– А чого тут не лягаєш помирати, чого додому тягнути?
Показує пальчиком на одяг і шаркає ніжкою по курній бруківці. Мовляв, якщо тут ляже, то забруднить новий одяг. Теж мені – чепуруха.
– Що, так лялька сподобалася? Жити без неї не можеш? – киває. – А хоч назвала якось, чи теж ганчіркою до кінця життя залишиться? Що, ніяк не назвала, не встигла чи не придумала? Я б на твоєму місці мимрою або кікіморою назвав – саме те для неї ім'ячко.
П'яточка, глянувши на мене жалісливим поглядом, згідно кивнула, і схопивши мене за руку, потягнула далі вздовж тротуару, знову низько опустивши голову.
– А ось Мимра сказала, що любить морозиво і з задоволенням з'їла б порційку, другу. То що? Ходімо, пригостимо її морозивом? – сказав я, дістаючи ляльку з кишені і вихляючи нею біля голови малої.
П'яточка нетямуче глянула на мене і, побачивши ляльку, тоненько завищала, розревілася... схопила цяцьку і почала її цілувати, обіймати, заколисувати, заливаючи іграшку сльозами радості. А потім обтискавши і донесхочу обслинивши бідну ляльку, кинулася обіймати мою ногу, а коли я підхопив її на руки, почала було тягнутися до мого лиця зі своїми поцілуночками, чому я швидко поклав край, витягнувши куплену хустку і взявшись витирати їй і сльози, і соплі, і слину. А коли трохи заспокоїлася і прийшла до тями, зайшли в кафешку, де я замовив малій всього потроху, а собі в п'ять разів більше.
На моє щастя, обслуговували в місцевому кафе за принципом – убування. Тобто, з'їв порцію – подають іншу, а не завалюють повний столик їжею, що потім не розберешся, де, що і кому. Як на мене – то нехай хоч у два поверхи складають, але ось через малу то краще так, а інакше відвідувачів чекало б неприємне видовище на межі нервового зриву, і це як мінімум.
Спочатку все йшло нормально. Перше тістечко принесли як годиться, на блюдечку з ложечкою, і П'яточка одразу ж, як жаліслива хазяєчка, взялася спершу нагодувати ляльку. Вона акуратно, ложечкою, відділила маленький шматочок і піднесла до усміхненого рота Мимри, удаючи що та з'їла і так само акуратненько витерла їй ротика. Потім так повторилося кілька разів – але тільки доти, поки не спробувала сама. Ковтнувши перший шматок, вона як очманіла накинулася на нещасне тістечко, відкинувши ложечку вбік що дзенькаючи покотилася по столу, схопила його руками й спробувала цілком запхнути у свій великий рот, зовсім забувши про ляльку. Щоб привести її до тями, довелося тріснути ложечкою по бідовому лобі, тільки тоді злегка прийшла до тями, і ображено дивлячись у мій бік почала облизувати забруднені пальці. Хотіла було взятися вилизувати блюдечко із залишками крему, але я знову пригрозив ложечкою і їй довелося відмовитися від такої ідеї. Зате нервово посмикуючись і повискуючи як зголодніле цуценя, почала видивлятися, коли принесуть наступну порцію. І як тільки вона, вірніше воно – тістечко, опинилося на столі, одразу ж накинулася на нього. Довелося навіть рикнути, щоб не почала жерти його прямо ротом, за сусіднім столиком немолоді жінки, що, мабуть, зібралися на "дівич-вечір", аж підстрибнули і почали озиратися, але рик подіяв. Ротом не їла, та все одно схопила руками й відкушувала так, забруднивши і рот, і руки. Про ляльку навіть ніхто й не згадував.
Наступним йшло морозиво. Тут вже я суворо попередив, щоб жодних рук у вазочці я не бачив. Їсти тільки ложечкою. Спершу так і зробила, – вмочила ложку, лизнула, примружилася від незвичного холоду, а потім взялася молотити зі швидкістю комбайна, мало не давлячись. Так лопати морозиво – прямий шлях застудити горло. Довелося знову підвищити голос, а мала так захопилася, що навіть і не почула, та навіть і не глянула в мій бік, а поглинала смаколик і ложкою, а навздогін ще й два пальці вмочувала, блаженно злизуючи вміст. Через що Мимра знову полетіла на вулицю. А чого їй сидіти з нами – все одно ніхто не звертає на неї уваги. І за що я тільки п'ять золотих віддав!..
А П'яточкою ніби оволодів біс ненажерства. Вона спочатку завмерла, не проявляючи жодних емоцій, і тільки дивлячись очманілими очима то на порцію морозива, то на вулицю, куди полетіла лялька, і не могла зробити вибір. А я лише скрушно хитав головою, тужачи за даремно викинутим золотом. Та купи будь-яку іншу, дешевшу ляльку, і нічого страшного не сталося б. Вона так само, як і дорога, за пару хвилин знецінилася б до нуля, порцією сраного морозива. А може й ні – тому що подумавши ще якусь мить, пожбурила ложечку на стіл і видаючи тонке "і-і-і", кинулася підіймати свою неваляйку. Довелося самому теж вставати й бігти за нею, бо лялька впала на проїжджу частину, а мала, перебуваючи на емоціях, здуру могла сунутися за нею прямо під колеса. Але, на щастя, в цей час ніхто не проїжджав, і мучениця не постраждала. Дівчинка підняла її, акуратно повитрушувала голову і сукню, і щось беззвучно бурмочучи, звертаючись до своєї ненаглядної, яку дбайливо колисала на руках, час від часу похмуро зиркала в мій бік. Мабуть, лаяла. Теж мені – мати Тереза! Як жерти у два горла всякі смаколики, то про ляльку й не згадувала, а тут глянь-но як миленько сюсюкає. Коротше!.. Вірити бабам не можна в жодному віці.
Мовчки пішли, доїли морозиво і запили персиковим соком. Ляльку з рук більше не випускала і морозиво доїдала не поспішаючи, весь час поглядаючи в мій бік – чи не утну знову якусь капость. А я ж, розвалившись на стільці, насолоджувався тишею і спокоєм, ліниво попиваючи сік. Поруч заграли вуличні музиканти, до слова, які зовсім непогано наярювали, і я мало не заснув. Від того й не заснув, що ледь не підстрибнув від звуку глухого удару, як і бідолашні дами, яким не пощастило зайняти столик поруч із нашим. А удар стався внаслідок того, що П'яточка, обжершись і незважаючи на перипетії, що трапилися, теж прийшовши в блаженний стан, моментом відрубалася, і втративши рівновагу, гепнулася головою об стіл. Але, мабуть, намучившись за день, так втомилася, що навіть не прокинулася. Так і поніс її додому, уклавши побиту голівку собі на плече, намагаючись не трясти, а мала до всього ще й заколисана м'якою ходою, час від часу широко усміхалася і тоненько хихикала, прицмокуючи ротом. Мабуть, снилося як жере морозиво в три горла, а я сиджу поруч зв'язаний по руках і ногах, та ще й з кляпом у роті.
Та на превеликий для неї жаль, мені довелося перервати ті щасливі сновидіння, бо треба було зайти до продуктової крамниці й затаритися на вечерю та сніданок, тому що так і не домовився про готування з тітонькою Поллі. Поки вибирав, складав, розраховувався, вона ходила за мною як сновида, опустивши голову і тягаючи за руку бідну ляльку, що волочилася по землі. Іноді підводила голову, шкірилась і знову впадала в дрімоту, і що та сомнамбула похитуючись йшла слідом, іноді тицяючись мені в ноги. Скупившись, схопив її за руку і поволік додому. Та трохи пройшовши, мала почала скиглити, спотикатись на рівному місці й проситися на руки, але я вирішив нехай перед сном пройдеться, а то знову прокинеться ні світ ні зоря і буде виїдати мені мозок. Протрималася майже до будинку – далі повисла на руці опустивши голову і пускаючи слину, відрубалася остаточно. Довелося підібрати під пахву і тягти так.
А вдома, біля своїх дверей нас уже чекала тітонька Поллі, весела і життєрадісна. Напевно, через те що цілий день не стикалася з П'яточкою.
— Добрий вечір, молодий чоловіче. А що це вас цілий день вдома не було? У справах бігали чи загулялися? Дівчинка бачу зовсім знесилила, заснула просто на руках.
— Так, все справи, справи! А куди ви з самого ранку запропастилися? Під наліт випадково не потрапили?
— Небеса милували! Я до подруги по сусідству по дещо забігла, от у неї й перечекала напад тих клятих літунів, хай їм грець.
— Дуже добре! А то ми так переживали, щоб з вами не сталося нічого лихого... так переживали! Особливо П'яточка – тільки й бубонить по-своєму: Ої-ої, і показує то на небо і чудовиськ, то в бік будинку.
Та невже! – здивовано вигукнула тітонька, в кутику очей якої блиснула сльоза. – Ах ти ж моя ненаглядна! Ой пробачте... не буду будити, хай спить дитятко. А що це в неї в руці?.. Отакої, так це ж лялька, але чому така е-е-е, неприваблива, так би мовити... невже інших не було – симпатичніших… наступного разу, як надумаєте купувати іграшки для дівчинки, я дам вам адресочок магазину іграшок, де працює одна моя знайома, вона допоможе вам із вибором. Тому що... ви мене, звісно, вибачте, молодий чоловіче. Але у вас геть немає смаку в естетичній красі ляльок.
— Не повірите! Усіх розібрали, тільки ця залишилася. Довелося брати що є.
— А так не слід чинити! Тому що зовнішній вигляд ляльок прищеплює дівчаткам із дитинства поняття про красу. Тож ви нагадайте мені, щоб я не забула черкнути вам адресочок моєї знайомої. А зараз дозвольте відкланятися, піду сьогодні приляжу раніше, а то через цих літунів тиск, напевно, знову піднявся.
— Спокійної ночі, тітонько. Бережіть себе, знижуйте тиск. Щоб він вам із голови в тазостегнову частину опустився та там і залишився з на тиждень. – останнє речення я промовив нишком, щоб випадково не образити любительку естетики.
Піднявшись на другий поверх, я натрапив на ще одне радісне обличчя. Баффі, злегка похитуючись, намагалася влучити ключем у замкову щілину моєї квартири. Дівчина, напевно, прийшла з якогось заходу, тому що була в красивій довгій сукні с вирізом посередині, де іноді прослизала пухкенька с білосніжною шкірою — ніжка, у туфлях на високому підборі, і глибоким декольте зверху на третину оголяючи неабияких розмірів принади. А вміло нанесений легкий макіяж і злегка завите волосся зробили її зовнішність із миловидної в досить симпатичну красуню. Не знаю, що там у неї був за гешефт, але набралася дівчина добряче, тому що не тільки мазала мимо замка, та ще й у двері не своєї квартири, але плюс до всього, при кожній невдалій спробі до того ж тоненько хихикала.
— Дівчино! Вам допомогти? — гучним голосом запитав я, підійшовши майже впритул.
— Ой! Сам Великий Стрілок примчав за мною на вогненній колісниці, що летить по небі, від сходу до заходу, аби забрати... забрати. А куди ти маєш намір мене забрати, коханий?
— У світ завтрашнього похмілля й бодуна́.
— Фу!..