Тільки не думай, що якщо нас досі цькували всі, кому не лінь, то так буде завжди. Часи змінюються, і наша слабкість теж може перерости в силу. — загадково промовив дядечко Ау, мружачись на мене в ледь освітленому приміщенні.
— Ну і славно. Будемо разом ходити на монстрів, ти ще дід ого-го, орати на тобі можна, ще й не таке подужаєш! А після полювання, коли сядемо на привал, запалимо багаття, посмажимо м'яса, і ти почнеш розповідати свої старечі байки з молодості, стократно прикрашені, а я буду дивитися на нічне небо і запам'ятовувати найцікавіше, щоб потім своїм дітям такі ж небилиці у вуха впарювати.
— Ет, як складно оповідаєш, аж у грудях защеміло. Ось не можеш так завжди, душевно та по-людськи, а не це твоє... Але тільки звідки знаєш, що ми з вами та зійдемося, може не захочуть місцеві, здобувши силу, більше з системними знатися?
— Можливо й таке. Я навіть скажу більше, конфлікт буде неминучий. Переділ влади, майна, сфер впливу — ні, без бійки ніяк не обійдеться. Але й системні нікуди не дінуться, хоча якась частина може і залишить місто, але ж більшість вже давно інтегрувалися у ваше суспільство. Взяти, наприклад, мене, половину з усіх оточуючих мене місцевих, я вважаю своїми близькими людьми. П'яточка, Самай' з донькою, тітонька Полі, і навіть ти зі своїм буркотливим характером, ви мені вже практично як рідні, і хоч я й сварюся з тобою кожен раз, але чомусь не йду шукати інших торговців, а це щось та означає. Ну а ти, що, заради чистоти генофонду візьмеш і виженеш Іві за ворота міста?
— Та ні за що, після того як почав з нею спілкуватися, як дізнався, наскільки вона виявилася самотньою після смерті матері, скільки сліз пролила невтішна, я її тепер ні за що не кину саму.
— Ось-ось, а ти кажеш. Та тільки якщо раптом таке трапиться, і ви якимось чином знайдете Силу, добре б тоді ще знайшовся хтось розумний, який зумів би мирно домовитися з обома сторонами, щоб ніхто не постраждав. Шкода людей — як тих, так і інших, думаю, вистачить їм уже цих напастей.
Старий нічого на це не відповів, а лише невідривно та примружившись продовжував дивитись на мене.
— Гей, ти помер чи заснув? Ау, а-у!
— Чого розгорлався, не бачиш, думаю.
— А по-моєму, помер, он і синіти почав.
— Так, хлопче, бачу, що виправлятися ти ніяк не бажаєш, тому поклади гроші на прилавок, з тебе шістдесят золотих, і йди-но ти додому та дай мені нарешті нормально попрацювати.
— А ти точно не помираєш, дивись, а то руну мені ще обіцяв? Так що до понеділка якось протримайся, або, може, тобі якихось таблеток принести... миш'як там чи ціанід, не пам'ятаю точно, що там від серця.
— Що! Який-такий миш'як, ні, я в тебе зараз точно стрельну, а щоб більше не кортіло, то прямо в дупу, так би мовити, на довгу пам'ять, і швидкість твоя не допоможе.
— Та все, все, йду! Харе кричати, он знову вже посинів... — сказав і шмигнув за двері.
У прямому сенсі цього слова. Тільки що був у приміщенні, а вже стою на вулиці за кілька метрів від дверей крамниці. Ох, нічого собі, а нумо поганяємо трохи по місту.
Набігавшись, наче малолітній пацан, та так, що знову почав відчувати ногу, але до незмоги задоволений своїм легендарним сетом, вирішив відвідати ринкову площу, благо через неї пролягав мій шлях додому. Ринок, як завжди, зустрів мене гулом голосів, що перемежовувася із гучними криками місцевих зазивал, штовханиною і великою кількістю найрізноманітніших запахів. Не знаючи, куди далі податися, я вийшов на більш-менш малолюдний п'ятачок і почав озиратися, роздумуючи, куди б далі рушити, як раптом почув ззаду знайоме:
— Добрий день! Я Василь! Допомога потрібна?
— Здоров, Васю! Звичайно, потрібна, сіль закінчилася, треба б знову прикупити.
Дивлюся, він хапає мене за руку і починає кудись тягнути.
— Та стій ти, чудило! Жартую я, нічого не треба, ти мені цієї солі на рік вперед наносив. А ти сам що тут робиш?
— Я Василь! Допомога...
— Ясно, допомагаєш, значить, комусь, сподіваюся, не як, мені?..
— Я Василь...
— Та це і по тобі видно. Гаразд Васю, піду я, бувай.
Поки розмовляв, згадав, як мадам Суддя, глузувала з моєї убогої домашньою обстановкою. Тому вирішив зайти в крамницю з різноманітним домашнім начинням і прикупити там дещо корисне, хоча б скатертину на кухонний стіл і вазу для квітів, бо подарований напередодні букет для Самай' довелося ставити в каструлю, через відсутність іншої тари. Лавіруючи серед перехожих і торгових місць, краєм ока помітив, що Вася, не відстаючи, слідує за мною, ну ось, знову геморой на мою... хоча, нехай іде, як скуплюся, залучу його в якості носія, чого даром за мною швендяти, хоч якась користь з нього буде. От тільки вазу я йому в руки не дам, по-любому розіб'є. Роздумуючи, яким чином мені краще використовувати безцільно тупає за мною робочу одиницю, я раптово вийшов на знайоме місце, де біля стіночки безтурботно гріючись на сонечку, мружачись від яскравих променів, пихкав своєю люлькою мудрець Соломон.
— Вітаю тебе, добрий молодець! — першим заговорив він до мене. — Давно не заходив, думав, зовсім забув про старого.
— Та ось все мечуся, бігаю, шукаю своє місце в житті, — відповів я, сідаючи, як зазвичай, біля нього прямо на землю.
Ввічливо вклонившись Соломону, Василь, точно повторюючи мої дії, сів поруч і, підігнувши ноги в колінах, мрійливо задивився в небо.
— Нічого, якщо Вася з нами посидить, у нього, звичайно, з головою не все гаразд, але загалом він людина миролюбна, правда, сіль дуже любить. — поцікавився я у старого, бо раптом мудреці не жалують блаженних.
— Та нехай сидить, місця на землі всім вистачить, а в ній тим більше. Ось тільки даремно на нього наговорюєш, з головою у твого друга все нормально, просто свого часу він слово Всесвіту дав, от той почув і слово те прийняв. Тому бути йому таким, поки не виконає обіцяного.
— Цікаво, що він там наобіцяв, що його так шибнуло?
— Про це я не знаю, це ти повинен знати, адже він тебе тримається, значить, щось пов'язане з тобою.
— Вась, а Вась, ти чого там небу наобіцяв? Якщо щось стосується мене, то вважай, що я тобі все пробачив і повністю відпускаю. Слухай, всесвіт, можеш знову вправляти йому мізки, він мені нічого не винен, та й не зробив він нічого поганого, щоб його ось так от...
— Кричи не кричи, та тільки воно так не діє, у всього є свій час, місце і значення.
— Та воно-то зрозуміло, але ж не спробуєш — не дізнаєшся.
— Спробував?
— Звичайно.
— І що дізнався?
— Що кричи не кричи, але тільки воно так не діє, у всього є свій час, місце і значення.
— Ай молодець. До речі, я тут краєм вуха чув, що сіль нині втричі подорожчала і це тільки початок. Кажуть, караван, який возив її в наше місто, чи то лихі люди розграбували, чи то стався напад інфікованих, але поки не прийде наступний обоз, вона у нас в місті буде коштувати дорожче за золото, та ще й ніде буде дістати.
— Навіть так. А тобі випадково не потрібна, якщо що, можу поділитися?
— Та ні, я як почув, так відразу при нагоді й прикупив пару пачок, до наступного разу вистачить, а може навіть і на довше.
— Як цікаво виходить, значить у Васі чуйка на все таке. А давай-но перевіримо. Василю, тримай три золотих і йди купи все, що мені потрібно.
Той миттєво підхопився, зцапав гроші, дивлячись мені в очі запевнив, що день добрий, а він як і раніше Василь, який допоможе. Сказав і втік у невідомому напрямку.
— Монет не шкода, раптом принесе непотріб який?
— Побачимо. Але тільки це ж заради знань, а їх ні за які гроші не купиш. Можна тільки або в іншого мудреця перейняти, або самому добути, але тільки набивши купу ґуль і обірвавши всі нігті на пальцях.
— Може, й так. — пихнув люлькою старий, задумавшись про щось своє.
Ми деякий час сиділи мовчки, а потім мені в голову прийшла одна думка.
— Слухай, батьку, а ти, сидячи тут, випадково не чув або, можливо, навіть бачив маленьку дівчинку, німу, трьох років від народження, але навіть на них не тягне, бо худенька, як дворняга, біленька така, з посмішкою на все обличчя, а спереду з-під верхньої губи стирчить єдиний передній зуб. П'яточкою ще кличуть?
— Ніби бачив, тільки, здається, ще взимку, часто бігала тут жебракувала, іноді зупинялася навпроти й махала мені ручкою, і посміхалася, виблискуючи на зимовому сонці цим самим переднім зубчиком. Тільки сумно так посміхалася, гірко. Хотів було до себе забрати, хоч і сам маю купу онуків і навіть правнуків, ну та де дев'ять, десятому завжди ложка знайдеться. Та тільки поки надумав, вона кудись зникла. Невже ти прихистив, тоді моя тобі повага, її часто тут ображали безпритульні хлопчаки, довго б вона не протрималася.
— Прихистив, та не вберіг, зникла вона. Вже все місто обшукали й хоч би який слід або чутка про неї — все марно.
— Значить, шукай там, де ще не шукали, та питай у тих, кого не питали.
— Хм, цікава думка, треба подумати.
— Та тільки думай швидше, бо час швидкоплинний, а життя коротке. А з такою крихіткою в цьому місті все може статися. Тож не зволікай!
У цей час до мене підбіг надзвичайно задоволений Василь і переможно вручив фактурну коробку з дорогим тютюном і якусь дрібницю на здачу.
— Ти що, Вася, на курево мене вирішив підсадити? Так би мовити, на повільну, але вірну смерть? — запитав я у блаженного, голосом повним сарказму, від чого той почав злегка нервувати.
— Хороший тютюн. — раптово повідомив Соломон, придивившись, що там мені приніс Василь. — Колись постійно собі такий купував, в молодості, тепер вже не маю можливості, сім'я велика, ледь на прожиток вистачає.
— То пригощайся, а краще бери весь.
— Ти це, грошима не розкидайся, я не просив його, мені вистачить і того, що є. А так ще можеш золото за нього повернути, скажеш продавцеві, що мовляв, твій друг наплутав.
— Батьку, ти думаєш, я за грошима ганяюся, та я ці золоті в наступному рейді за містом по мідяку назбираю, навіть не вплутуючись у бійку. Зате, витративши їх сьогодні таким способом, я зрозумів, що хоча б трішки зробив трьох людей щасливішими: продавця, який нарешті продав дорогий товар, що має нечастий попит через ціну. Тебе, якщо, звичайно, візьмеш, бо хоч на деякий час згадаєш молодість і насолодишся хорошим тютюном, і он, Василя, який безмежно щасливий, що я не накричав на нього за те, що гроші даремно витратив.