Ну нічого, будете разом манкою харчуватися. А я, мабуть, піду.
Гоп! Відштовхнулася руками від голови, вивернулась і вислизнула у збентеженого старого з рук, при цьому впала на прилавок приклавшись головою об касовий апарат і набивши здоровенну ґулю, але навіть не звернувши на це уваги, не роздумуючи, стрибнула в мою сторону, хоч я і відійшов від прилавка на пару кроків. Ледве встиг підхопити. От дурненька – мало не вбилася. А П'яточка, вхопившись за мене руками-ногами, та так міцно, що мене теж перекосило як її щойно, ткнулася мордахою в шию і заревіла.
— До речі, а ножиці є в продажу? Бо в неї такі "кігтики", не гірше, ніж у летючих чудиськ. Але тільки щоб ріжуча частина була дрібніша, там пальчики як сірнички, через дві пари окулярів не розгледиш.
За все про все я заплатив сорок один золотий. В один золотий увійшло: тисяча куль, одяг на малу, щоправда, б/у, але чистий і якісний, не відрізниш від нового, пара спідньої білизни для мене, ножички та нічний горщик для малої, мило, бритва, мочалка і зубна щітка із зубним порошком (пасту не виробляли поки що) для мене. І новенька світло-коричнева футболка, фіолетового шмоту, з трьома оцінками на захист (+22 бали +27 балів +24 бали) весь час для мене. Нормальні такі розцінки.
— Ну й ну! — покивав головою дядечко Ау. — Цікаво, навіщо ти з нею носишся? Ти ж ще молодий і видно, що гульнути добре мастак, та тобі їсти не дай, а дозволь влізти в якісь неприємності. А трирічна дівчинка – це ж страшний тягар, та ще й без дружини чи співмешканки.
— Як сказала одна розумна дівчина — вона, мій хрест, а хрестами не розкидаються. — і мимохідь, цмокнув П'яточку в мокру від сліз щоку.
На мене одразу налетів радісно – верескливий шквал поцілунків. Весь зацілований і обслинений, ледь відбився, щоб продовжити:
— І перш, ніж вчити мене життю, згадай що сам-то, насправді – нікудишній дід. По молодості теж мабуть у різні халепи влазив, та вироблявся як муха на пістолеті, а тільки відповідальність на себе взяти так і не захотів, понавигадувув відмазок. Системні не системні – яка різниця, якщо дитина самотня і потребує любові та турботи. А так тепер і ходитиме та заздрити іншим, у кого є до кого прийти та поплакатися чи радістю поділиться.
— Це ти про що? – похмуро дивлячись на мене, спитав він. Хоча сам чудово розумів, про кого я говорю.
— О П'яточка! У дідуся Ау вже склерозик намітився. Ще трохи й ми його дуритимемо по-чорному, все за безцінь скупимо, обдеремо як липку.
– Все! Забирай свої покупки та вали, відсіляся! Поки я не розлютився! І зуби у мене поки що всі на місці! Майже…
— Будеш, шановний Ау, втручатися в мій виховний процес, так я їх повибиваю, навіть незважаючи на твоє атомне ружжо.
— Ач який сміливець знайшовся! Наступного разу на знижку не сподівайся!
— Наступного разу... я з тобою П'яточку торгуватися поставлю. Подивимося, як ти з нею викаблучуватися станеш. Вона в мене на все здатна, і якщо що — то й стрільнути може, сам тому свідок. Правда — П'ятюнечко? Чого и-у-и? Ні фіга не розумію, що ти там лепечеш! Хочеш у сумку?.. Ні! Тоді вчися говорити нормально, а то я скоро збожеволію з тобою.
Махнувши дідові на прощання рукою, ми з малою покинули крамницю і вийшли на білий світ. Хвилину простояв, прислухаючись... десь вдалині чулися постріли з великокаліберного кулемета, і зрідка гриміло. Звідки ж стільки летюх цих взялося, що ніяк добити не можуть. Над нами небо поки що було чистим, але знаючи тварюк — з їхньою звичкою з'являтися з нізвідки, я намагався відкриті ділянки якщо не перебігати, то принаймні проходити в прискореному темпі, та весь час озираючись. Дівчинку намагався тримати міцніше і щільно притиснутою, хоч вона мені за п'ять хвилин уже виїла мізки своїм дзвінким і протяжним "у-у-у", і вихлянням рук.
Тому, угледівши арковий прохід між будинками, я заскочив туди й, озирнувшись та впевнившись, що ми самі, опустив малу на землю, і сам присівши навпроти — запитав:
-А тепер повільно і виразно поясни мені, що таке, оце твоє – у-у-у?
Малючка по новій почало свою пантоміму, з розмахуваннями, какофонією нелогічних звукових сполучень, з яких я тільки зрозумів, що справа стосується її та мене, тому як вона час від часу показувала то на себе, то тицяла пальчиком у мій бік. Врешті, побачивши, що я почав позіхати і слабо реагувати на її виступ, розсердилася, смішно фиркнула, роздратовано тупнувши ніжкою, схрестила ручки на грудях і насупившись обернулася до стіни. А я сидів і блаженно офігівав від її вигляду. Смішний мереживний комірець, потішна спідничка на ремінцях з метеликом і кумедні сині, лакові туфельки з пряжечкою, а на додачу половина голови зі скуйовдженим волоссям що стирчить в різні боки, червоне відкопилене вухо і здоровезна ґуля на лобі, а коли все це поєднання починало кривлятися і видавати незрозумілі звуки, демонструючи голі ясна з переднім зубчиком... то я взагалі випадав в осад. Скриншотів встиг наваяти з пів сотні штук.
А мала, постоявши з хвилину і зрозумівши, що так діла не буде, нахилилася, підібрала з землі не надто довгу паличку і присівши біля мене, голосно пихкаючи й сопучи, носом, взялася креслити якісь фігури. А от це вже цікаво? Зметикувавши, що без слів і неможливості зробити бажане розмахуючи руками, маленький мозок взявся шукати інше рішення, і досить-таки швидко знайшов вихід. Значить росте... розвивається. І головне, фиркнувши на нерозуміння не кинула марні спроби донести свої думки – не здалася! А взялася думати над проблемою – уперта! Я навіть розчулився і ненароком погладив її по голові, малеча зиркнула на мене, обдарувавши однозубою усмішкою і крекчучи продовжила виводити лінії. А я все почав знімати на відео – ще б пак – перший наш малюнок.
Через хвилину трудомісткого процесу переді мною з'явилася якась подоба людини, що складалася повністю з нерівних овалів і кіл, більше схожа на кам'яного Голема. Внизу, біля нього з'явився маленький кружечок із крапками-очима та лінією рота. Потім паличка тулуба, і такі ж палички ручки-ніжки. На голові маленького створіння малючка легенько домалювала дві короткі смужки з боків. Ясно – кісочки. А в кінці з'єднала їхні кінцівки так, ніби двоє намальованих створінь тримаються за руки.
— Коротше, оце величезне каменеподібне людисько – це я! А це маленьке непорозуміння з хвостиками – ти!
Радісно закивала головою, аж підстрибуючи на місці, але продовжила калякати далі. Від наших ніг пішла довга закарлючена лінія, яка закінчилася вгорі над головами, біля неї з'явився великий квадрат, на ньому трикутник даху – схоже, будинок.
— Ти хочеш додому?
Заперечливо махає головою і домальовує в квадраті будиночка невеликі дверцята, і нереально велике вікно, майже на пів будинку. А в тому вікні починає домальовувати безліч маленьких кружечків із хвостиками, трикутничками і паличками-ручками та ніжками. Закінчивши свою творчість, вона глянула на мене і повела пальчиком від намальованих нас, по лінії просто до будинку з великим вікном із безліччю маленьких чоловічків. І в кінці, ткнувши в них, промовила так набридле і незрозуміле "у-у-у". Ясно – їй вже нестерпно кортіло йти та купувати обіцяну мною – ляльку. Як усе зрозуміло намалювала – просто розумниця. Але за те, що після того, як нашкодила й отримавши по заслугах, пішла жалітися до дядечка, я її ще трохи понервую. Хай знає.
— А, зрозумів! Ти хочеш у дитбудинок до інших діток?
Вона аж підстрибнула зі злості, при цьому ще й загарчавши. А в мене мало щоки не лопнули від сміху, коли я затиснув рот рукою, щоб не видати себе раніше часу, та ще й голову нахилив. Відчуваю, вхопила ручками за скроні й підіймає, щоб дивився далі, лівою притримуючи за лоб, правою починає по новій показувати мені на малюнок. Я ж удаю, що уважно дивлюся, та ще й коментую.
— Так, цей із кружечків – це я. А ця малявка – це ти. Ми тримаємося за ручки і йдемо по лінії. Лінія – це дорога. Ясно. Ми йдемо, йдемо і приходимо до будиночка. Це не будиночок?.. А що? Собача будка? А-а, зрозумів-зрозумів – це великий дім з великим вікном... а в ньому маленькі чоловічки... ні, не чоловічки. А хто тоді може бути таким маленьким – блохи? А пам'ятаєш, у тебе були... ай! Не кусайся, все-все! Думаю далі... школа... ні. А-а! Усе, зрозумів! І як я міг бути таким недогадливим, ай-я-яй мені! – П'яточка радісно схопилася, мало не плескаючи в долоні. – Великий дім, з величезним вікном і маленькими чоловічками за ним, це ж гуртожиток карликів!
Як вона завищала... а як потім кинулася люто топтати свій малюнок, штовхаючи пил ногами, шалено розмахуючи руками й на додачу злісно гарчачи. Я навіть гепнувся на п'яту точку, знемагаючи від нападу дикого сміху. Такого вибуху нестримного реготу я давно не відчував. Реготав як кінь і не міг зупинитися, особливо вчергове глянувши як озвіріла П'яточка несамовито добиває залишки свого малюнка, піднявши навколо себе клуби пилу. Ледве оговтався, і насилу підвівшись, опираючись на стінку, мало не ікаючи, тут же підхопив на руки свою оскаженілу валькірію, поки не повідбивала підошви своїх лакових туфельок і голосно промовив:
— Та зрозумів я, зрозумів! Що це магазин іграшок. І що я обіцяв купити тобі ляльку! Все! Заспокойся!
— У-у-у! – протяжно пропищала малеча, нарешті переставши брикатися, і з докором дивлячись мені в обличчя, мовляв, як же можна було так довго тупити, адже все ж так ясно намалювала, що навіть дурному зрозуміло.
— Молодець! Ти дуже добре малюєш, прямо як Пікассо. Особливо мене добре вдалося розкрити – як є гора м'язів. Хоча мені здається, я більш стрункий, а не такий валоподібний – але ж ти художник, ти так бачиш!
— У-у-у! – пищала П'яточка нервово підстрибуючи на руках, не звертаючи більше уваги на жодні слова, і лише зрідка поглядаючи на моє обличчя – чи цілеспрямований у мене погляд на шляху до місця здійснення її мрії.
Звірившись із віртуальною мапою міста, я швидко знайшов на ній найближчий магазин іграшок з хорошим вибором ляльок. Заодно вирішив прикупити там упаковку паперу і набір олівців, раз взялася малювати, нехай калякає, може виявиться талановитою і стане художником. Звісно, життя художника, як і його заробіток – той ще рандом, але на їжу і квартплату я грошей настріляю.