хто... твій майбутній чоловік! Пам'ятай про це, і годі на мене кричати на людях. Хто голова сім'ї зрештою, хто батя? Я – батя!
– Ой гаразд-гаразд... батяню ти мій ненаглядний, буду пам'ятати. Іди вже – голова сім'ї, і дивися мені, щоб більше ніяких знімків із дівчатами... і тим більше відео. Стій! – я вже мав намір відчалити, як її окрик змусив мене завмерти на місці.
Вона, нічого не кажучи, підійшла до мене, і діставши із задньої кишені штанів білосніжну хустку, наслинила її, заходилася відтирати моє обличчя від слідів помади.