та я відмовився, пославшись на поспіх. Але не втримався і похвалився новенькою легендарною зброєю. Старий здивовано зацокав, із захопленням дивлячись на кольт, а потім сказав, що всього за один золотий я за хвилину можу отримати шість додаткових оцінок до характеристик, а якщо пощастить, то ще й Навик до зброї, а таке траплялося за його життя.
Тут вже я не втримався й погодився витратити ще трохи часу, задля того аби отримати щось вартісне. Відразу ж придбав кристал оцінки за золоту монету з 50% шансом розблокувати додаткову оцінку чи Навик, ну і звісно ж, схрестивши пальці активував.
Дзинь! Бінго! Випадає і шоста оцінка, і додатковийНавик. Старий тільки здивовано бурчить собі у вуса. Ну, а там...
(СИСТЕМА) Зброя – Colt Magnum 44 калібру. Рівень 1-й. Легендарний. Масштабований. Незнищенне. Додатковий Навик – кожен другий постріл системний. (Тобто, якщо я куплю сто патронів, то зможу вистрілити двісті разів. Так це ж, за умови достатньої кількості золота, майже безперервна стрілянина, обмежена лише кількістю слотів у віртуальному рюкзаку – кожен міг вмістити до 1000 патронів.) Одразу ж купив кулі, аж півтисячі, і глянув на оцінки:
+ 11 балів. Спритність
+ 17 балів. до Захисту
+ 18 балів. до Швидкості
+ 12 балів. до Атаки
+ 14 балів. до Дальності
+ 12 балів. до Швидкості
Шикарний підгін! Я від радості станцював танець з револьвером перед прилавком, потім ляснув себе по лобі, якоїсь нап'ялив футболку, запхав зброю за пояс і, схопивши букет, помчав геть, забувши попрощатися.
Я безнадійно запізнювався. На годиннику пів на сьому вечора. Якщо пішки — ще добрих пів години або навіть більше. Тому свиснув на вільний екіпаж, запряжений кіньми, і, кинувши кучеру срібняка, попросив гнати до ратуші, щодуху.
Летіли ми як на формулі один, по дорозі мало не збивши пару необережних перехожих. Але й так ледь встигли до семи. Я вже нікуди не поспішаючи вискочив з візка і забрав свій, вже нікому не потрібний букет. Ну а що?.. Яка дівчина що хоч трохи поважає себе, буде так довго чекати на першому побаченні.
Не маючи чим зайнятися, я озирнувся навколо, шукаючи хтозна-кого, потім постояв поруч із прикольним скрипалем, що з надзвичайним ентузіазмом, рвав струни благородного інструменту, який видавав звуки схожі на галас зчинивших бійку котів. Скрипаль – чоловік років тридцяти, в окулярах з подвійними лінзами та товстою оправою. Чисто поголений, акуратно зачесане набік немите сальне волосся, старий — престарий костюм, хоча ще досить охайний і підшитий. Зношені черевики та білосніжна, але запрана сорочка, застебнута на всі ґудзики. Ну такий собі — прикид.
Біля його ніг лежав відкритий футляр для скрипки з парою мідних монет, які, напевно, сам і поклав, тому що за весь час, що я простояв біля нього, послухати гру цього халтурника, не підійшла жодна людина. Та і я сам, за таке виконання, максимум що дав би – то це, ляща. Та не хотів вплутуватися, ще знову заарештують за хуліганство. Тому просто відвернувся і побрів до фонтану з архітектурною композицією, що зображувала якусь бійку. Трохи оминувши його, вирішивши присісти на край бордюру. Як побачив... найчарівніше видовище!
Івілі сиділа на краю фонтану і сумно зітхала, проводячи рукою по воді. Коротеньку стрижку світлого волосся, напевно обробила якимось "мусом", що надало певного об'єму, і тепер воно злегка погойдувалося під легким подихом вечірнього вітерця. Трішки окреслені олівцем, великі, ледь розкосі очі. Трохи помади на і так вже рожеві губи. Коротеньке рожеве літнє плаття, на привабливій фігурі. А на додачу, пара струнких ніжок, у взутті на високих підборах з тонкими пряжками, доповнювали божественний образ.
Мені стало соромно як ніколи в житті. Дівчина он як причепурилася для мене — очей не відвести. Тільки глянь, як інші чоловіки обертаються в її бік. Напевно, чекала і сподівалася на прекрасний вечір, незабутнє перше побачення, а тут такий облом... кавалер, придурок – не прийшов. Сором сороміцький, та все ж вирішив взяти себе в руки і йти виправляти свій косяк, добре, що не пішла — тож ще є шанс все залагодити. Але треба поспішати, а то он якийсь франт вже ширяє навколо дівчини, заливаючись соловейком.
— Чому така красива дівчина, і така сумна в цей прекрасний вечір? — почав той красномовно загравати.
— Мене чекає! — прийшла відповідь, що супроводжувалася хорошим стусаном по дупі.
Франт підскочив, жваво розвернувся, але коли побачив, двометрового мене, відразу поникнув і швидко звіявся. А дівчина, піднявши на мене погляд сумних очей, вмить змінилася в лиці, захоплено і водночас ошелешено дивлячись на мою персону з величезним букетом червоних троянд. Я ж, опустивши голову і зробивши сумне обличчя, почав каятися:
— Я не знаю, чи зможеш ти коли-небудь мене пробачити, я навіть не смію просити про таке... але якщо ти даси мені ще один крихітний шанс, то я спробую все виправити. І якщо ти все одно не знайдеш у своєму сердечку місця, щоб пробачити, мене — нікчемного, то я навіть в думках не наважуся подумати, що ти вчинила неправильно. Бо немає виправдання моїй провині.
І для драматизму ще й гупнувся на коліна, змусивши тітку, яка проходила повз, підстрибнути з переляку. Іві теж підскочила, та не з переляку, а від радості, і тут же підбігла до мене, присіла поруч і почала гладити по обличчю.
— Ну, ти що! Я ж не якесь зарозуміле стерво, що думає, тільки про себе! Знаю, хто ти є, і що в тебе може всяке статися — мертвим начхати на наші бажання. Хоча, якщо чесно, може, трішки... ну, зовсім небагато, я все ж позлилася на тебе.
— Бити будеш?
— Можливо, але не тут і не зараз. — вона погладила мене по голові та ніжно поцілувала в щоку.
Ну, якщо так, то значить я прощений і помилуваний, можна вставати з колін. Що я і зробив, але при цьому переклавши величезний букет на іншу сторону. Важкий, зараза. А дівчина, дивлячись на нього, нахилила голову набік і кокетливо запитала:
— А для кого цей прекрасний букет?
— А-а, цей... Це я взяв під реалізацію. Зараз поштучно продавати буду. Як тільки розпродамся, підемо гуляти.
— Ну, ось чому ти такий? — вона легенько ляснула мене долонею по грудях, при цьому надувши губи, та грайливо заскиглила. — Скажи, що це для мене... ну, будь ласка!
— Авжеж, для тебе! Найкрасивіший букет — для найкрасивішої дівчини.
— Навіщо ж було так витрачатися... він, мабуть, коштує шалено дорого!
— Піти повернути... чи що?
— Як повернути. Нізащо! Ну припини, будь ласка? Тобі що — подобається дражнити мене, чи не так?
— Дуже подобається! Ти тоді так гарно ніяковієш...
Дівчина знову притислася до мене і ще раз погладила щоку долонею. Добре хоч поголений, а то б шурувала, як по наждачному паперу. Після хвилини ніжності Івілі вирішила взяти букет в руки, але лиш тільки це зробила, як її потягло в бік від ваги, і вона мало не звалилася в фонтан. Я ледве встиг схопити за талію. Посміявшись, прийшли до обопільного рішення, що брати його з собою — не варіант. Іві запропонувала віднести його до себе додому, заодно б познайомився з її родичами. Але вона жила майже на іншому кінці міста, і добиратися туди означало б даремно витрачати дорогоцінний час, який ми могли провести разом і дізнатися більше один про одного. Я так і сказав дівчині... а ще додав, що я зовсім не боюся зустрічатися з її родичами, тому що маю язик без кісток, та й взагалі – красунчик, але як тільки потраплю до них в руки, про те, щоб побути удвох на самоті – можна забути. Засиплють питаннями до самої ночі. Іві подумала і погодилася зі мною, додавши, що, швидше за все, так і станеться, позаяк і тітка, і дядько були надзвичайно допитливі та наполегливі.
— Тоді, може, ти щось придумаєш. Я просто не зможу його нести. А ти... у тебе теж будуть зайняті руки. А це погано — тому що я занадто легко одягнулася, можу почати замерзати, і мені буде потрібно, щоб ти мене обійняв і зігрів, а то я застуджуся і захворію, які вже тоді побачення.
— Оце так! А що, можна буде обійняти!
— Лише обійняти! Без зайвих рухів, інакше я тебе зачарую! — суворо повідомила дівчина. — І це не жарт!
— В якому сенсі, — не жарт? Але стривай... про це ми поговоримо трохи пізніше. Думаю, я придумав, куди прилаштувати букет. Так щоб і самим не нести, і щоб він весь час був поруч.
— А як це можливо? — дівчина здивовано замахала довгими віями й витріщилась на мене своїми великими очима.
— Вважай, що я теж можу творити магію. — підморгнув я їй і не стримавшись, чмокнув в щічку. — Це було без зайвих рухів! Правила не порушені!
— Який жах! Я навіть подумати не могла, що ти виявишся таким хитрим і підступним, викрадачем дівочої честі. Скористався тим, що я ще не встигла прорахувати всі пункти пристойності, яких слід дотримуватися на першому побаченні, і так нахабно, почав діяти. А може, ти маніяк! Ану, швидко зізнавайся?
— А я навіть і не приховував цього. Я самий що лиш може бути, маніакальний маніяк. І якщо ти зачекаєш ще дві хвилини, поки я оформлю цей букет з криваво-червоних троянд, то я поведу тебе у світ прекрасних жахів, і кошмарних радощів, де ти відчуєш найсолодший і найпрекрасніший біль.
— Я вже вся тремчу в очікуванні... роби те, що тобі потрібно робити, і швидше відводь мене в цей зловісний світ...
— За хвилину, крихітко!
Трохи попустувавши, я знову перекинув букет і пішов до нещасного скрипаля, який ось-ось мав вже доконати свою бідолашну скрипку. Без церемонії я нахабно перервав його гру, чим можливо — продовжив життя інструменту, і запитав:
— Гей, Страдиварі! Хочеш заробити?
Він миттєво перестав грати та витріщився на мене, мружачись крізь окуляри. Потім глянув на футляр з дріб'язком, потім знову підвів голову.
— Взагалі-то, мене звуть Ілій... А що потрібно робити?
— Робота не пильна, будеш таскати цей букет за мною. Розумієш, я зараз з дівчиною, а він заважає нам почати спілкуватися трохи ближче.
— Скільки?
— Два срібляки.
— Шість.
— Два з половиною.
— П'ять з половиною.
— Ні, так ми проторгуємося до ночі. Три й по руках.
— Чотири й по руках.
Хлопнули по руках, а я тут же втулив йому в руки квіти та з полегшенням видихнув.