У прямому сенсі цього слова. Закінчаться зомбі тут – підемо по інших містах полювати на монстрів. А якщо взагалі закінчаться, піду до Аньки в поліцію – буду шахраїв ловити.
За такими думками ми з малою ледве дотьопали до потрібного магазину. Хотів був прокатати її на безрогому трамвайчику, який проїжджав повз потрібну точку, але той був повністю забитий народом, а лізти в натовп із дівчиною з шишкою на лобі та посинілим ельфійським вухом я не ризикнув. Тому як пасажири громадського транспорту мало чим відрізняються один від одного в усіх світах – і слабо віриться, що не почнуть пліткувати й обговорювати бідне дитятко, а потім ще й претензії візьмуться пред'являти. Я ж – людина запальна, можу неадекватно відреагувати і не факт, що після цього трамвайчик не полетить як ранковий тарантас. Тому – ну його, цей трамвайчик! Хотів натомість найняти кінний екіпаж, та тільки жодного не зайнятого не зумів знайти. Видно, всі ще на посиденьках у Хопа чи як там його.
Ось через такі дрібні життєві негаразди мені й довелося пертися в неблизький шлях заради даного слова. Але як тільки в полі зору показалася вітрина, забита різноманітними іграшками, П'яточка тоненько завищала і мало не вистрибнула з рук, так що довелося відпустити, після чого вона одразу рвонула в бік магазину, по дорозі двічі спіткнувшись і добряче приклавшись об каміння. Але навіть не звернувши уваги на такі дрібниці, одразу схоплювалася і бігла далі. Коли ж зайшли всередину, то одразу перемінилася, ніби до церкви ввійшла, зі строгим пастирем. Вона з широко роззявленим ротом заворожено розглядала чудових, барвистих і ошатних ляльок.
Поки мала перебувала в трансі, я поцікавився у продавчині з приводу паперу та олівців. Та відповіла, що такого в продажу не водиться, через нестачу дерев, які цінуються вище золота, але зате є дощечка для малювання, і набір кольорової крейди. Те, що треба. Мінус тільки один, малюнки з дощечки стиралися і неможливо було зберегти на пам'ять, хіба що фоткати на системну камеру. Але поки що згодиться. Я розрахувався за покупку і почав чекати, поки малеча вибере собі ляльку. А та настільки розгубилася від достатку асортименту, що тільки ходила й ахала.
Добрих дві години ми з продавчинею прочекали, поки П'яточка зробить вибір. Жінка встигла напоїти мене чаєм із пиріжками, тому як наприкінці першої години почула, як бурчить мій живіт. Один я всунув дівчині, але та, відкусивши шматок, забула жувати, а оскільки рот залишався відкритим, то і той випустила на підлогу. За вікном звуки дзвону сповістили, що вже четверта година дня, день — до вечора. Я вже почав нервувати й хотів сам запропонувати іграшку, на свій смак... як вибір відбувся! Глянувши на її обраницю, яку мала, радісно вишкіряючись і щебечучи пред'явила моєму погляду, я мало не сплюнув на підлогу, але побачивши, що господиня магазину, яка так радо нагодувала мене смачними пиріжками, дивиться в наш бік, вирішив просто обмежитися коментарями.
— Ти точно хочеш саме – оцю ляльку? Може візьмемо он ту, з великими синіми очима?..
Впевнено відмахується від мого варіанта, і міцно-міцно притискає до грудей свою симпатію, ще й щокою тулиться до неї. Тут уже я не стримався і вилаявся:
— От на біса тобі саме ця? Та вона ж страшна як... як навіть не знаю хто... от як ти! А так би у вашому тандемі хоч лялька красива була б, баланс який-не-який існував би. Ось вийдете, обидві такі... у двір гуляти — всіх собак та котів розполохаєте... перехожі будуть на інший бік вулиці переходити, забачивши вас. Думай, П'яточка, навіть вибравши навмання, будь-яку іншу, і то в сто разів буде красивіша?
Але мала вперлася і, притиснувши ляльку до себе так, що не відбереш, хмуро втупилася на мене. Що ж, доведеться брати – цю, раз жодної іншої не бажає. Не знаю, хто ваяв цей шедевр дитячої творчості, але схоже, майстер просто вирішив приколотися, зробивши таке. По-перше, лялька була в'язаною (от нездорова тяга в малої до ганчірочок), але це ще нічого, адже і в'язані бувають такі, що просто очей не відірвеш. Волосся зроблене з білих ниток і заплетене у дві нерівні кісочки – одна вище, інша нижче. Очі з матеріалу, схожого на скло, але чомусь косі. Червоний задертий ніс із двома дірками – ніздрями, і широченний усміхнений рот з великим і самотнім переднім зубом. Одягнена в червону сорочечку без рукавів, темно-синій сарафан у білий горошок та з великою кишенею спереду. Ручки-ніжки звичайні – руки з розчепіреними пальцями, а ноги взуті в червоні лаковані туфельки з пряжечкою. А ще… під кісочками виявилися відкопилені вуха, як останній штрих до всього цього – неподобства.
– Скільки коштує цей шедевр? – запитав я у продавчині, бажаючи вже скоріше вибратися з цього "дитячого світу" і піти нормально перекусити, хоча було бажання запитати хто автор ляльки – прості зомбі чи з мутантів.
– П'ять золотих! – припечатує жінка, і лялька відлітає кудись у глиб магазину, падаючи й гублячись серед інших іграшок.
П'яточка з несамовитим вереском зривається з місця і біжить шукати її, при цьому розкидаючи інші іграшки, забивши на їх цілісність. Продавчиня біжить за нею, лаючись у мій бік, як тільки може.
– Це що у вас за ціни такі? Шановна! Та людське життя коштує дешевше, ніж це ваше – нікчемство! – лаюся я у відповідь, поки жінка зайнята тим, що поправляє іграшки, перекинуті дівчам.
– Це не нікчемство, а ексклюзивна модель! Одна з перших – створена неповторним майстром іграшок, благородною сеньйоритою Алісією. І якщо не хочете брати або не маєте коштів – то навіщо псувати товар?
П'яточка нарешті відшукавши ляльку, видала радісну руладу, і знову притиснувши її до себе, вибігла на вулицю. От злодійка – малолітня. Господиня спробувала було кинутися за нею, але я зупинив її і, важко зітхаючи, відрахував п'ять золотих монет. Але залишати магазин не збирався. Почекаю, поки повернеться, злодійство не повинно заохочуватися. Поки чекав – продавчиня, трохи заспокоївшись, повідала про цю незрівнянну Алісію.
Практично всі ляльки, що були в наявності, її рук справа. Чому ж обрана малою виявилася такою негарною, пояснювалося просто – сеньйорита в дитинстві з невідомої причини втратила зір, і, ставши незрячою, з відчаю зробила кілька спроб суїциду. Батьки, щоб не втратити дитину і відволікти від крамольних думок, почали підбирати їй різні заняття. З якоїсь причини дівчинці сподобалося в'язати. Спочатку прості речі – на кшталт шарфиків та рукавиць, а потім захопилася настільки, що зважилася на складніші вироби, і ця лялька була однією з перших. Вона, звісно, не все сама робила – кольори та інші дрібниці їй допомагала доопрацьовувати мама. Але основна обробка все ж належала дівчині. І ось тепер вона доросла дівчина і тримає свою майстерню з виготовлення дитячих іграшок, які практично всі проєктує сама, попри такий суттєвий фізичний недолік. Тепер іграшки створюються не тільки з тканини, а й – із порцеляни та піліїту (якась подоба пластику, але з коротким періодом розпаду. Аналогів на Землі – не має). Але думається мені – що всі ці казки, всього лише рекламний хід для просування своїх виробів. Хтось вправно маніпулює її ім'ям та дефектом, і просто рубає бабло. При чому не мале, якщо судити по купленій мною ляльці. Чи дістається щось із цих грошей самій Алісії – залишається на совісті її опікунів.
Після того як жінка закінчила свою коротеньку розповідь, П'яточка нарешті усвідомила всю глибину свого падіння в прірву беззаконня і обережно почала заглядати у двері, здивовано зиркаючи в мій бік. Я лише грізно насупившись вказав рукою на місце, де раніше знаходилася лялька, мовчки вимагаючи повернути її назад. Вона, все розтлумачивши правильно, вмить заревіла і зникла на вулиці. Навіть усередині було чути її завивання, а іноді вона заглядала у вітрину, намагаючись розгледіти мене, який передумав і прямує до виходу. Та як би мені не хотілося покинути цей довбаний магазин, але поставити малу на місце слід було прямо зараз. Хоча навіть продавчиня почала вмовляти не поводитися так суворо стосовно дівчинки. Нарешті до П'яточки дійшло що хоч вона вперта, та я упертіший, тому повільно увійшла в середину і низько опустивши голову, підійшла до прилавка з іграшками та тяжко зітхаючи поклала ляльку на місце, перед цим ще раз міцно притиснувши до грудей, поцілувавши, і лагідно погладивши по голові. Ну артистка! Навіть жінку-продавця пройняло, в очах якої застигли сльози. Потім дівчинка так само повільно підійшла до мене і за крок зупинилася, випромінюючи покірність жорстокій долі. Я тут же схопив її за здорове вухо і легенько викрутив, цього разу намагаючись не переборщити – щоб не опухло. Мордочку знову перекосило, а спинку вигнуло, а я для наочності ще й пальцем їй пригрозив – щоб не кортіло. Потім швиденько, пальцями, розчесав волосся з лівого боку і прямо перед прилавком взявся заплітати кісочку, при цьому прочитавши коротеньку мораль, що її чекає в майбутньому, якщо продовжуватиме так чинити. Робив нашвидкуруч і абияк, тому вклався у дві хвилини, після чого схопив малу за руку й потягнув геть із магазину, дорогою непомітно прихопивши злощасну ляльку і підморгнувши продавчині.
Йшли повільно і мовчки. Я з одного краю тротуару, П'яточка – з іншого, біля стіночки, іноді чіпляючись одягом за виступаючі краї, але абсолютно не дбаючи про цілісність чи чистоту одягу, якому ще недавно так щиро раділа і хизувалася. Вона, насупившись, пленталась, не піднімаючи голови, і лише іноді мимоволі схлипувала. Я йшов біля неї і просто насолоджувався прогулянкою, іноді озираючись на привабливих дівчат, які теж озиралися на мене і принадно хихикали, показуючи, що зовсім не проти познайомитися ближче. Але я вже завів собі пасію, напевно, найбільш безголову з усіх наявних, яка сумно пленталась поруч, зітхаючи, ніби втратила сенс життя.
Так прогулюючись, ми натрапили на кафешку, що спеціалізується на різних тістечках, морозиві, тортиках та молочних коктейлях.
– Може зайдемо? – запропонував я малій, але та, навіть не підіймаючи голови, заперечливо похитала головою.
– Ходімо. Поїмо смачного морозива, тістечок всяких. Ні? А ти коли-небудь їла морозиво? Ні? А чого тоді не хочеш спробувати?.. Чи йдемо додому?
Вона, ще раз тяжко зітхнувши, ніби на її тендітні плечики, навалився весь біль цього світу, згідно кивнула.
– А вдома що? Ляжеш і помреш? – знову сумне кивання.