Клятий літун своїм гострим кігтем розірвав її від пояса майже до шиї, тим самим перетворивши на просту ганчірку. Те, що вона своїми параметрами врятувала мені життя, адже на місці розрізу міг бути мій розрубаний хребет, я збагнув тільки потім. А зараз від злості за зіпсовану річ дорвав футболку і закинув її на дах сусіднього будинку, за яким зникла летюча тварюка. А на! Подавись голозадий!
Сплюнувши і більше не переймаючись втраченим шматтям, я прискорив крок, намагаючись якомога швидше дістатися до Південних воріт. Адже з моїми дорожніми пригодами я припруся якраз під кінець дійства, і тоді мої рівні плакали – до наступного разу. Крокуючи, я почав спостерігати все більшу чисельність перехожих, що сновигали туди-сюди, це означало, що я не заблукав і підходив до місця призначення, де вирішив – якщо не пристану до жодного загону, то піду одинаком. Звісно, залишуся без баффів і підсилень, та й без послуг цілителя теж – хоча сьогодні все якось було пофігу. Але чим ближче я підходив, тим більше мені ставало моторошно.
Так! Як і на західній стіні парочку днів тому – суцільна біганина, що супроводжувалася лайкою та триповерховими матюками. Якісь дії зі зброєю, підвезення боєприпасів та іншого, ремонт на місці, підгонка броні, остання перевірка зброї перед боєм. Усе як там – майже... адже раніше я не помічав стільки заплаканих місцевих, багато з котрих звивалися та билися в істериці. І взагалі жодного разу не бачив возів, машин, та й просто носилок із пораненими системними. Від ран різного ступеня тяжкості ті кричали й корчилися, а цілителі та лікарі що їх супроводжували намагалися кожен своїми методами полегшити їхній біль. Але апогеєм усього цього божевілля виявилася побачена мною картина території між зовнішньою та внутрішньою стіною, де народу було – не проштовхнутися. Під стінами що з одного, що з іншого боку, все забито пораненими та мертвими з жахливими рубаними та рваними ранами. Деякі були наполовину поїдені кислотою або якоюсь іншою речовиною, багато хто до половини обгорілий з почорнілою шкірою та жахливими пухирями, які від необережних рухів або самі по собі – лопали, стікаючи жовтою сукровицею. І всюди крики й кров, кров, кров.
Повз мене прокотив візок із пораненими, один із яких голосно, навіть голосніше ніж треба, кричав одному з лікарів що йшов поруч:
– Пруть і пруть! Майже всі види зібралися!.. І головне – новий гад з'явився! Страшний! Чув, що Женцем називають... два з половиною, зростом, – замість кігтів довгі шаблі, будь-кого навпіл одним махом розрізає, мало яка броня рятує. До далекобійної зброї практично абсолютний захист, ніяке не бере, ні магічне, ні порохове, місце вибуху проходить навіть не жмурячись. Уразливий тільки в ближньому бою, але собака, навіть так примудряється застосовувати "стелс". Мелькає як блискавка, і ріже, ріже!.. Один такий пів загону виніс, перш ніж його завалили...
Оце так справи! Дістав із задньої кишені заповітну зубочистку, бо від почутого стало геть не добре. І вже підходячи майже до самих воріт, раптом почув:
– І прийде Він, без броні та обладунків – бо не відає страху! І буде вражати чудовиськ зброєю, що вивергає полум'я. І від грізної ходи його здригнеться світ! І затремтять чудовиська, і будуть скинуті стопами його у вогонь всеочисний!
Я навіть призупинився, підштовхуваний з усіх боків людьми, що поспішали. Та це ж розпатякує мій недавній "приятель", за сумісництвом – шкільний учитель музики, а тепер ще й пророк-пройдисвіт Ілій. З волоссям, що стирчало на всі боки, спітнілими окулярами, у розтріпаній сорочці – він видерся на якийсь ящик і віщав місцеву легенду, взявши за основу мої слова.
Ах ти ж плагіатор хрінів! От дістатися б до тебе зараз, та "скинути стопами" добряче, щоб "ликом" об землю...
– І ім'я, дане йому небом... було – Великий Стрілок!
Але дістатися до Ілія було справою нелегкою. Величезний натовп оточував його, і при кожному його слові – здригався і грізно кричав, підіймаючи руки високо вгору. Гаразд... нехай живе і радіє, що мені ніколи. Поки що.
А тут ще довелося поспішити, бо як тільки він промовив останні слова, потік людей і возів на якийсь час схлинув, і між нами... тобто мною та чортовим мовником, утворився своєрідний "просвіт". І сволота така, мене побачила. Очі його миттєво вилізли з орбіт, мало не видавивши окуляри з носа, він тут же тицьнув у мій бік пальцем і закричав:
— Здійснилося!
Весь натовп, як ужалений, одночасно підстрибнув і повернувся в мій бік. Але я встиг швиденько загубитися серед людей, що снували, і, пригнувшись, вискочити за ворота.
Відійшовши на кілька десятків метрів, я обернувся і, переконавшись, що мене ніхто не переслідує, з полегшенням видихнув. От дебіл так дебіл! Це я про придуркуватого скрипалика, чиїми стараннями можу уславитися якимось месією. Дивишся, ще збіжаться розпинати на хресті чи на багаття понесуть, щоб упевнитися, воскресну чи ні. Нічого – якщо сьогодні виживу, обов'язково знайду і натягну йому його ж окуляри на його дупу – і так ходити змушу.
Поки я подумки мстився очкастому пророку і йшов у бік прориву, звернув увагу, що в моєму напрямку немає попутників. Назустріч – так! Крокувало чи бігло, хто як, безліч народу, і поодинці, і групами, з виразом безмірного жаху та розпачу. А ось у напрямку, де йшла битва, тупала лише моя самотня особа. Невже всі вже там чи багато хто ще не прочухався і тільки збирається? Краще б вірним було друге припущення, а то дивлячись на приречені лиця людей, що йдуть назустріч, та згадуючи величезну кількість поранених за стінами міста, мені почало здаватися, що наші справи дуже погані.
Йшли, як правило, місцеві, напевно, роботяги з ферм та полів, хоча то тут, то там іноді прослизали системні особини, і начебто без видимих ушкоджень і ран, але втікали швидше за місцевих. А ці ж-то, куди?
Дивлячись, як народ біжить, крокує, ледь плентається, згорбившись і лише похмуро дивлячись перед собою, не помічаючи нічого навколо, я почав відчувати себе білою вороною. А то – з голим торсом (спасибі крилатій дупі) у закачаних штанах, кедах із половиною міцності, зубочисткою в зубах, та ще й насвистувати почав.
Сто метрів, п'ятсот, кілометр – якось вже й ліньки крокувати. Знову згадав про їздового вихованця – мені б зараз будь-який підійшов, навіть в образі таргана. А людей, що бігли, ставало все більше й більше. Серед них почали зустрічатися й системні, які отримали серйозні рани, але все ще могли пересуватися, часто багато хто з таких, ледве волочачи ногами, ще й товариша намагалися підтримати, який перебував у гіршому стані. Інші, просто зваливши на спину непритомну людину, хитаючись і час від часу спотикаючись, намагалися швидше винести того з поля бою. Я бачив навіть витончених дівчат, які волокли здоровенних хлопів, іноді без рук і ніг, але все одно важких, та ще й в обладунках, а часто й із масивною зброєю, яку так і не випустили з рук. Так, можливо, у них високий рівень і прокачаний параметр Сили, але дивлячись на те, як одна красуня пихтить і віддувається, іноді змахуючи бісеринки поту, що виступив на лобі, – розумів, що справа не тільки в параметрах.
І все більше я не розумів тих, хто з жахом в очах, але зовсім цілі та здорові пробігали повз таких, навіть не думаючи запропонувати свою допомогу. Мені захотілося зупинити когось із них і запитати від когось і куди він біжить. Ми ж і так уже всі померли, чого знову бояться, невже нікому не хочеться просто поглянути смерті в очі і при цьому ще й посміхнуться. Так, я не безсмертний, хоч і з одним життям у запасі, і не самогубець. І я не йду вмирати — я йду, щоб зупинити злих мерців, і не допустити загибелі міста. І я теж хочу жити, бо там за стінами на мене чекає маленька білобриса істота, яка так любить обіймашки і яку я час від часу, через збитошну вдачу, люблю жорстко подратувати чи цапнути за вушко, але за яку – переверну весь світ. Мені є для когось жити. Але я й не подумаю тікати чи ховатися у задніх рядах, як радила апетитна сусідка. І не вступатиму ні в які загони, начхати на посилення – я сам по собі. Дорога моя в один кінець, я не поверну назад, ще й тому, що в спину мені дивляться сотні очей з обличчям П'яточки — виснажених, зголоднілих, без краплі надії, батьків яких зжерли шалені монстри. І можливо, чи навіть швидше за все – я загину. Може бути гідно, а може й ні. Може репетуватиму як очманілий, зриваючись на вереск, кричати й корчиться з жахом дивлячись як з мене ще живого, виривають кишки. Але зомбі – НЕ ПРОЙДУТЬ!
А людей тим часом побільшало. Все, що відбувається, стало скидатися на масову втечу. Багато хто вже не просто йшов, а біг і кричав, поранених, та й просто системних що в паніці відступали – не злічити. Попереду вже було чути звуки бою.
Повз мене пробігла перелякана жінка років тридцяти з дитиною на руках що постійно скиглила. От навіщо, постає питання, брати в поле таке маля. Але може я і не правий – у садок таких дітей ще не беруть, а може, й садочків та ясел поки що ніяких не існує. Про школи та дитбудинки чув, а от про таке, жодною інформацією не володів. Ось і тягне за собою дитину, жити ж на щось треба, а значить, треба й працювати, а рідні', щоб на когось залишити дитя, теж немає. І чоловік можливо з ранку до ночі гарує, а може, й немає ніякого чоловіка – зомбі зжерли. А може, просто для себе народила. І таке буває. То чого ж я раптом взявся судити бідолаху, он треба краще до бою готуватися.
Жінка ж, яка так прудко тікала від біди, рятуючи себе і дитину, раптово зупинилася, ніби в невидиму стінку ткнулася. І це практично ледь минувши мене, що неспішно йшов у бік битви.
– Стрілку'! Я знаю – це ти! – крикнула вона мені в спину, при цьому падаючи на коліна, та так голосно, що здавалося, перекрила всі інші звуки навколо. – Врятуй місто! Не дай тварюкам згубити нас і наших дітей! Благаю тебе! Зупини хвилю!
Люди, що пробігали в паніці повз нас, почали на ходу озиратися в наш бік; дехто й зовсім зупинявся і застигав на місці. Багато людей – і в основному системні. Я теж призупинив крок і, злегка озирнувшись, не дуже голосно відповів їй:
– Вони не пройдуть!
Начебто неголосно. Але почули багато хто. Дуже багато.
Почули чи ні, мені вже було байдуже.