і нічого — живуть, народжують дітей і навіть хваляться своїм заміжжям. Так що не турбуйся, прихопить спину — намащу кремом, знайду окуляри, м'ясо перемелю на м'ясорубці.
— Стоп! Стоп! Стоп! А то від твоїх розмов у мене вже щось куприк защемило...
— Ось так-то краще. Сперечатися зі мною — марно. І, будь ласка, перепроси Ілія, а то він бідненький зовсім повісив ніс.
— Так я його ніби — не кривдив!
— Ти його налякав, а це ще гірше!
— Добре, сеньйорита Іві… але — тільки заради ваших прекрасних очей, і коротенького платтячка. Ілій! Друже! А чого ти там завмер і не рухаєшся, ти що — образився на мене? Ай-я-яй! Я думав після усього пережитого, ми стали друзями, а які ж образи між друзів? Ти як вважаєш?
— А-а, ми що?.. Друзі?
— Ну звичайно! Народ! Слухайте і не говоріть, що не чули! Ось цю людину звуть, Ілій! І він — мій друг! — проголосив я, після чого шкільний учитель засіяв як ліхтарний стовп в ночі.
— А я тепер можу усім говорити, що я ваш друг? А можна я піджак і гроші залишу собі… ні — якщо потрібно!
— Можеш все залишити собі. А зараз давай повернімось до наших початкових домовленостей.
— Так-так, звичайно! — і він ринувся до скрипки та квітів.
На цій позитивній ноті, наше побачення продовжилося, і ми, взявшись з дівчиною за руки, неквапом пішли далі.
— А все-таки я молодець, ненавмисно скривдив свою дівчину, і тут же, так елегантно зумів повернути її прихильність. Ти на мене ось так дивилася, коли я співав. — і я, вилупивши очі та широко роззявивши рот, втупився на дівчину.
— І зовсім я не так дивилася, а якщо і дивилася, то не потрібно задаватися — тобі не йде.
— А чого з дідом посварилися? Так і не договорила.
— Він був проти щоб його донька вдочерила системну, а мамі було все одно хто я. Усю свою невитрачену материнську любов вона віддала мені. Знаєш, я вже слабо пам'ятаю своїх колишніх батьків, по-моєму, вони теж дуже любили мене... але своєю справжньою матір'ю я завжди називатиму ту що ростила.
— А що з нею сталося?
— Рік тому, в східному кварталі, стався прорив зомбі. Вона якраз гостювала у своєї родички, що мешкала на одній з тамтешніх вулиць. Мене залишила на піклування тітоньки та дядька, я була щось прихворіла. Ось тоді все і сталося. Дідуньо потім особисто знайшов її обернену і упокоїв.
З очей дівчини потекли сльози, і я притиснув її до себе бажаючи заспокоїти. Але говорити нічого не став. А що тут скажеш. двічі втратити батьків — ворогові не побажаєш. Тим більше для молоденької дівчини, і як тільки винесла таке. Видно, мала з характером.
— Відтоді я так і залишилася жити у тітки та дядька. А дідунь, так і не визнав мене своєю. Знаєш, краще розкажи що-небудь про себе?
— Увага! Увага! Свіжі вечірні новини! Численні свідчення появи на західній стіні, попередньої ночі — стрілка. Без броні та обладунків — без страху і докору. Він безпощадно і відважно, вибивав жахливих мутантів разючими атаками вниз, навіть не застосовуючи зброї. Він стояв один на самому вістрі прориву, якого не допустив. Він самовіддано тримав оборону, там, де не змогли вистояти важкоозброєні і екіпіровані воїни. Невже це — Великий Стрілок, з легенд, який прийшов врятувати наше місто і весь світ! Подробиці, читайте на першій сторінці нашої газети. Увага! Увага!..
Голосно горлаючий хлопчина, років дванадцяти, з кіпою газет в руках, вправно маневруючи серед перехожих, пролетів повз нас, трохи не зачепивши. Да-а, такого перформансу я не чекав побачити на тихих алеях оточеного живими мерцями, міста. Ще б шарманщика зустріти та вуличного фотографа з папугою.
— Про що це він? — поцікавився я у дівчини.
— Існує така легенда. Про Великого Стрілка. — почала пояснювати дівчина. — Дядько в дитинстві розповідав, що з'явилася вона задовго до появи першого інфікованого і системних. В ній йшлося — що коли світ оточить пітьма, і сотні тисяч чудовиськ заполонять його і почнуть знищувати, в останню мить, коли людство виявиться на межі вимирання, з'явиться Великий Стрілок — без броні та обладунків з однією лише зброєю, що вивергає грім і блискавки, світло і пітьму. Він абсолютно безстрашно, стусанами розжене усіх тварюк і врятує наш світ. Якось отак.
Якась легенда простакувата. — засумнівався я. — Що означає — стусанами, розжене… Легенди такими не бувають. Повинно звучати приблизно хоча б так!.. І від грізної ходи його — здригнеться світ! І затремтять чудовиська і скинуті будуть разючими стопами його, в священне полум'я!
— Ого! Як ти гарно сказав! – вражено промовила Іві. — Та тільки легенда народилася серед звичайних візників і трудяг, а вони люди прості й по-простому висловлюються.
БУХ! Мені в спину врізався, Ілій, не розрахувавши відстані.
— Ой пробачте! — заметушився він трохи не впустивши букет. — Але ж ви так красиво промовляєте, що я заслухався, і ось…
— Та-ак! Ми про що домовлялися? — грізно нахмуривши брови, запитав я, і той швиденько відійшов на потрібну відстань.
— А ще, я знаю. що Великий Стрілок — це ти. — прошепотіла мені на вухо Іві. — Я бачила твої фото зі стіни. І не лише я так думаю.
— Та ну на!.. Який з мене герой. — також пошепки відповів я. — Мені б добре поїсти, поспати і нічого не робити. А те, що ти там бачила на фото — все брехня. Просто вдало підібраний кадр. І монстрів я боюся до дрижаків, зблизька вони просто жахіття якесь... та й і здалеку теж. А як смердять!
Та схоже я її анітрохи не переконав, і дівчина залишилася при своїй думці. Ну тут вже нічого не поробиш — в її віці, дівчатка люблять ідеалізувати хлопців, іноді навіть, собі на шкоду.
— Увага! Увага! Свіжі вечірні новини! За Спарту! — Ось нинішній девіз і стимул багатьох системних новачків. Бажаючих вступити в знаменитий клан – величезна кількість. Яким має бути новобранець? Що уміти? Які навички мати? Подробиці в нашому "Віснику"! А ТАКОЖ! Яку таємницю приховують лідери клану "Спарта", великий Атом, і леді Аеліта, чий шлюб щасливий і непогрішний вже багато років. Невже в минулому житті ватажків, залишилися скелети в шафі?.. І чи так ідеальний їх шлюб? Подробиці в нашому номері! Купуйте!
— Ой-йой, тільки не це! — раптом ні з того ні з сього, розхвилювалася дівчина. – Вони ж такі милі. Так люблять один одного і такі вірні своїй любові. А з яким обожнюванням дивляться на них поплічники. Якщо мені вдасться коли-небудь позбавиться від свого недоліку — обов'язково до них проситимуся.
— Тьху ти! Так зметнулася що я подумав ніби каблук раптом зламався, а ти про це…
— А ти що, — злякався що тоді доведеться мене до дому нести?
— Та тут якраз, і не проблема… найняв би ще одного носія.
— От ледар! А може і правда — це не ти той герой з легенди. Герої такими ледарями не бувають.
— Так я і не заперечую, що ледар. Я такий ледачий, що мені навіть лінуватися, лінь. Я навіть їжу цілком ковтаю, тому що пережувати лінуюся. Та, навіть стоячи посеред річки, проситиму напитися, а якщо не дадуть так і помру від спраги.
— Який жах! І це в такого ледаря я майже закохалася. — похитала головою дівчина, при цьому притискаючись до моєї руки, ще й обхопивши її, двома, своїми.
— Ей! А чого це тільки — "майже"? Я-то думав, що заморочив тобі голову по повній, і тепер можу з тебе вірьовки вити. А виявляється недопрацював, десь, щось упустив. Але це, напевно, через твої очиська… от чому вони у тебе такі великі, дивлячись в них я абсолютно ніяковію і не відаю що творю.
— Правда? Тобі подобаються мої очі? – вп'ялась дівчина в мене поглядом, і отримавши ствердний кивок, радісно засміялася. — До речі, вити вірьовки — це призначення дівчат. Так що готуйся, скоро я почну вити їх з тебе, тільки не вірьовки а: по-перше — хочу морозиво, по-друге — тістечко…
— Та скільки завгодно, і у будь-яких кількостях. Товсті дівчата мені теж подобаються, біля них добре грітися взимку.
— Ну от нащо ти так! Ось сказав, і у мене відразу апетит пропав.
— А-то! Захотіла лиска до чужої миски!
За що отримав кулачком в плече. Але морозива ми все одно поїли. Тому що стомившись вештатись, ми зайшли в літнє кафе, зі столиками просто неба, де Івілі відразу ж замовила найбільшу порцію морозива, однак треба віддати їй належне, спершу запитавши чи можна таке, а я по-барськи дозволив брати що захоче. Скільки того життя. Через столик від нас, звалився Ілій, трохи не розсипавши квіти. Вигляд у нього — неначе вагон цементу розвантажив. Але це не завадило йому позамовляти повний стіл делікатесів.
Видно, що мужик вперше при якихось грошах – от і дорвався. Поки ми з дівчиною, повільно насолоджувалися дуже смачними морозивом — він хомячив так — ніби не їв декілька днів. Потім — ще трохи погулявши, я провів втомлену, але задоволену малу, до дому, де ми деякий час постояли в тіні дерев, базікаючи про всілякі дурниці. Згодом Іві притихла і притиснувшись до мене, звелася навшпиньки та потяглася своїми губами до моїх. Я дещо розгубився, оскільки не планував, поки, розпочинати з нею серйозних стосунків. Навіть незрозуміло навіщо на побачення погодився. Але то мене або зачепила шпилька з її боку що букет з дорогих троянд для мене непосильний подарунок, або просто чоловіче его двадцятисемирічного чолов'яги жадало визнання що він все ще може подобатися малолітнім дівчатам. Але хоч би що там було, в цю хвилину Івілі бажала перейти на наступний рівень стосунків. Мені б хотілося до поки що залишатися друзями, може бути в майбутньому… але ось як відмазатися зараз?
Як не дивно, але мене врятував Ілій. Він, разом із букетом, притулився біля дерева за десять кроків від нас, та так сердешний замучився, що не помітив, як заснув — при цьому голосно захропівши. Тут вже стало не до поцілунків. Іві — ледве дотягнувшись до моїх губ, тут же голосно порснула і залилася сміхом. На цьому побачення добігло кінця. Я пішов забирати букет у бідолахи носія, який той, спросоння, ще й відмовлявся віддавати, а вчепившись в нього почав чинити жорсткий опір. Довелося вліпити ляща, щоб прийшов до тями, і тільки тоді квіти опинилися в мене. Він потім до всього надумався ще й волочитися за мною слідом вибачаючись за свій ниций вчинок. Довелося пригрозити добрим копняком під зад, після чого, Ілія пройняло, і він швиденько зник.
До дверей я дотяг квіти самостійно, де хитрій дівчинці все ж вдалося цмокнути мене в губи, при цьому натякнувши що на наступному побаченні, я так легко не відбудуся.