Мрець злегка здригнувся, та не зупинився ні на мить. Другий постріл у груди теж не то. Нежиті хоч би хни. Так я "мажу" як не знати хто, але й ви мене зрозумійте, виродок рухається з такою нещадною незворотністю, а мені так страшно, що здається, ще трохи й почну ср.ти стоячи.
— Цілься в голову, дебіл! Останній патрон! — як різаний заволав Сьома.
І на це була причина. Мрець уже був майже поруч із ним, готовий вгризтися в свіжу людську плоть. Це десь за два метри від мене, неприпустимо промахнутися.
Серце калатає, як молотом об ковадло, очі чомусь почали сльозитися, руки не перестають тремтіти, заважаючи цілитися. Все це, напевно, паніка від неухильно напливаючої смерті. Здається, що вже один раз як би помер, з другим це повинно увійти в звичку ... Але бути з'їденим живцем – це не та смерть, якою хочеться померти. А якщо я промахнуся зараз, то загину, пошматований чудовиськом.
І раптом закралася підла думка... А може, останній патрон у голову! Себе я порішу в будь-якому випадку, швидко і ефективно. Та ну на! Геть мерзенна! Всіх вб'ю — один залишуся! Промайнули і зникли думки, руки з револьвером, вже опущені (в прямому і переносному значенні), рішуче піднялися — і грянув грім, вірніше постріл...
Куля потрапила прямо в око мерця. Він був майже поруч, напевно, тому я так добре вцілив. Мій перший трофей у цьому світі! А те, що трясе всього, як під електричним струмом, дурниця — адреналін.
— А я вже було, подумав — все, з'їдять Сьому. — він хихикнув, напрочуд швидко оговтавшись від таких ран.
Звичайно, все ще притискав поранену руку до себе, час від часу кривляючись. Але уже робив слабкі спроби стати на ноги, незважаючи на прострелену кінцівку. Якось підозріло швидко він починає приходити до тями. Ну, тут одне з двох: або бандюган теж звідти, як він каже — системний, або я чогось не знаю. На своє нещастя. Патронів нуль.
— Ай молодець системний, врятував мене. Тому помреш, ти швидко і легко. – дядько хижо посміхнувся, дістаючи з-за поясу досить солідний ніж, схожий на фінський. — У тебе закінчилися кулі, а твої навички, з якими тобі вдалося ухилитися від мене, ще у відкаті. Отже, ставай на коліна, спритнику, я тебе різати буду.
— Як кажуть в народі – та пішов ти! — я презирливо чвиркнув крізь зуби.
Давай, урко, поріжемося трохи! Я теж дещо знаю про ножові бої, причому не з системи, а з життя.
Сьома, перекидаючи ніж з рук в руку, почав повільно кружляти навколо мене. Я схопив свій револьвер за дуло, перетворивши його на деякий час в кийок, і треба сказати досить важкий, вдарив по голові, зробив би знаний отвір, і почав розмахувати ним перед ворогом, не даючи наблизитися. Бандюган не змусив себе довго чекати, відразу ж напав. Обманний низький рух, потім відразу підскочив і вдарив справа наліво, круговим рухом руки, прямо в шию. Зробив це, так швидко і ефективно, що я ледь встиг зреагувати... Праву руку я виставив перед собою як щит, не підпускаючи ворога ближче, при цьому кинувши револьвер (ідіот), лівою намагаючись запобігти удару і при цьому закинув голову назад.
Останній рух врятував мені життя — ніж пролетів повз, лише злегка подряпавши лоб. І тоді я кинувся на Сьому, намагаючись ввести його в клінч. Вийшло, гарно – своєю лівою рукою я підштовхнув його руку з ножем, яка все ще по інерції, не зупиняючись, летіла далі, та так в кінці і встромилася ножем прямісінько у власну шию. Ну як встромилася ... З чавканням ввійшла в горлянку майже до руків'я.
На все це, вистачило трьох секунд. Сьома, не прибираючи руки, впав на спину з витріщеними очима, вже не подаючи ознак життя. Мене мало не вирвало, прямо на місці. Ну, як не вирвало ... позови були, але не було чим.
Потроху оговтавшись від шоку і озирнувшись, я помітив біля мертвого зомбі пару монет і кулю, начебто мого калібру, ну а я людина не горда, можу і нахилитися, щоб підняти таке добро. Куля дійсно виявилася "моєю", ввійшла в барабан як влита. Монети я теж хотів так само легко закинути в кишеню, але раптом згадав, що кишень то немає. Як і штанів. Довелося "мародерити", хоча, за словами покійного Семена, за це могли впаяти якусь статтю. З зомбі нічого було брати, все гниле і повно дірок. Тому жертвою мародерства став той самий бідолаха Сьома. На свій сором, мені довелося стягнути з нього "спортивні треники" і надіти на себе — хоч і брудні, але цілі. Майже.
Вони висіли на ньому, як шкарпетки на півні, а мене обтягнули, як балеруна... Ну хоча б не голий. Правда, вони теж були короткими, та я, не довго думаючи, підкотив їх до колін. Вийшло як шорти велосипедиста. Після чого відразу ж засунув кольт за пояс трофейних штанів, а позаяк гумка виявилася досить широкою, і міцною, тримався він там напрочуд добре, а якщо що, то глибоко все одно не впаде. Монети відразу закинув в кишеню, і задоволено хмикнув, ну а що ще потрібно: в штанях, озброєний, пара монет в кишені – і тепер нехай весь світ зупиниться!
Далі переді мною постала дилема — куди йти і що робити. З місця "злочину" все одно треба негайно "линяти", бо мало що. На стіну, де виття і гуркіт, і звідки падають живі мерці – ні за що, дякую! Пам'ятаю, що Сьома вилазив звідкись з-за майстерень, але наразі шукати таємні ходи в темряві теж не варіант. Це означає, що в мене є лише два шляхи або вліво або вправо, третього не дано, вибір не надто великий і складний, але для надійності можна кинути монетку, благо такі в мене вже водяться.
Але не встиг я навіть засунути руку в кишеню, за тією монеткою, як ліворуч від мене у спалахах вогнів смолоскипів та ручних ліхтарів промайнули людські постаті, які досить швидким темпом наближалися у мій бік. Натовп досить солідний, не менше п'ятнадцяти душ. "А якщо це зомбі!", промайнула у мене така думка, з мого місця їх детально не розгледиш, тому напевне було б краще не стикатися з ними, а чим скоріше ноги на плечі і мотати звідси чим подалі. Та поки я думав, що і де, натовп підійшов так близько, що стало чути людські голоси, і я вирішив пригальмувати. Але про всяк випадок залишив в пам'яті зарубку, що наступного разу потрібно думати і діяти, набагато швидше. На всякий нагальний, так би мовити.
А натовп... Ну, як натовп, купа якихось блазнів, тому що одягнені в такий різноманітний одяг, упереміш з обладунками і військовою формою, та ще й усіма кольорами веселки, що на нормальних людей вони ніяк не тягнуть (і це сказав чоловік, одягнений тільки в старі, розтягнуті, спортивні штани, та й то не свої). А коли вже зовсім порівнялися зі мною, то виявилося що і озброєні вони хто як. Хтось з мечами й булавами, хтось в мантії з посохом, а третій взагалі, блондин, у фраку і циліндрі з бравурною тростиною, а ще в районі живота блищить ланцюжок від ручного годинника. Картина, маслом, — лондонський денді, що поспішає до поїзда.
Двоє найздоровіших, кожен на голову вищий за мене і на двадцять чи тридцять кілограмів важчий, одночасно зупинилися прямо навпроти.
Перший, чорношкірий чоловік, у шкіряних обладунках і з мечем на спині, і в'язкою ножів за поясом. Другий, білий, з бритою головою, бородатий та з шестиствольним кулеметом на плечі. Напевно, колега, теж стрілець, але з важких і далекобійних.
— У якому місці стався прорив? — без преамбули — запитав Мечник, мабуть, маючи на увазі напад зомбі.
— Та тут бігав один, але я його заспокоїв, більше не бачив. — я показав на лежаче тіло, біля якого так недоречно лежала тушка, Сьоми.
Обидва, мовчки обійшовши мене, підійшли до тіл. Решта команди залишилася стояти. Лише одна дівчина зробила кілька кроків і зупинилася поруч.
Перша жінка, яку я коли-небудь зустрічав у цьому світі. Жінка з мішком, що поспіхом втекла, не рахується. Тому я забувши про двох кремезних чоловіків позад себе почав витріщатися на дівчину. Досить симпатичну, невисокого зросту, з великими виразними очима, чорноволосою з пухкими губами і чудовою фігурою, яку доречно підкреслювала чорна обтислу майку, і штани військової форми, заправлені в берці. Нічого не скажеш — гарна, вража дочка!
Вона одна зі всіх, чомусь була без зброї, але на мою думку, не менш небезпечна, ніж молодик з мечем.
-Привіт! Як справи? – першим привітався я, вже забувши про недавній конфлікт і про те, що я був одягнений лише в закочені старі, смердючі спортивні штани. Але як то кажуть — "самі небеса" веліли пофліртувати з такою кралечкою.
— Мої справи тебе не стосуються! — холодно відповіла вона. – Це твоїх рук робота?
— Так напали, — знизав плечима я.
— А Семен, тут до чого? — спитав воїн, схилившись над тулубом.
— Так він сам себе, коли мрець його цапнув за руку, — я показав на руку з ножем у його шиї. Начебто випадковість, але наскільки переконливо це виглядало, що сам би повірив в свою брехню, якби не знав як то було насправді. Але от як за штани відмазатися?
— Таки да! Рука тут добре пережована, залишився тільки один палець, але в темряві трохи погано видно, — сказав здоровань-стрілець, і додав. — І штанів немає, та й з ногою щось не те, ану дайте хтось світла!
Ну ось і все, приїхали... Зараз вони побачать кульові поранення, і давай ставити незручні питання. Потім справу шити почнуть, "мокруху" пред'являти, а за неї передбачена смертна кара, або взагалі, як у воєнний час — розстріл на місці. І головне, що йшли на якийсь прорив, то й шли би собі далі, а не почали до мене докопуватися. Треба було їх відправити в інший бік...
І тут мені несподівано пощастило... Ну, як пощастило — відносно. Поки чоловіки оглядали тіло Сьоми, зі стіни зі знайомим виттям гепнулося ще кілька тіл.
— До бою! — вигукнув чорний здоровило.
Люди навколо відразу сполошилися, забігали, але під грізне гарчання свого ватажка організовано вишикувалися в шеренгу і поспішили бити заражених. От і добре, ви тут тримайтеся хлопці, а я, мабуть, піду, займуся справами своїми насущними. Я вже збирався кинутися вбік, як ледь не зіткнувся зі старою знайомою, що залишилася, стоячи поруч зі мною.
— Куди йдеш? — спитала вона, дивлячись знизу вгору рівним голосом. Тільки тепер я помітила, що її очі були трохи розкосі, але це зовсім не псувало зовнішність, а навпаки додавало більшого шарму.
— Туди, — я показав пальцем куди завгодно. — Там на мене чекають!
— Хто?
— Справи. — і чого їй треба?
— Ти поки що залишишся з нами, до так званого з'ясування обставин!
— Які з'ясування! Шановна! У мене тільки одна куля, і стільки ж рівнів.