Правда, довелося почекати, поки він незграбно збере свій інструмент, і поки вовтузився, встиг розповісти, що гра на скрипці, біля ратуші, — це його хобі, а так він працює вчителем в місцевій школі. Охрініти – учитель, ймовірно, викладає в школі для глухонімих дітей. А куди ще такого музику!
За хвилину, що ми підходили до Івілі, я встиг провести йому інструктаж. Йде на пару кроків позаду нас – не наздоганяє і не обганяє. Не підслуховує і не заважає. Говорить, коли спитають. Ілій кивнув головою, що все зрозумів і разом зі мною підійшов до дівчини. От дурень, тупорилий!
— Здрастуйте… — почав він, звертаючись до Іві.
— До побачення, Ілій! Ми про що з тобою Паганіні недороблений домовлялися? — перервав я його балаканину.
— Ой! Вибачте, я просто подумав, що було б розумно привітатися. Якщо вже...
— Нерозумно!.. І недоречно. — сказав я крізь зціплені зуби.
— Я зрозумів. Тоді я піду на своє місце. Було приємно з вами познайомитися. – вклонився він в бік дівчини.
Ще й помахав їй рукою. Іві не стала соромитись чи задаватися, й помахала йому у відповідь, при цьому засміявшись і сховавшись за мною.
Нарешті, розібравшись з розташуванням особового складу, схопив дівчину за руку і потягнув її в бік великого парку з атракціонами.
— А хто цей Ілій? — запитала дівчина, підбігаючи за мною, тож довелося знизити темп.
— Один з моїх знайомих, він люб'язно погодився носити букет, щоб той не обтяжував нас.
— Але ж йому, мабуть, важко!
— Та яке там — важко! Тільки глянь, який здоровань... монстр! Що для нього той букет. — заспокоїв я дівчину, при цьому скоса глянувши як за нами, похитуючись, ледь встигаючи, тупцяє вчитель музики, тягнучи за собою і букет, і скрипку, повність захекавшись та розчервонівшись.
Деякий час ми йшли повільно, тримаючись за руки, ні про що не розмовляючи, а просто насолоджуючись теплим вечором, шелестом листя над головою і веселим гомоном людей навколо.
— До речі, а що там на рахунок чарів! Ти мала на увазі магію чи свою дівочу чарівність? Якщо останнє, то рахуй що я вже з головою – твій. А от якщо магію… тоді давай викладай що там в тебе за секретики такі. — згадав я про дивний натяк дівчини.
— А хіба дідунь тобі нічого про мене не розповідав? – глянула вона на мене.
— Яке там розповідав... ледь не пристрелив.
— Значить, ти йому сподобався. Інакше точно б вистрілив. І це дуже добре.
— Ну звичайно, добре! Я – так аж стрибаю від радості.
— Ні, те, що він в тебе не стрільнув, це звичайно ж добре, тому що ти мені подобаєшся... але я говорю про інше. Розумієш, ми з ним посварилися, ще з часів моєї мами — коли вона була жива. Це сталося в той час, коли багато системних зійшли з розуму і почали вбивати та ґвалтувати місцевих жителів. У неї була сім'я... чоловік і дочка. Вони загинули в тому божевіллі. Дідусь зумів врятувати маму, а от онучку і зятя... Потім безумців вгамували, кого вбили, а кого стратили, і знову настав мир. Та багато місцевих і досі не можуть пробачити системним тих часів. А мама довго не могла знайти собі місця — сумувала через втрату дитини, поки не побачила мене на місцевому базарі, що малою бігала між рядами та жебракувала.
— То ж виходить, ти йому не рідна!
— Навіть більше. Я системна.
— Нічого собі, так... а як же ти могла жебракувати, маленькою, чому не в клані якомусь, виховувалася? А куди поділися батьки? Чекай... так батьків же по ходу і не повинно було бути ніяких. Якщо тобі сімнадцять... так тоді ж з чуток, системних ще не було. Щось я зовсім заплутався – поясниш?
— У "іншому" світі я померла від ускладнення отриманого при пневмонії у віці десяти років. "Голоси" — зазвичай відпускають душі дітей, випадково витягнуті їх приладом чи що там у них, але на мені вирішили поекспериментувати, ввести клас, і випустити на Tерру. Але експеримент виявився трохи невдалим... чи то через вік, чи то з якихось інших причин, та мій клас чомусь повноцінно не функціонує, або як правильніше висловитися – глючить. Тому мене жоден з кланів так і не взяв на виховання.
— А що за клас, і що за баг?
— Я проклинач, клас сам по собі хороший й актуальний, через численність і різноманітність заклинань контролю та ануляцій.
— Як це?.. Ануляцій?
— Скажімо, я можу одним махом "з'їсти" всю ману у мага або повністю скинути одну з характеристик ворога на деякий час. Наприклад, посеред бою – у тебе раптом на п'ять хвилин пропадає точність або дальність. А зараз я ще вивчаю також і масові заклинання, так щоб проклинати декількох людей або інфікованих.
— Іві, та ти ж просто неоцінена знахідка! Все!.. Нікому тебе не віддам! – і я притиснув дівчину до себе с такою силою, що вона аж зойкнула і почервоніла… та "відлипати" чомусь не поспішала.
— Але ти забув про дефект… річ у тім, що мої заклинання з незрозумілої причини, іноді спрацьовують не так, як треба.
— А як?
— Дають зворотний ефект. — відповіла дівчина і знову почервоніла.
— Ох йо!.. Тобто б'ють в обратку — по своїх. І як часто?
— Практично через раз.
— Відійдіть від мене незнайома дівчино. Я вас не знаю.
— Ей! Як так! — сторопіла Івілі.
— Та жартую я, жартую! Вважатимемо, що невдало, і недоречно. Можеш навіть мене вдарити… ей — ей! Тільки не ногою і не туди… і по обличчю теж не треба — бо ним, я їм.
Дівчина схоже, трохи образилася, і відсторонившись пішла поруч, в метрі від мене, схрестивши руки на грудях і ображено надувши губки. А може і не трохи… тому як несподівано зупинилася і сіла на вільну лавочку, не дивлячись в мою сторону. Напевно, клас — проклинач, став для неї справжнім прокляттям. А тут ще і я по живому...
Нас наздогнав змоклий і скуйовджений Ілій з полегшенням вивалив квіти біля дівчини, і сам теж важко плюхнувся на лавку. Я глянув на нього, на скривджену дівчину, а потім на скрипку… А не чи заспівати мені!
— Маестро, а ти імпровізувати вмієш? — звернувся я до музиканта.
— Ну звичайно! Я ж не лише музикую, але й викладаю, і апріорі повинен все знати та уміти, що стосовно моєї професії.
— Тоді я почну співати, а ти підхоплюй. І дивись… не партач!
— Ой-йо-йой! Хтось зараз своїм ричанням розполохає усіх людей, і ще, чого доброго, до нас примчить патруль, думаючи, що стався напад зомбі! — сказала ущипливо дівчина і додала, закриваючи вуха руками. — Я це не слухатиму.
Ну а мені як солов'ю… Зітхнув на повні груди й затягнув:
Чи знаєш ти, як сильно душу б'є безжальний дощ?
Так ніби він завжди чекав лише мене.
А як болить зимовий спокій нашого вікна,
Ніжно пастельний, як твій улюблений Моне.
Така як ти
Буває раз на все життя
І то із неба.
Така як ти
Один лиш раз на все життя
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я...
Коли пішли перші рядки, дівчина ще прикривала вуха, але потім повільно опустила руки і обернулася в мою сторону. Ілій на подив, добре грав, і звуки скрипки ідеально вливалися в слова. Звичайно, професіоналами в музиці ні він, ні я не були, але як для вуличних музикантів, ми почали збирати біля себе чималий натовп. Оскільки я співав тільки для дівчини, а її – пісня (особливо приспів), зачепила неабияк, тому що дивилася на мене великими очима з ледь розтуленим ротиком, то я вирішив закруглюватися, але дивлячись на те, як люди підходять і підходять, і бачачи по очах що їм подобається, все-таки — продовжив.
Забути все здається я б ніколи не зумів
Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі
І погляд твій — він вартий більше ніж мільйони слів
Вічно далеких, як і твій улюблений Далі.
Така як ти
Буває раз на все життя
І то із неба.
Така як ти
Один лиш раз на все життя
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я...
По закінченню, народ захоплено зааплодував, а деякі взагалі почали кидати під ноги різний дріб'язок, який, кинувши скрипку на лавку, кинувся збирати Ілій, в житті, напевно, що не бачивши такої щедрості. А до мене підійшов ведмедеподібний мужик, з системних, і зі сльозами на очах почав обійматися, примовляючи, що відтепер я його найкращий дружбан, і що ця пісня грала на його весіллі, в тому житті, коли він танцював перший танець зі своєю дружиною Катеринкою. Ледве я від нього відв'язався, і то завдяки Івілі, яка рішуче схопила мене за руку й відтягала від "дружбана". Натовп, бачачи, що продовження концерту вже не буде, розчаровано і неохоче почав розходитися, залишаючи нас наодинці. Ну як наодинці... Ілій же то нікуди не подівся, а стояв і сяяв від щастя набивши повні кишені мідяками і навіть сріблом. Ну як такому не зіпсувати настрій?
— А ти чого вельмишановний Ілій такий радісний? Виконували ж то, ми удвох, так що жени половину!
— А-а, е-е... я, так, звичайно, зараз перерахую… и-и як годиться.
— Гаразд, не парся. Пожартував я. Але це, якщо тільки Іві на мене більше не ображається. Якщо — так! Заберу усі гроші, разом з піджаком.
Як тільки я почав говорити, мужик відразу розслабився, і навіть почав посміхатися, та до кінця, зовсім похнюпився і навіть зіпрів, тому що почав тремтячими руками витирати хусткою, піт з лоба.
— Ну навіщо ти так жартуєш! — смикнула мене за руку дівчина. — Он і мене образив, тепер бідного Ілія. Хіба тобі приємно усіх навкруги кривдити, ти ж не такий, я знаю. Погана людина — так співати не змогла б.
— Невже сподобалося?
— Ще і як! У мене ж ніколи ще не було такого романтичного побачення. І море квітів, і пісні про кохання...
— Взагалі —то ми домовлялися про екскурсію, а не про побачення.
— От згадав ще… а я хочу, щоб це було побачення. Я його на все життя запам'ятаю! Тільки не жартуй так більше, а жартуй як завжди — весело.
— Добре! Намагатимусь без непристойностей і сарказму, але й ти зрозумій — це не спеціально. просто у мене давно не було стосунків, і я іноді забуваюся, що дівчата — не хлопці. і часто ображаються на те, що для нас природньо.
— Я розумію, і надалі постараюся теж з нічого не робити, казна-що. Просто. тема мого дару, дуже болюча для мене. І ти перший хто за довгий час нагадав мені про мою неповноцінність, та ще і в такий спосіб.
— Домовилися. А тепер закріпимо угоду, рукостисканням.
— Я б віддала перевагу іншому способу…
— Нє, іншій ніяк не можна. Ти ще маленька, а я вже старий, люди довкола вважатимуть наші стосунки за збочення.
— Подумаєш. нехай думають що хочуть! До того ж у нас деякі дівчатка в чотирнадцять виходять заміж, і за набагато старших чоловіків...