Але просто так подивитися не вийшло, позаяк була трохи нижче столу, тому стала підстрибувати, але оскільки такий спосіб, постійного зорового контакту не надавав, то почала, вчепившись в край стільниці, видиратися на нього. А позаяк вчепитися на гладкій поверхні не було за що, а босі п'яточки ковзали вниз по полірованій ніжці столу, ну а впертості їй не бракувало, то деякий час я радісно спостерігав за безплатним видовищем у вигляді П'яточки як головної героїні, що звивалася наче черв'як і пихкала немов паровоз, безрезультатно намагаючись вилізти на проклятущий стіл. Шоу тривало ще якийсь час, але нарешті, повністю знесилена марними спробами і не знайшовши розуміння в моїй особі, що голосно реготала, дивлячись на її муки, мала припинила подальші спроби піднятися на стіл, і примхливо махнувши ручками, впала на зад, забувши, що ще вчора він серйозно постраждав. І тут же кімнату пронизав гучний і пронизливий плач. Я, абсолютно не звертаючи уваги на її витівки, підійшов до столу і продовжив готувати сніданок, та ще й примовляючи:
— Поплач, поплач, менше сцятися будеш. І до речі, вмиватися ми тепер будемо щоранку. А з вечора почнемо чистити зуби. Зуби — це те, чого у тебе поки що майже немає або знаходиться в початковому стані, але те, що є, ти будеш чистити ду-уже ретельно.
Деякий час похникавши, і нарешті зрозумівши, що ніхто її жаліти і , баюкати не збирається, шмигаючи носом вибралася з-під столу, зупинилася біля мене і подивилася жалісливим поглядом.
— Що тобі? — запитав я, закинувши в рот шматок огірка і почавши з хрускотом пережовувати.
Розвернулася спиною і нахилившись майже до підлоги та дивлячись на мене з такого положення почала тикати ручкою в місце болючого падіння.
— Ти навіщо мені свій зад тикаєш? Сама впала, сама себе і жалій, я-то, тут до чого. Мені капризи не подобаються, хто капризує — повертається до павука або в дитячий будинок. Ти хочеш до павука?..
Негативне хитання.
— А в дитбудинок?
Ще більш інтенсивне хитання.
— А їсти хочеш?
На мене віддано лупиться радісна мармиза, видаючи гучне плямкання, й не менш інтенсивне кивання на знак згоди. Схопив за пахви і, сівши за стіл, посадив її собі на коліна, та й взялися за їжу. Відкусив добрий шматок двоповерхового бутерброда, інший – трохи менший, вручив П'яточці. Поки з ложки смакував салат з овочів, мала встигла перекинути все, що було на бутерброді, на підлогу, відкусивши тільки краєчок скоринки, і важко пережовуючи її, злизувала крихти з губ.
Я важко зітхнув, дістав інший бутерброд і почав сам годувати розтяпу, акуратно підтримуючи, поки вона відкушує... потім пхав їй шматок огірка або помідора, і поки вона все це жувала, жорстко сиплючи крихтами, що випадали з рота, встигав закинутися їжею сам. Поїли знатно, що я — що малявка. Опісля — я ліниво розвалився на стільці, широко розставивши ноги, іноді смачно відригуючи, а П'яточка розвалилася на мені, теж розчепірившись ще й почавши голосно гикати. Та ідилія тривала недовго, бо мій нюх різонув неприємний запах...
— П'яточко! Це ти так газонула? Фуу... гидота яка, начебто їли одне й те саме, та що ж тебе там так пучить... ти в туалет хочеш? — запитав я, затиснувши ніс і намагаючись глибоко не дихати, а мала тільки радісно кивнула у відповідь на моє запитання.
Швидко розв'язавши вузли на саморобній пелюшці, легким копняком надав дівчинці прискорення в бік туалету, а сам почав провітрювати кімнату. Поки провітрював, думав, що мала завершить свої справи, але повернувшись і нарешті почавши нормально дихати, побачив, як вона виглядає з туалету і вичікуючи дивиться на мене.
— Що знову не так? Не добігла і нагидила на підлогу? — у відчаї вигукнув я, але побачивши, як вона негативно хитає головою, трохи розслабився і пішов подивитися, в чому справа.
Виявилося, що вона не може нормально піднятися на унітаз (не забути купити горщик) підняв, посадив, але вона, не втримавшись, мало не плюхнулася в нього. Довелося весь процес простояти поруч і тримати за руку, поки вона тужилася і час від часу псувала повітря, при цьому хихикаючи й луплячись на мене. Завершивши свої справи, я відразу ж закинув малу у ванну і відрегулювавши воду змусив вимити її причандали. Вона знову з незадоволеною міною почала незграбно терти попу, вмочуючи руки у воду, які я на додачу ще й намилив, щоб все мені там гігієнічно вимивала. Ой, як же мені не вистачало Самай', я б уже навіть погодився віддати їй ту сотню золотих і навіть взяв би в борг ще стільки, аби вона була тут і позбавила мене оцих клопотів. Нарешті підмивання підійшло до кінця, я важко зітхнув, витер малечу і знову заповив. Ні, так довго я не витримаю, треба терміново шукати няню. Було б чудово, якби Баффі погодилася. Але після вчорашніх ігор в хованки, боюся, вона навіть підійти до нашої квартири не наважиться. Куди вже там думати про виховання і догляд.
Хоча на годинку-другу, мені кров з носа, треба "запрягти" її посидіти з малою, поки я скуплюся. Я б і не просив, якби на дівчинці були хоч колготки і майка, для такого віку, по любому прокотило б. Але нести малу в одній пелюшці, та ще й трирічну – точно у когось занадто прискіпливого виникнуть питання, якщо вчасно не добіжу до магазину дитячого одягу. Годинник відбив дев'ять, і я, не роздумуючи, підхопив П'яточку на руки і пішов стукати до сусідки, вирішивши – якщо буде пручатися, заплачу грошей, скільки скаже.
Але, на жаль, скільки не стукав, так ніхто і не відкрив. Або зранку втекла з дому, передбачаючи такий можливий результат, або затаїлася і молиться, щоб ми скоріше кудись звалили та дали їй спокій. Будь-яка версія можлива, і будь-яка мені не до вподоби. Не знаючи, що далі робити, вирішив піти на останній відчайдушний крок – і йти на уклін до тітоньки Поллі, вже готуючись розлучитися з парою золотих монет. Але там мене знову чекала невдача, скільки б я не стукав і навіть не молотив кулаками у двері – всюди ніби вимерли.
— Казав тобі не посміхатися, бачиш, всіх мешканців розлякала, разом із господинею! – дорікнув я П'яточці, яка, нажершись і опорожнившись, перебувала в умиротвореному настрої, і, схиливши мені голову на плече, мило посміхалася та гладила мене по щоці.
То що ж робити? Може, зв'язатися з кимось по внутрішньому зв'язку і попросити хоча б одяг купити для малечі. Але якось незручно нікого про таке просити... як же, грізний стрілок, який розкидає копняками страшних монстрів, наче курей в курнику, просить купити дитячий горщик і парочку дівчачих трусиків. Та мене на сміх піднімуть. А найближчий магазин з дитячим одягом... я звірився з віртуальною картою і трохи засмутився. Купа продуктових крамниць і магазинів, зброярських, різноманітних майстерень... але жодного магазину одягу, навіть для дорослих, у найближчому розташуванні. Хоча... через пару вулиць знаходилася крамничка дядечка Ау, а у нього начебто був найрізноманітніший товар. Може і з дитячих речей щось знайдеться. Вирішено — йдемо до нього. От тільки як нести дівчинку? Магазин хоч і найближчий з усіх потрібних, але все одно далеко. Для початку вирішив загорнути П'яточку в рушник, за розмірами вона якраз як півторарічна дитина. Але як тільки я затягнув їй ручки, вона почала брикатися, крутитися і до того ж голосно верещати. Довелося відмовитися від такої гарної ідеї, а заодно влупити їй дзвінкого щигля за нерозуміння. Після чого її душевна рівновага похитнулася, і вона знову почала дутися за звичкою, схрестивши ручки на грудях. За що отримала ще одного щигля – теж мені, цаца, її розумієш-бо пропонують нести на руках як царицю, ще й у теплі, а їй це не до вподоби. П'яточка отримавши кілька болючих "фе" вкрай розізлилася і зажадала опустити її на землю, де, відбігши в найближчий кут, ткнулася обличчям у стіну, повернувшись до мене спиною, показуючи тим самим, що не бажає мене бачити.
— Ти поглянь на неї! Образилася! Головне для неї ж і стараюсь, щоб була одягнена, взута як всі нормальні люди, а не ходила по дому гола як жаба, тому що свій одяг замацькала. Все, я з тобою теж більше не розмовляю, і навіть не підходь до мене. – і я теж, як вона, схрестив руки на грудях, відвернувся і надув губи.
Перебував у такому ображеному стані не більше двох хвилин, потім почув за спиною тихі кроки. Мала, підійшовши до мене, обережно виглянуло з-за ноги, вдивляючись в обличчя – а чи справді образився. Я тут же підняв підборіддя і знову відвернувся від неї. І так кілька разів, поки зневірена, малючка, не знайшовши прощення і розуміння, не почала голосно ревіти, смикаючи ручкою за штанину, бажаючи, щоб я перестав відвертатися від неї. Довелося брати на руки і миритися, щоб заспокоїти, потім перетерпіти численні мокрі обійми й поцілуночки, і тільки потім, коли мала повністю заспокоїлася і про всяк випадок міцно обхопила мою шию обома руками, я знову почав шукати рішення.
А оскільки нічого розумного мені придумати не вдалося, то я просто засунув малявку собі під футболку. Вона відразу заворушилася і просунула голову в шийний отвір, радісно сприйнявши такий варіант носіння. Ліву руку теж висунула і нею вхопилася за моє праве вухо, а правою через тісноту особливо рухати не вийшло, тому вчепилася гострими кігтями мені в плече, боляче, але терпимо. Правда іноді побачивши щось для неї цікаве, починала радісно брикатися ніжками – прямо мені в живіт. Але цю витівку я швидко припинив, тому що її зад був у мене під рукою. Так ми і вийшли, зачинивши вхідні двері на ключ.
Я крокував швидко, мало не біг. Будинок за будинком, квартал за кварталом – начебто все йшло нормально. Зустрічні перехожі або не звертали уваги на двоголового індивідуума, або супроводжували легкою посмішкою. П'яточка ж просто насолоджувалася життям – однією рукою викручувала моє бідне праве вухо, а прямо в ліве щось курлюкала і квакала, іноді шарпаючи ногами під футболкою.
Йти залишалося всього – нічого, як раптом один з перехожих, що йшов на зустріч, випадково піднявши очі в небо, відчайдушно закричав, мотаючись з місця на місце і відчайдушно повторюючи:
— Повітря! Монстри! Повітря!..
Мала, голова якої була повернена в той бік, відразу випустила праве вухо і замахала рукою, невідомо кому і для чого, одночасно відчайдушно завищавши мені в ліве, від чого я ледь на нього не оглух.