Тільки там виявився один неврахований фактор — ти.
— А що ще вони встигли накоїти? Одноокий теж їхніх рук справа?
— Звісно. А чому ти думаєш, дівчатам ніяк не вдавалося зібрати нормальний склад для патрулювання? І звідки взялися фіктивні копи зі справжніми посвідченнями, що відкрили по тобі вогонь на ураження? Але який же ти молодець, що тоді зумів вижити, і який нахабний до неможливості, бо попхався прямо в пащу звіру на засідання ради, тим самим отримавши заступництво самої Системи. Тепер вони не посміють навіть косо подивитися у твій бік, інакше відповідь буде миттєвою і дуже неприємною, якщо не більше. І це тепер уже нам розв'язує руки, адже самим небом цим негідникам наказано нам сприяти, навіть на шкоду собі.
— Тобто вони зобов'язані будуть у всьому зізнатися, інакше Система їх на нуль помножить?
— Саме так!
— Хай живе наша Система, найсправедливіша в усьому світі. Ура! Але тільки ти так і не відповів, що діється в головах цих двох, якщо вони так легко розмінюються людськими життями?
— Я тут роздобув деяку інформацію щодо Атома, а точніше, щодо його минулого життя. От скажи, ти завжди був таким, я маю на увазі твою зовнішність, фактуру, нічого собі не приробляв?
— Чувак, я з дитинства в спорті, спочатку бокс, потім понад вісім років залізо тягав, не для змагань, просто для себе, без стероїдів та протеїнових добавок. А що, ти хочеш сказати, що через Систему можна змінити й зовнішність, і форму?
— За дуже й дуже великі гроші.
— То що, виходить Атом насправді не той здоровенний накачаний мужик, яким ми його бачимо в повсякденному житті?
— Ерік Роджер, програміст середньої ланки міста Массачусетс. Двадцяти трьох років від народження, астматик, страждав на гостру серцеву недостатність, від якої і помер, а ще мав ожиріння третього ступеня. До речі, за кольором шкіри — він білий. Про Менсона інформації менше, відомо тільки, що закінчив Московський політех, дев'ятнадцять років, як і Ерік за життя був схиблений на комп'ютерних іграх. Вони обидва з перших системних, що з'явилися на Террі, ось і досягли певних висот.
— Тільки досі сприймають усе як гру, а місцевих вважають за неігрових персонажів, які через добу однаково відродяться. Ну а ні, то й ні, гра така.
— Ну ось такий приблизно розклад. Далі в мене запланована довга розмова з одним із високопоставлених людей нашого департаменту, до тебе в мене поки що питань більше немає, а якщо раптом з'являться, то зв'яжуся через приватні повідомлення.
— Ну тоді піду я, все одно в тебе бутербродів більше не залишилося, а якщо і є, то плачеш над ними як цар Кощій. До речі, хотів попросити тебе провести експертизу ось цієї субстанції, — я витягнув із кишені колбочку із залишками рідини, з якої пив колишній чоловік Самай' перед тим, як врізати мені в щелепу.
— А що це? — зацікавився Степанов.
— От нехай ваші хіміки і розберуться, потім розкажуть тобі, а ти мені, ну а після, я поділюся з тобою деякими думками.
— Так зараз і ділися, час поки що терпить.
— Ні, мені потрібне підтвердження моєї здогадки, так би мовити, доказ. Тому що без доказів усе виглядатиме як мої п'яні фантазії.
— До речі про мою пропозицію — ти з відповіддю не затягуй. Пам'ятай: Святе місце порожнім не буває.
— Я весь час тільки про неї й думаю, аж навіть не сплю. І як тільки..., так одразу дам відповідь і, можливо, навіть позитивну.
— Як тільки, що?..
— Як тільки знову переверну все з ніг на голову.
— Саме цієї відповіді я і боявся.
— Не сумуй, Степанов, які наші роки. Зате ти не товстозадий очкарик що задихається лиш вставши з крісла, схиблений на комп'ютерних іграх та зі своїм надміру роздутим его. Бувай, і наступного разу замовляй якнайбільше бутербродів!
Після того як я вийшов від Степанова, одразу ж навідався до Ані, звісно, захопивши із собою пляшку холодної води з лимоном, що було дуже доречно. Я був зацілований, затиснутий в обіймах і запрошений на пізню вечерю у відповідь, але вже до дівчини додому.
— Ань, давай поки що перенесемо цей захід на інший день, бо виходить, що поки мала невідомо де можливо, терпить злигодні, а я в цей час на повну насолоджуюся життям. Навіть вчорашній захід у світлі цих подій, можливо, був трохи не до місця, але я всупереч усьому все ж організував його для того, щоб показати тобі, наскільки ти дорога мені і як я тебе ціную, люблю, і хочу, щоб поруч зі мною ти почувалася щасливою.
— Стрілку, ти мене так розчулив, я зараз прямо розплачуся. — вона сіла до мене на коліна і, обійнявши руками за шию, почала цілувати.
— Ань, ти давай не захоплюйся, не забувай, що перебуваєш на робочому місці, до речі, я до тебе ще й по справі.
І коротко пояснив їй свою думку, вчасно підказану мені мудрецем Соломоном, що, можливо, не всі місця були оглянуті належним чином, і не всі співробітники притулку опитані. Може бути, що деякі з них після зникнення дівчинки пішли у відпустку, або звільнилися, або теж пропали. Дівчина замислилася, потім підхопилася з крісла і почала щось креслити на аркуші паперу. Потім, сповістивши мене, що їй треба терміново бігти, чмокнула мене в щоку і пішла на вихід. Мені, звісно, теж довелося йти — усе-таки службове приміщення з особливим допуском.
Вийшовши з департаменту, я одразу ж попрямував на стару добру ринкову площу, де ще вчора збирався закупитися господарськими товарами та так і не спромігся. І ось тепер, поки утворився вільний час, я вирішив заповнити це упущення. Розмірковуючи, з чого почати, я несподівано натрапив на Самій', яка поверталася зі школи Самі, куди ходила, щоб хоч одним оком іще раз глянути на улюблену донечку, яку прямо від входу відвозила клята закрита карета. Вчора, завдяки моїм грошам, вона таки зуміла домовитися з потрібними людьми про зустріч із донькою. Скільки ж радості відчули обидві, зустрівшись після довгої розлуки. Донька повідала про своє непросте життя в домі кузини батька, який стояв на найсуворішій дисципліні та авторитарності. Вдень школа, ввечері домашнє завдання, а вільний час тільки вважався таким, бо був повністю присвячений етикету, готуванню та прибиранню, і все супроводжувалося нескінченними приниженнями, потиличниками та ляпасами. Дівчинка, ридаючи вголос, благала матусю просто зараз забрати її, щоб уже ніколи не повертатися до лихої тітки. Самая' плакала разом із нею і заприсяглася незабаром забрати її звідти, мовляв, залишилося ще трішечки потерпіти.
Саме тому й плелася дівчина поруч зі мною у вкрай засмучених почуттях, бо хоч і дала обіцянку доньці, щоб не засмучувати та вселити в неї надію, але зовсім не знала, як її виконати.
— Не сумуй, смугляночко. У мене вже вимальовується план, як повернути Самі додому, тож тримай хвіст пістолетом і не впадай у відчай.
— Але мій колишній чоловік ніколи добровільно її не віддасть, я занадто добре його знаю.
— Я теж його знаю, і, якщо все правильно зроблю, віддасть як миленький, ще й проситиме, щоб забрали. До речі, добре, що я тебе зустрів, давай-но трохи приведемо нашу квартиру до ладу, ну або хоча б прикрасимо, щоб на той час, коли дівчата повернуться додому, то ходили по хаті з відкритими ротами.
Так і минув цей день, спочатку ми накупили всякого різного, про що я й не підозрював. Потім, як зазвичай після наших із Сам спільних покупок, довелося наймати екіпаж, бо в руках нести все придбане було нереально. Прийшовши додому, заходилися все це чіпляти, розставляти, міняти. В результаті на нашій кухні з'явився новий посуд разом із кухонним приладдям, скатертина на столі, на ньому прикольна ваза з квітами, подарованими дівчині напередодні і які ще встигли зів'янути, та шторами на вікнах. До того ж дівчина запропонувала, якщо вже взялися, то поміняти й кухонний стіл зі стільцями. Але я її трохи пригальмував, заявивши, що не все одразу, у мене ще є робота, яка теж поки що потребує вкладень. Простіше кажучи, я поки намагався притримати монети, приблизно 740 золотих, на той випадок, якщо дядечко Ау дізнається що-небудь про спорядження із сету "Вітру". Привівши хату до більш-менш пристойного вигляду, ми втомлені, але задоволені, наскільки це можливо в нашій ситуації, лягли спати. Як подружжя, в одному ліжку.
Наступного дня Аня запросила мене на обід, запевнивши що жодних веселощів цей захід не передбачає, просто хоче побути зі мною, показати як живе, напевно, так і не згадавши хто притягнув її п'яну додому. Довелося погодитись, а куди діватись. Самай' сказав, що відбіжу у справах, намагаючись надати своєму обличчю ділового вигляду і не дивитися їй в очі, почувався я при цьому як Труффальдіно з Бергамо, який служив двом панам одночасно, тільки в моєму випадку — залицявся паралельно до двох дівчат. Це викликало деяку ніяковість перед обома, але я ніяк не міг обрати одну, тому що обидві були занадто різними зовні, і водночас запаморочливо красивими, кожна своєю індивідуальною красою, та ще й з такою привабливою харизмою.
Загалом обід пройшов на ура. Я наївся досхочу, по новій оглянув апартаменти Ані, але вже в супроводі господині, а ввечері провів її на нічне чергування до департаменту, тому що капітанське звання не давало привілею відмазатися від таких нічних бдінь. Провівши одну дівчину, повертаючись додому я чисто випадково наштовхнувся на іншу.
Івілі була одягнена в той самий одяг, що й під час нашого першого знайомства, через який я сплутав її з хлопчиськом, і тягла якусь важку коробку. Хотів був нишком ухопити її ношу, щоб допомогти нести, але мало не нарвався на розлючену тигрицю, готову видряпати мені очі. Я одразу відпустив ємність і примирливо підняв руки вгору, задля безпеки, так би мовити. А дівчина, впізнавши мене, сама жбурнула коробку на землю і радісно завищавши застрибнула мені на шию. Ну а далі — як далі. Хотів понести — от і нарвався, несучи хоч і не сильно важку, але об'ємну і від того незручну ношу світ за очі, тобто до самого дому Іві, де на знак подяки був запрошений на вечірнє чаювання, заодно познайомившись із її дядечком і тітонькою, доброзичливими, але з втомленими очима людьми, замученими вічними пошуками додаткового заробітку, щоб утримувати трьох дітей. Попивши чаю, Іві захотіла усамітнитися зі мною у своїй маленькій кімнатці, для "попустувати", але не тут-то було.