Я продовжив свій шлях далі, не змінюючи напрямку. Люди попереду мовчки розступалися, даючи дорогу. Позаду почали лунати звуки перезаряджуваної зброї та шелест мечів, що виймалися з піхов, а попереду наростав гуркіт і рев жорстокої бійні – між життям і смертю.
І в одну мить я опинився в самій гущі бою. Навколо метушився народ, перезаряджаючи легкі артилерійські установки та переставляючи триноги мінометів, поряд із гранатометниками, що ревучи' шквальним вогнем, посилали свої смертельні заряди. Поряд з ними, чаклували не менш вбивчі заклинання – і маги різних стихій та напрямків. Я швидко пройшов їхні ряди, намагаючись оминати перешкоди у вигляді груп людей, зосереджено зайнятих своїми різноманітними справами, обслуговуючи всілякі руйнівні машини, які напрочуд доволі часто "працювали" в бік ворога.
Газуючи й пробуксовуючи, потроху від'їжджали назад потужні джипи та верткі уазики з відкритими кузовами, на яких знаходилися обертальні платформи та установки з важкими кулеметами й ракетними установками малого радіуса дії, їх прикривали снайпери й проклиначі, що насипали на ворогів всілякі масові й поодинокі закляття, які перетворювали тверду землю або на топке болото, або на сипучі піски, в які мерці провалювалися цілими натовпами і над їхніми головами вмить все застигало, перетворюючись на найтвердіший ґрунт, подібний до цементу, що розчавлював їхні тіла вщент. Але попри всю міць техніки, могутність магів і незламність високорівневих Танків – ми відступали. Потроху, помалу, чинячи запеклий опір, але невідворотно відходили. Бо навіть найбільш "прокачані" системою люди не могли зрівнятися з невблаганним і нещадним натиском збожеволілих монстрів, яким не було видно ні кінця ні краю.
Але я все одно йшов уперед, і йдучи, праворуч помітив – як організовано відступають бійці із департаменту юстиції, якими керувала мініатюрна дівчина Аня, без жодних слідів страху чи паніки, дзвінким дівочим голосом, у якому все ж прослизали тривожні нотки, віддавала якісь команди. Дивлюся далі... Опа! Помітила... і з ошелешеними очима на секунду застигла. Я злегка посміхнувся і підморгнувши їй, пішов далі, не збавляючи кроку. Ліворуч і трохи попереду, прикриваючись магічними щитами, відходили "спартанці", ні на хвилину не припиняючи смертельних ударів по ворогові. Серед них помітив посіченого ранами Атома – всього в крові і без правої руки, наспіх обмотаною якимись ганчірками та підтримуваним з двох боків Аелітою та Анком. А навколо – вірні сокланівці – Альф, воїн Артур, цілитель Авіценна, брюнетка-кучеряха і синьоволоса Аліса.
Прохожу повз них… помітили… призупинились. Киваю, вітально торкаючись скроні стволом револьвера – не чужі ж люди, хоч деякі й без почуття гумору.
Минаю їх і видихаю... все – час! Ось я і дійшов до лінії зіткнення. Попереду тільки незліченна безліч мерців, що скаляться і ричать... от тепер можна і постріляти. І тут же продірявив голову першому зомбі, що підбіг. А далі палив уже без перерви й без розбору – головне в голову.
Постріл... розряд блискавки. Постріл ... розряд, і відразу валиться двоє, один від кулі в голову, інший від наскрізної дірки в черепі пропаленої блискавкою. Оце мені пощастило з цим камінчиком, ось би ще до одинадцятого його дотягнути, і я мрійливо закотив очі. Потім… все буде! Але потім ... якщо виживу.
Раптом праворуч слух різонув дзвінкий дівочий голос:
– За місто! За закон! В ім'я народу! – і грізний рик сотні луджених горлянок на підтримку. Департамент юстиції.
Ліворуч, практично в унісон — гучний рев:
— За Спарту!
Дивлюся – попереду мене і з боків замерехтіли різнокольорні сполохи магічних щитів. Відчуваю, як тіло наливається енергією, починаю палити з дедалі більшою швидкістю, і при цьому крутитися та рухатися так швидко і вправно, як ніколи раніше. Баффнули. Але як?.. Я ж не перебуваю в жодному загоні. Напевно, хтось спеціально вийшов із групи, щоб підтримати мене – убогого. А може це хтось із тих, хто тікав, але схаменувся і став за моєю спиною. Неважливо. Я вдячний усім, хто переміг себе і пішов за мною. Без підтримки інших гравців мене б давно вже доїдали. Так, на цей момент я перевершував самого себе, але це ще й завдяки хілерам, які підтягнули мої параметри до недоступних для мене, поки що, значень. Я палив як із кулемета, при цьому практично не промахуючись, ішов уперед по трупах ворогів, які іноді ще ворушилися, і творив справжні чудеса револьвером. Але все одно, залишався всього лише двадцятирівневим стрільцем, і те, що творили інші гравці, мені навіть не снилося.
Ось переді мною хтось дихнув лавиною вогню, залишивши від доброго десятка мерців лише обвуглені нижні кінцівки. А далі хтось вгатив повітряним тараном, і вже кілька десятків зомбі розлітаються врізнобіч, розбризкуючи чорною кров'ю і гублячи нутрощі. Якби не такі раптові та своєчасні акти допомоги, мене б поховало під валом мертвих тіл. Та попри підтримку, регулярну і повсякчасну, доводилося віддуватися і самому. Назвався грибом – лізь у мішок.
Відстреливши парочку мерців, які підібралися занадто близько, попереду і трохи праворуч, з-за голів оскаженілих тварюк, з'являється Танк – мутант: величезне триметрове тіло, з вузлами м'язів і могутнім молотом. Помітив мене, замахується своєю громіздкою зброєю і, прискорюючи крок, не роздумуючи, суне в моєму напрямку – невблаганний як смерть. Ти диви – замахується, лякати надумав! Та хто тебе боїться – дохляк, перегодований. Випускаю по ньому з десяток куль, майже всі в голову і шию, та на додачу мутоване тіло пронизує кілька блискавок, заодно помічаю, як проходять ушкодження і від інших гравців. Але зараз – у радіусі пари метрів лише я і він. Тому звертаю в його бік і рішуче йду гаду назустріч. Іду – і стріляю. А він, ричить, смикається, але продовжує перти.
Аж ось лунає ще один постріл, і танк здувається. Випустивши молот, падає на коліна і вже збирається завалитися набік, але я підходжу якраз вчасно... щоб допомогти. З розвороту луплю ногою в голову, та так проникливо, з хрускотом і чавканням, що на ній лишається глибока вм'ятина і той беззвучно рушиться на землю. Ось тобі потворо – "звергнуті будуть стопами його"...
Тушка танка впала просто переді мною, але я не став обходити її, а пішов просто по мертвому тілу, топчучи його ногами, чим викликав позаду себе захоплений рев сотні... а то й тисячі людей. Навіть у такій критичній ситуації внутрішньосистемну пряму трансляцію ніхто не скасовував.
Як я вже казав, те, що останній удар залишився за мною, не означало, що в загибелі монстра є тільки моя заслуга. Якщо, по правді, то я тут так – погуляти. Постріляти трошки, пару рівнів підняти... основний урон завдавали люди, що йшли за мною – системні сотого, а то й сто п'ятдесятого рівня, які знищували монстрів десятками й сотнями. Та тільки ніхто цього зараз навіть не помічав, і можливо навіть вони самі. Народ бачив лише того, хто б'є без промаху, не оглядаючись йде вперед, без броні й обладунків, без страху і докору – Великого Стрілка, що веде їх до перемоги.
Якби їм тільки спало на думку що тільки завдяки їхнім неймовірно міцним магічним щитам і вмілим бафферам та хілерам, що вчасно кастують свої вміння на мене – тут би й скінчився "Великий Стрілок". Тому що я вже досить сильно задовбав і втомився, і хотів пити — тому що в роті пересохло настільки — що язик нагадував наждачний папір. І рука зі зброєю почала втомлюватися і тремтіти. А від нестерпного смороду, що йшов від гнилявих тіл, душило і не давало нормально продихнути ні на мить. Але як я міг підвести людей, які повірили в мене і йдуть за мною в саме пекло. Тому й крокую далі, жуючи зубочистку і посміхаючись, при цьому не перестаючи валити монстрів.
Посміхався – але не довго!
Настав час ікс. Попереду мене, замаячила височенна постать Женця, з метровими серпастими косами на кистях, які з якоїсь невідомої анатомічної причини могли обертатися на всі 360 градусів, що робило їх неймовірно верткими. У шкірястому білому балахоні — це безоке і зубасте чудовисько, здавалося невідворотно "пливло" серед хвиль мерців, що неслися вперед. Виглядала тварюка вражаюче – нічого не скажеш. Постріли з далекобійної зброї, блискавки, фаєрболи, і просто величезні камені, кинуті телекінезом або балістою, високорівневими системними, розбивалися або рикошетили від його невидимого щита, зовсім не завдаючи тому жодної шкоди.
І ця машина смерті йшла на мене.
Мені раптом стало якось не добре… і захотілося до дому під ковдру. Та тут і неозброєним оком видно, що жнець – не моя вагова категорія. Але раз нелегка занесла мене на самий передок… Я, здається, про гриби й мішок вже згадував, можна ще додати: "Взявся за гуж, не кажи, що не дуж", або "Пішов у попи – служи й панахиди" … ой, про панахиди якось недобре звучить… і не до місця. Коротше – доведеться битися.
А поки дивився, той вже й поруч опинився. Одразу ж безперебійна черга пострілів, знизу вгору – просто йому в голову. Перші два ще зрикошетили від невидимого захисного поля, але потім монстр увійшов у зону ураження, й інші чотири увійшли прямо в обличчя. Правда, не в череп, а в щелепу і вилицю, але все одно пройняло – бо засмикався і засичав. І знову черговий залп, і знову пряме влучання в голову – але тварюка чомусь не здихає.
І раптом жнець зник… щоб з'явитися прямо переді мною. Ясно – застосував "блінк". Та мало того, що пришвидшився, так ще й примудрився проткнути мені праву частину грудей своєю клятою косою.
Ох-йо! Як же боляче раптом стало, та ще й дихання перехопило, а перед очима червоні сполохи, що ревуть про критичне пошкодження… навіть не сподівайся, гадино – не візьмеш! Криво усміхаюся до нахабної пики, нанизаний на кіготь мов метелик – і випускаю чергову обойму, щоправда, в груди ворога, вище не можу підняти руку.
Знову чується – "в-ш-і-т-ь"! І другий кіготь пробиває ліву частину грудей – і ось тут я розумію, що приплив… свідомість меркне, ноги підгинаються, і я мертвою тушкою провисаю на витягнутих серпах. Позаду чується багатоголосий крик люті та відчаю. Але все тихіше і тихіше.
"В-ш-и-т-ь"! Монстр висмикує з мене свої кігті і "пропливає" мимо, далі вбивати моїх товаришів. Я ж валюся на коліна, але поки не падаю, інші мерці мене чомусь не чіпають і пробігають мимо.