Її зведені брати та сестра не давали ні хвилини спокою, то зазираючи у дверну щілину, то у вікно, загалом ні про яке усамітнення не могло бути й мови. Тому галантно попрощавшись із родичами й по-дружньому чмокнувши в щоку надуту дівчину, я поспішив додому.
Наступного дня, провалявшись у ліжку майже до обіду, мене розбудила Самай', яка заявила, що бажає, щоб її хоч хтось повів такого чудового недільного дня до найближчого кафе на морозиво. Довелося встати і, походивши по всіх кімнатах, оголосити, що нікого такого знайти не вдалося, тож нехай піде і посмажить картоплі. У результаті довелося знову відвідати ті ж кімнати, але тільки вже тікаючи від розлюченої, пантери, якій ну дуже захотілося морозива. З усієї цієї біганини я зробив один висновок: у двокімнатній квартирі особливо ніде не сховаєшся і довго не побігаєш. Так що якщо дівчині захотілося морозива, то треба, взявши всю свою волю в кулак, підніматися і вести її куди просить. Потім ми довго гуляли і в кінці ще потрапили до тітоньки Поллі на чаювання, де засіли до самого вечора, а я мало не заснув, слухаючи тужливі жіночі скарги на життя. Ні, якщо і весь наступний тиждень буде таким, треба самому збирати групу з тямущих хлопців й рушати на пару днів у дальній рейд пополювати на інфікованих, інакше я від такого життя завию вовком.
Завити вовком мені все ж довелося, але з іншого приводу. Усе почалося в понеділок, коли близько десятої години надійшов дзвінок в особисті повідомлення від Ані.
Розділ п'ятий.
Виклик надійшов десь близько десяти, я вже не спав, просто лежав із заплющеними очима, принюхуючись до запахів, що долинали з кухні, намагаючись по них вгадати що там Сам приготувала. Лежу собі, насолоджуюся, і тут у голові лунає раптове "дзинь": "Стрілок! Ти не спиш?
"Привіт, ні, не сплю. Правда, ще валяюся в ліжку. А що трапилося?
"Потрібно, щоб ти терміново під'їхав до притулку №2".
"Для чого? Невже щось з'ясували?
"Ми знайшли П'яточку".
"Що? Де? Як вона? Що каже... Чорт вона ж не говорить. Як вона взагалі почувається? Поранена, побита?"
"Тобі краще самому приїхати і все побачити. Та й не забудь прихопити Баффі, малі… їй може знадобитися допомога цілителя… Що я говорю, її в будь-якому випадку повинен оглянути лікар".
"Ань якого хріна ти не договорюєш… блін, вибач. Чому ти не хочеш сказати, що з нею?
"На воротах на тебе чекатиме поліцейський, його про все попередили, і він проводить тебе куди треба. Все, чекаю".
Я відразу ж підхопився з ліжка і за пару секунд одягнувшись, взувшись, як навіжений вилетів на кухню. Сама́я якраз наливала з каструлі в тарілку суп, мабуть для мене, та так і завмерла, коли я вискочив з божевільним виглядом і голосно заволав:
— П'яточку знайшли! Я в притулок, ти зі мною?
— Звісно! — вона одразу ж відклала тарілку, кинула ополоник просто в каструлю і побігла в дитячу переодягатися.
Я ж, щоб не гаяти часу, вискочив у коридор, не зачинивши вхідних дверей, і підскочивши до сусідських, гучно затарабанив у них кулаками. За кілька секунд звідти вискочила Баффі, вже одягнена і з якоюсь сумкою в руках, на обличчі її не було й сліду подиву, мабуть, Аня встигла і з нею зв'язатися.
— Привіт, мені Аня вже повідомила, що знайшли малу і можливо знадобиться моя допомога, — підтвердила вона мою здогадку.
— А що з малою, нічого не сказала?
— Вона не вдавалася в деталі. Сказала тільки те, що я тобі передала.
— Все, я готова! — вискочивши в коридор і квапливо зачиняючи двері на ключ, повідомила Сам.
Ми як очманілі всією дружною юрбою скотилися вниз сходами і, вискочивши на вулицю, одразу ж кинулися на проїжджу частину, щоб якомога швидше виловити вільний екіпаж. На щастя, довго бігати не довелося, за хвилину на дорозі з'явився потрібний нам транспорт, і я, свиснувши візникові, практично на ходу заскочив усередину тарантаса, швиденько допоміг дівчатам забратися всередину і, всипавши кучеру жменю монет навмання, переплативши, напевно, разів удесятеро, повідомив адресу й наказав гнати щодуху.
Візник, мабуть, глянувши на мене і теж, очевидно, перейнявшись моїм рішучим настроєм, гнав як божевільний, кілька разів ледь не перекинувши свою кибитку в кювет, насилу скеровуючи коней на особливо крутих поворотах. Менш ніж за чверть години ми під'їхали до потрібного місця, де я одразу ж вискочив практично як і заскочив — на ходу, при цьому забувши подати дамам руку, побіг до прохідної, де на вході тупцював довготелесий поліцейський, мабуть, чекаючи на мене, оскільки одразу ж, ледь кивнувши, швидким кроком пройшов за ворота і рішуче попрямував углиб території ділянки, що належала закладу, але обходячи головний корпус збоку, прямуючи до підсобних приміщень. Намагаючись не відставати, щоб не втратити його з поля зору, я на ходу озирнувся, аби переконатися, що дівчата бачать, куди ми йдемо, і рухаються в тому ж напрямку.
За хвилину ми зупинилися біля невеликої будівлі з довгою залізною трубою, вкритою іржею, яка, мабуть, слугувала котельнею, що обігрівала в холодну пору всі корпуси притулку. Значить, мала перебуває тут, далі території притулку так і не зуміла пройти й сховалася в цій будівлі. Хоча причина, напевно, в іншому, якби зуміла дістатися сюди, то і за межі сиротинця з легкістю б вийшла, я вже намітив для себе кілька виходів, через які не те що така малеча як вона може непомітно пробратися, але й такий як я з легкістю потрапить назовні, адже притулок все-таки не в'язниця. Ну та гаразд, будемо розбиратися на місці.
Трохи пригнувшись, я увійшов до невеликого занедбаного приміщення, схожого на передбанник, у якому один куток був забитий всіляким господарським інвентарем, як-от лопати, мітли, граблі. Далі йшла підсобка, невелике приміщення три на три, в одному кутку кушетка із засмальцьованими ковдрою та подушкою, а в іншому, праворуч, стілець та стіл із почорнілою заплямованою скатертиною і брудними тарілками з недоїденою зіпсованою їжею, над якою кружляли здоровенні зелені мухи. За підсобкою йшов невеликий вузький "викручений" коридорчик, праворуч від якого знаходилася піч котельні з місцем для вугілля, а ліворуч, де коридор трохи завертав углиб, невеликий закуток із трубами та датчиками. Саме біля цього закутка й скупчилося кілька людей, загороджуючи огляд. Серед інших там була мадам Суддя та Аня, яка, побачивши мене, одразу ж підійшла і, намагаючись не дивитися мені в очі, повідала:
— Привіт ще раз, вибач, що я нічого конкретного тобі щодо твоєї дівчинки не сказала, просто я не могла підібрати потрібних слів, та й зараз перебуваю в повній розгубленості...
— Та що ж там таке? — вигукнув я.
— Краще давай пройдемо, сам усе побачиш.
Тут якраз за мною забігли задихані Баффі із Сама́й, останню капітанша обвела важким поглядом, але нічого не сказала, а підхопивши мене під руку, повела в закуток із трубами, силоміць проштовхуючи крізь присутніх, що юрмилися. Проходячи повз мадам, я мимохідь глянув на неї, але тітонька, як і Аня, тут же винувато опустила очі, не сміючи навіть подивитися на мене. Та що ж там таке сталося з моєю П'яточкою, що всіх так верне, і при моїй появі народ як по команді починає тупо ховати погляд, ніби підлітки, накоївши лиха . Але обійшовши всіх присутніх і глянувши вниз у переплетіння труб, злегка освітлених тьмяною лампочкою, я сам тільки й зміг вимовити:
— Твою ж мать!
Істота, інакше я відразу й не зміг її впізнати, ховалася в невеликій ніші між двох труб, в яку могла б поміститися хіба що середніх розмірів собачка або доросла кішка, не більше. П'яточка навіть перебуваючи зі мною й живучи в прийнятних умовах, при цьому об'їдаючись усяким різним, усе ще залишалася худющою та невеличкою, що ніяк не скидалася ані за вагою, ані за зростом на трирічну дівчинку з природною для її віку статурою. Зараз же на мене дивився повністю висушений зголоднілий скелетик із напівпрозорою шкірою, з опухлими суглобами рук і ніг, які набули нездорового червонуватого відтінку, наче від перших проявів гангрени. Розщеплені та відрослі нігтики на тонюсіньких пальчиках почорніли від бруду і почали закручуватися, стирчачи у різні боки. Колись хитрющі оченята, часто невинно потуплені вниз, що викликало у жіночої половини неодмінне розчулене зітхання, зараз зяяли темними провалами, звідки ледь мерехтіли закаламучені зіниці, випромінюючи страх і безнадію. Запалі щоки відтягнули губи великого рота настільки, що практично беззубі ясна залишалися весь час оголеними, біліючи великим і самотнім переднім зубом і навіть оголюючи два нижніх кутових, що були розташовані з різних боків. Крім того, її ріденьке білувате волоссячко, яке так любила, коли я його розчісував, тепер звисало з голови кількома брудними та слизькими драглями пасм, додаючи образу вже геть-таки моторошного вигляду.
Дівчинка, з жахом дивлячись на юрбу людей, жалібно повискувала, а коли хтось пробував наблизитись, починала грізно шипіти, намагаючись вчепитися розщепленими нігтями й куснути одиноким зубчиком, але при цьому досить часто перериваючись й зриваючись на дикий хрипкий кашель, бризкаючи на всі боки слиною, яка продовжувала текти з її нижньої губи. Мала була явно хворою, що не дивно, якщо постійно спати голою на холодній підлозі ще й повсякчас мокрою та голодною. Коли під час одного з таких нападів вона випадково повернулася до мене боком, я побачив, що вся її худюща попа й проміжність повністю загиджені засохлим лайном, яким, до того ж була вкрита вся підлога навколо і навіть миска із залишками позеленілої їжі, ну і звісно запах, природно, ширився такий, що якби я не звик до ще гірших ароматів, яким заносило від інфікованих, то зараз би блював на вулиці всіма рештками, що залишились в моєму організмі. Ну а що мене остаточно добило, це те, що моя маленька була прив'язана за шию поясним шкіряним ременем до труби, від якого на шийці в неї з'явилися гнійні рани, а вся нещасна спинка, що страшно випирала тонкими реберцями, й задристана дупця посічені все тим же ременем, і судячи з ран, як по свіжих, так і по тих що ледь загоїлися, знущалися з бідної дівчинки постійно, причому лупили по чім попало, бо один слід був навіть на личку. Але найстрашнішим було те, що, не витримавши постійних знущань, голоду та побоїв, її хитрі оченята перестали світитися розумом.