Це поки що… а там вже вирішить, як із нею вчинити. Ну а таз із водою став тим єдиним джерелом надії що врятував дівчинці життя, оскільки із нього вона пила, коли мучила спрага, бо вічно п'яний Прохор зовсім забував її годувати, а тим більше поїти.
Чого він не забував, так це іноді знімати ремінь і жорстоко шмагати малу, коли трохи оговтавшись, приманював її залишками їжі, очікуючи сліз розчулення від його доброти, у відповідь отримуючи тільки злісне шипіння, від якого він взагалі божеволів і лупцював нещасну дитину не шкодуючи сил при цьому ще й примовляючи, мовляв, ось як вона відповідає на його доброту й турботу, за це нехай здохне з голоду, тому що більше не отримає ні крихти. Знесилившись від побоїв, він, утомлено хитаючись ішов до себе й завалившись на лежанку, засинав у п'яному угарі. І так тривало день у день протягом цілого тижня і навіть трохи більше, поки рано-вранці в притулок не з'явилася Аня разом зі штурмовою групою і не заарештувала нелюда, тим самим зберігши П'яточці життя.
— До речі практично одразу ж за мною з'явилася мадам Суддя з медіумом і міцними хлопцями. Думаю якби вони першими схопили негідника, то той зараз верещав би як свиня, проклинаючи матір свою, яка народила його на цей світ. Хоча йому й так не позаздриш, те, що на мою думку винесе у вироку суддя буде гірше тортур… Але виродок цього заслужив, нехай тепер понесе покарання за свої діяння.
— А якого хріна ці вихователі бігають весь час, чого місця не тримаються? — запитав я, зіскоблюючи залишки бруду зі щуплих сідничок, від чого дівчинка уві сні морщилася, але так і не прокидалася.
— Не вистачає персоналу, ось і бігають із класу в клас підміняючи один одного, у кожного ж свої проблеми і турботи. Мало хто хоче йти возитися з безпритульними за таку мізерну зарплату, а ще менше тих, хто може працювати з дітьми і знаходити з ними спільну мову.
— Знаєш за те, що ці як ти кажеш — діти, так познущалися над малою я б передавив їх як гнид, разом із персоналом. Але в той же час розумію, що це наша провина, що вони такі. Наша байдужість до них, байдужість і черствість робить дітлахів такими безжальними до оточення і один до одного. А ми потім ще ходимо й дивуємося, і з чого це раптом світ такий жорстокий. До речі, а якщо тут є такий крутий лікар, нафіга ти Баффі викликала?
— Тому що, весь персонал, окрім вихователів, викликали в департамент для допитів, а ще я не надто довіряю місцевим ескулапам — через упередженість до колективу вони можуть давати невірний діагноз.
— Ну, Баффі так взагалі ніякого діагнозу не визначила, їй самій мало діагноз не довелося ставити. Чувисі тепер капець, задражню до сліз.
— Ну, не всі такі холоднокровні як ти — взірець незворушності та стійкості. Ти, до речі, краще вимий малій там от, між ніжками.
— Нє-нє-нє, Аню, там я мити не буду, сідниці ще б куди не йшло, але там… давай краще ти.
— Ой, теж мені… а ще на Баффі бочку котиш.
— Ну не можу я там торкатися, для мене це протиприродно, як на злочин піти, та й то вбити, напевно, легше б було.
— От дурник, але ж ти їй майже як батько… ну добре сьогодні я тобі допоможу, а завтра що?
— Завтра Сама́й помиє, і післязавтра теж, а там дивись підросте трохи, і сама митися навчиться.
— Боюся, що твоя Сама́я в цій справі тобі довго ще не помічник…
— Слухай! Ти тут згадала про опікунство? Як мені тепер бути?
— Мадам Суддя, поки при посаді, пообіцяла про все подбати, і навіть вибити тобі невелику допомогу, як по догляду за неповноцінною дитиною.
— Не треба нам ніякої допомоги, у нас всі повноцінні, це просто тимчасове помутніння — відійде. До речі, начебто все з помивкою, чиста як агнець, ну може і не як агнець, але якщо й далі продовжимо мити, то боюся розсиплеться на запчастини. Зараз замотаю дитятко в рушник і гайда додому. До речі, попередь Баффі, щоб Айболита теж терміново додому перенаправила, а то он як кашляє, зараз язика виплюне. І пляшечку з молоком поруч поклади, раптом мадам зволить жерти.
Аня залишилася в притулку завершувати якісь свої справи, а я, загорнувши малу в рушник як немовля, попрямував до виходу. Щоправда, через те, що вона вхопила двома ручками мій палець на правій руці, яку я до того ж зобов'язаний був притискати до її голівки, інакше починала скиглити й сіпатись, мені не зовсім зручно було пересуватися. Брудні двері довелося відчиняти ногою, сильно штурхнувши й до того ж встигнути вискочити, щоб не повернули назад, і все це якомога тихіше й плавніше, бо не хотілося будити малу, яка за два тижні, напевно, вперше спокійно заснула.
З цієї ж причини нам ледве вдалося спіймати екіпаж. Свистіти я не хотів, боячись потурбувати своє чадо, а скільки б обидві дівчини не махали руками, мало не вискакуючи на дорогу при цьому, візники чомусь не хотіли зупинятися, хоча деякі їхали порожняком. Тільки на сьомому чи восьмому екіпажі, що проїжджав повз, нам пощастило, візник зглянувся і голосно скомандувавши коням "Тпру-у!", зупинив свій тарантас. Вмостившись, я звернув увагу що Сама́я сіла поруч із Баффі на сидіннях навпроти мене, чого раніше ніколи не робила, навпаки завжди намагаючись зайняти місце поруч, та ще при цьому міцно притиснутися пружним стегном. Зараз через дикі зміни П'яточки ми з малою схоже перетворилися для дівчини в щось на кшталт прокажених, сісти біля яких означало піддати ризику своє життя. Цікаво спати вона тепер зі мною теж відмовиться? Але навіть якщо й так — мені все одно, я ніколи не примушував Сам робити щось примусово і не обмежував її прав й свобод, усе що вона робила для мене раніше, тільки з власної волі та ініціативи. І зараз тим більше не збираюся її нічим дорікати чи виганяти з квартири, нехай живе далі і робить що хоче — у мене тепер своїх турбот повна голова, головне, що моя П'ятюнічка тепер знову зі мною, хоч і схудла та звихнулась, але нічого, мені не звикати, біля мене нерідко у багатьох дах їде. Коли проїхали добру частину шляху, безтурботний вираз раптом зник з обличчя дівчинки, ріденькі біляві брівки нахмурилися, широкий рот почав голосно причмокувати, а права ручка, відірвавшись від мого великого пальця, почала нишпорити навколо себе намагаючись пальчиками схопити щось відоме тільки їй. Хоча й так зрозуміло — пляшечку шукає, мадам зволить підкріпитися після такого тривалого шляху в десять хвилин. Сунув їй до рота соску, для початку трохи подражнивши засовуючи і назад виймаючи, чим викликав незадоволене фирчання типу: "хе-хе", після чого, ніби в востаннє, шалено почала жамкати бідну гуму чи з чого там та соска була зроблена. І що головне при цьому не відкриваючи очей, мабуть, щоб не втрачати дорогоцінний час сну, перериваючись на якийсь там перекус, що подається по одному помаху руки. Ємність спорожніла за якихось пару секунд, через що була недбало відкинута, і мала, ще трохи даремно поцмокавши повітря, сито ікнула, пукнула, тоненько хіхікнула і впустила голову набік, повністю занурившись у глибокий сон, забувши і про мою руку та навіть випустивши з розслабленої ручки великий палець. Заснути заснула, але ось повітря зіпсувала знатно, адже і я, і дівчата одночасно повернули голови намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, а Баффі ще й руками почала махати, щоб швидше розігнати зіпсоване повітря. І навіть кучер ні сіло ні впало почав чхати.
— Гей, вельмишановний, будь здоров! А зупини-но ти нам біля он тієї лавочки, бачиш дівчина махає, проситься вискочити на пару хвилин та прикупити десяток простирадл, звичайнісіньких, недорогих. — Не надто голосно звернувся я до візника, побачивши здалеку магазин тканин та постільної білизни, саме згадавши що поки я знову привчу П'яточку до горщика доведеться на якийсь час згадати про старий добрий метод сповивання засранки, до того ж треба починати потроху мститися Баффі за чистоплюйство по відношенню до моєї малої. Цілитель — їдрить твою на пополам!
— А я не через це махала!.. Ой! А що, тобі треба? — Баффі спочатку не второпавши що до чого, почала ставити безглузді запитання, але оговтавшись одразу ж підхопилася на вихід. — Десять, чи більше?
— Поки вистачить, а там подивимося, в разі чого з-під тебе витягнемо.
— Ха-ха, як смішно!
Більше не затримуючись дівчина вискочила на тротуар і швидким кроком пішла в бік лавки. Після того як вона пішла між мною і Сам запанувало колишнє мовчання, яке порушувалося тільки хрипким і важким диханням дівчинки, а іноді й надривистим кашлем, через який вона іноді прокидалася, ледве прочинивши сонні запалі очі, шкірилася мені рожевими опухлими яснами зі смішним переднім зубчиком, і тут же засинала.
— Пробач мені, Стрілку, за те, що не змогла бути з тобою поруч, коли ти потребував мене, хоча б як підтримку. — несподівано заговорила Сам, дивлячись кудись убік. — Але бачити, як маленька, весела та метушлива дівчинка, що часто смішила нас своїми витівками, раптом перетворюється на жахливу потвору, що вишкіряється до тебе, без краплі розуму в очах, вище моїх сил, я думала, що втрачу свідомість просто на місці, навіть не пам'ятаю, як опинилася на вулиці. Ти, напевно, зневажаєш мене за цю слабкість, але як би мені не було соромно й гірко, я навіть зараз, коли мала мирно спить, боюся поглянути на неї.
— Сам, я тебе ні в чому не звинувачую, скільки разів повторювати. Ми зійшлися разом, тому що, опинившись у скрутному становищі не раз приходили один одному на допомогу, але робити щось понад своїх сил ніхто з нас не зобов'язаний через те, що нас до цього не зобов'язують ні обов'язок, ні якісь обітниці ані кровні чи сімейні узи.
— Тобто ми з тобою що, зовсім чужі? Тоді чому ти стільки допоміг і продовжуєш допомагати мені, для чого це робити, ти ж не зобов'язаний?
— Тому що можу і хочу, поки ти цього потребуєш, як чоловік, який не може просто так дивитися на горе сильної, розумної, але такої самотньої жінки, та ще й із маленькою донькою на руках, у якій душі не чує.
— Хіба я одна така?
— Звісно ні, але доля звела мене саме з тобою.
— В цьому й різниця між нами, ти можеш і хочеш, а я хотіла б, але ніяк не можу себе перебороти.
— Нісенітниці кажеш, смугляночко, різниця між нами тільки в тому, що ти бачиш наполовину порожню склянку, а я наполовину повну. Ти угледіла в істоті в бойлерній жахливу потвору, що вишкірилася без краплі розуму в очах, а я маленьку нещасну дівчинку, яка намагається з останніх сил захистити свою кинуту на землю і стоптану брудними чобітьми людську гідність, із променистими іскорками надії в очах що згасають при вигляді мене.