З усіх з'ясувань ясно тільки одне – при такому розкладі, мені тут робити нема чого!
— Боєзапас тобі, Анк виділить, це той здоровань — кулеметник. У борг, звичайно. А щоб не дістали зомбі, будеш триматися мене. І якщо станеш робити все так, як я кажу, з тобою нічого не трапиться.
Раптом у повітрі пролунав виск, і краєм ока я помітив, як на нас, з неба, налітає якась сіра, огидно зубасто-ікласта потвора. Не довго думаючи, я тут же повалив дівчину на землю, щільно притиснувши її своєю вагою.
Чудовисько, даремно махнувши над нами крилом, полетіло кудись далі, і красуня тут же штовхнула мене з себе, відкинувши майже на півтора метра. Ну і здорова мала!
— З глузду з'їхав! Ти чого на мене завалився, жити набридло! — обурено прошипіла вона.
— Так це ж... Пташка ж... І чого зраза "валишся"! Я життя тобі, між іншим, рятував. А так, сильно потрібна ти мені. Я в тому житті повз таких, як ти, в клубняках, проходив навіть не дивлячись.
— Теж мені, красень знайшовся! – розчервонілась та.
Й це було видно, навіть при такому поганому освітленні.
— Звичайно, я гарний! Високий, статний! Не те, що ти, коротконога, очі вирячені, хоч ліфчик них надягай, щоб не повипадали, та ще й косі до всього. Груди так взагалі — одна більша за іншу, та й зад, випнутий так, ніби його силіконом перекачали. Ткнути — вибухне!
Більше я нічого не встиг сказати. Дівчина, гарчачи як зомбі, кинулася на мене, і якоюсь спритною технікою жбурнула об землю і почала душити.
-Рятуйте! Гвалтують! — скрикнув я і почав задихатися під її сильними пальцями.
— Я тебе зараз не вб'ю, так, лише злегка придушу! — гарчала вона, трохи послабивши хватку. — І це лише тому, що ти все ще несете відповідальність за вбивство тайфунця Семена. Настане світанок, "хвиля" спаде, і будь певен, ми у всьому розберемося. Такі самозакохані дурні, як ти, навіть не обтяжують себе читанням правил і зводів законів нашого краю. А там чорним по білому написано, що вбивство місцевих жителів "персонажем", без особливих причин, тільки якщо це не самооборона, карається дуже суворо, аж до... Так що ти попав, "красунчику"!
У той час, поки мене душили і навіть виносили вирок, в повітрі знову затріпотіло крилами, і над нами вдруге з'явилося летюче чудовисько. Схоже, воно вирішило не зв'язуватися з живими, а швидко підхопило тіло Сьоми і зникла бозна-куди.
Ми з дівчиною на мить завмерли, спостерігаючи за "пташкою" що невпинно відлітала в ніч, і за тілом, яке розмірено погойдувалося в її міцних кігтях. А я ще й замилувався, гарним личком своєї "мучительниці", завмерлою з широко розплющеними очима. Ох і ляля. Як би я там не жартував, а в житті, з такими красунями мені ще не доводилося зустрічатися. Не тягнулися вони до мене.
— Всьо! Нема тіла, нема діла! – засміявся я, приводячи її до тями. – Злізай давай з мене, а то я вже відчуваю себе як після бурхливого сексу. Хочу курити.
— Ні! Так просто ти не відбудешся. – сердито прошипіла вона, і, не відриваючись від мене, почала дивно крутити руками, продовжуючи при цьому щось шипіти і не зводячи очей з відлітаючої "пташки".
"Що це з нею?" — подумав я. Потім подивився на пташку, на дівчину, знову на пташку... Так, вона ж зараза "кастує" якесь заклинання, напевно щоб збити відлітаючі докази. Раніше я пообіцяв собі діяти швидко і рішуче. Сказано – зроблено. Швидко викрутившись з-під неї наче вуж, миттєво перехопив за руки і не очікувано перекинув на спину, а опинившись зверху, притиснувся всім тілом щоб не могла поворухнутись та ще й припав до її губ своїми. Ну це щоб не могла вимовити закляття… ну ви зрозуміли...
— Аеліта! Там зі стіни... — це до нас підбіг один з її команди, той самий білявий чувак у фраку. Та коли він побачив таку картину, враз змінив тему. — А що це ви робите? Ви що, знайомі? І давно?
Я знову "відлітаю" від потужного кидка, вже десь метра на два... Якщо продовжимо в такому ж дусі, підемо на рекорд, по киданню мене безцінного. А дівчина, враз підхопившись з землі і струснувшись, сердито подивилася спочатку на мене, потім на нього.
— Що?..
— Там, зомбі, валом зі стіни сиплються, до того ж "літуни" почали діставати, а це по твоїй частині. – гукнув він і побіг назад в кінці, кинувши на нас хитрий погляд.
— Ім'я, новачок? — вимогливо спитала Аеліта (знайоме до речі ім'я), стягуючи з-за пояса громіздку залізну рукавичку і натягуючи її на праву руку.
— Еех! – знизав я плечима.
— Годі зітхати, новачок! Я питаю ім'я. Як тебе звати?
— Так і звуть, Еех. Нічого більш кращого не було.
— О Господи! — вона закотила очі, а потім раптом вказала на рану на голові, від порізу Сьоми. – А це що таке?
— А це моя голова. Я нею їм.
— Так! Все зрозуміло! Система прислала на наші голови, ще одного неповноцінного. Тому ще раз повторюю. Патрони береш у Анка, та тримаєшся мене, зомбі, стріляєш тільки в голову, і в піших, і в стрибучих, і в летючих теж. Зрозуміло!
— Так! Пане! Ой, пані...
— І ви і справді знайомі! — крикнув мені на вухо білявий фрік, як тільки ми з дівчиною приєдналися до натовпу.
— І не тільки. У нас любов!
— Брешеш! Такого не може бути! Це... Як це? — очі в нього стали великими і круглими. Мені навіть самому стало цікаво – а що власне відбувається? А білявий все ніяк не міг заспокоїтися. — Але ж Аеліта, одружена з Атомом!
— З ким? – цікаво, чи всі в команді такі допитливі та прискіпливі? Замість того щоб знищувати зомбі, його любовні походеньки цікавлять. І це посеред битви.
А той, навіть не думаючи починати бойових дій, мовчки вказав на чорношкірого воїна, що розмахував могутнім "фламбергом". Ого, так вони пара виявляється. А я тут набрехав з три короби, щоб це потім мені не відгукнулося. Та сподіваюся, хлопець у фраку не балабол, а зацікавився з чистого інтересу.
А потім вже стало зовсім не до розмови. Напевно, на верху стіни справи йшли не дуже добре. Тому що монстри сипалися звідти без перестану. І ні щоб, падаючи з такої висоти, поламалися, або розбилися вщент, та й здохли і не морочили нам голову. Так, вони ще й ніби на зло, наче нічого, не сталося, підскакують і досить жваво біжать у наш бік одночасно, вищиряючись гнилими зубами.
Тут вже й білобрисому стало не до пліток. Він підняв свою тростину з ручкою у формі лев'ячої голови і почав розмахувати нею, як тенісною ракеткою. Я добре не бачив для чого він це робить і який ефект воно дає, але якщо махає, і йому ніхто нічого не говорить, значить, так воно й треба. Я ще не стикався з магією в чистому вигляді, і не міг сказати, як вона виглядає в дії. А з-за спин тих, хто попереду, нічого не було видно.
Як я вже говорив, і повторюю, подивитися фільм і побачити цей кошмар по-справжньому — це дуже велика різниця. Якби не загін, який мужньо знищував мерців, то я б давно втік звідси, не озираючись. До того ж від них несло настільки сильним запахом гнилі, що постійно хотілося блювати. На деяких з учасників поєдинку я помітив респіратори на обличчях, виходить я не єдиний, хто такий вразливий.
Моя ж "ведуча", Аеліта, без будь-яких вагань, шустро врізалась в бійню. Вона виявилася магом, і по ходу магом вогню. Моментально закинула в мить виниклу з нічого не малих розмірів вогняну кулю, прямо в натовп зомбі, що миттєво викликало пожежу між ними. Від вогню, висушені тіла нежиті спалахували, як свічки, особливо від магічного. Можливо, вогонь і не знищував їх повністю, але принаймні випалював очі. Я сам бачив, як від жару у одного лопнули очні яблука, і по обличчю потекли білуваті патьоки. Втративши зір, він почав "тикатись" в різні боки, заважаючи решті дістатися до нас. А ось залізна рукавичка на руці дівчини виявилася чимось на кшталт артефакту, який посилює навички. Вона добряче лупила нею, блискавками, сильно і далеко, не менше десяти метрів. Саме те, для летючих лиховіїв, один з яких нещодавно напав на нас. Після того, як дівчина "підрізала" трьох з них своєю блискавкою, з повітря нас більше ніхто не турбував.
Та й на землі билися на славу. Атом своїм мечем жваво розрізав зомбі навпіл, як уздовж, так і в поперек. Артилерист Анк, що перебував на деякій відстані, затягуючись сигарою, лупашив зі свого кулемета, одиночними, по натовпу, розриваючи на шматки тіла монстрів, а якщо і влучав у голову, то остання, розліталась, як перезрілий кавун, розбризкуючи мізки на всі боки, ну або що там було у них в голові.
Змістившись трохи в бік, звичайно ж, слідуючи за Аелітою, за якою я бігав "хвостом", тому що в цій ситуації не до експромтів, я побачив результати "розмахування" тростини, білявого капелюшника. Він, як я і припускав, теж належав до сімейства магів. Тільки водяних. Ну, або водні маги.
Так от, після кожного його помаху на зомбі летіли крижані шипи, які чудово проколювали їм голови. Чому шипи з'явилися не відразу, як вогонь в Аеліти, я, як недосвідчений фізик, наважився припустити, що це можливо через процес кристалізації, поки вода з повітря збереться в потрібну форму, поки почне замерзати, а вся ця хрінь вже летить, напрямок вже ж задано. Від того і складалося враження, що чувак махає рукою даремно. А магом, він був вже неабияк прокачаним, оскільки створював не тільки летючі бурульки, а й калюжі на землі, в які зомбі провалювались мало не по шию, і які тут же замерзали. Просто бери і лупи їх ногами по головах або чави, як перезрілі кавуни. І на додачу до всього, хлопець ще й "контролити" міг. Правда не надто велику область, приблизно п'ять на п'ять, але заражені завмирали в крижаній кірці, на три секунди. І цього було цілком достатньо, щоб зарядитися енергією або просто видихнути.
Чим били інші, і якими "персонажами" билися, я поки не розгледів, та й часу не було. Настала пора і мені вступити у "війну" і почати приносити якусь користь загону. Ну, це за словами Аеліти. Вона, на базі, прийняла мене в "загін", щоб я міг зорієнтуватися в тактиці дій групи. Слухати команди, командира, стежити за станом своїх побратимів, а головне — автоматично збирати лут, скинутий вбитими мною ворогами. В основному, мідь та кулі (на щастя, мого калібру). Зробити все це в реальній давці і тисняві, та ще й у супроводі немислимої какофонії звуків було неможливим. Тому для зручності його перенесли в чат загону. Єдине, що; Всі речі, зброя і артефакти, потрапляли виключно в руки командира, а потім він розподіляв їх у міру потреби.