Та він раптом вискочив на мене... ну, або я на нього..., в цілому вийшло, як вийшло. До речі, павук — сволота, виявився менталістом, і перед тим як здохнути, добряче шарахнув по мені — аж кров з носа пішла. Думаю, десь у підвалах, мабуть, ще залишилось його лігво і виводок, хотів потім з хлопцями поритися там, але тут ви...
— Департамент юстиції бере на себе подальше розслідування цієї справи. — суворо сказав суддя.
— А що зі мною?
— Ваша справа закрита, у зв'язку з новими обставинами, що з'явилися, пов'язаними з інцидентом, що стався. А також, завдяки безкорисливій допомозі Департаменту юстиції в очищенні міста від загрози червоного рівня небезпеки.
— Що, таки зовсім геть безкорисливій?
— Одна частина винагороди піде на компенсацію громадянам, які постраждали з твоєї ж вини... тому що, як би ти не класифікував та не виправдовував свої дії, але в суспільстві, яке керується верховенством права, ми все одно не маємо права на самосуд... Ну а другу частину, як свідомий громадянин, ти віддав на благодійність — щоб забезпечити матеріальну базу відділу для більш ефективної роботи з запобігання будь-яким небезпекам, що виникають в межах міста. За що, окреме спасибі від мене.
— Та, їжте на здоров'я. То що, ми пішли?
— До речі, про вас! Я так розумію, що ти не маєш до дівчини ніякого відношення. І вона з дитячої примхи та підсвідомої потреби в соціалізації прив'язалася до тебе. Але з огляду на твою безтурботну і легковажну вдачу, я не зовсім розумію, для чого тобі... носитися з нею? Заради розваги, від її витівок і незграбних рухів, або від неусвідомленої потреби захищати слабких і беззахисних? Але це можна прекрасно робити і на стіні, знищуючи інфікованих, тим більше, що у тебе до цього є талант.
— А може, вона з'явилася в моєму нинішньому житті, просто для того, щоб я залишався людиною. Тому що мені зовсім не зрозуміло, на біса Система вас сюди затягнула? Щоб захистити місто від зомбі? То яким же боком ви його захищаєте?.. Тим, що плодите різні відомства і міністерства, зі своїми законами, правилами й конституціями. У старому світі все було так само. То й що? Чи жили ми в мирі, злагоді та рівності?
— Хай би що там було, але тобі в будь-якому випадку потрібно або її удочерити, або оформити опікунство, або, що буде найпростіше — віддати дівчинку в притулок, де про неї будуть піклуватися на державному рівні.
— Вихователі, що існують на мінімальну міську дотацію. — закінчив я за неї.
— Розмір дотації розраховує муніципальна рада, виходячи із зовнішньої та внутрішньополітичної ситуації, наявних ресурсів та мінімальних потреб фізичної особи.
— Ну, зрозуміло! Так щоб не здохнути! Я ж і кажу: у попередньому житті все було абсолютно так само.
— Ти сумніваєшся в діяльності муніципальної ради?
— Я сумніваюся в правильності вибору Системою особистостей, які потрапляють в цей світ, особливо всіляких тіток з їх замшілими поглядами на життя. Здохли! Туди вам і дорога, навіщо ж сюди тягнути, та ще й ставити на високі посади, так щоб нормальним людям заважали жити.
— Не забувайтесь, юначе! Попри ваші подвиги, становище у вас досить хитке, і якщо я дам хід справі, ви не обійдетеся лише одним позбавленням премії за павука.
— До речі, вас не цікавить підробіток у вечірній час. Річ у тому, що я хотів би знайти для малої гувернантку. А ви якраз така... сувора, правильна, саме в такому дусі я бачу її виховання. Гроші у мене є, про ціну домовимося. Ну то що? Ви були б чудовим наставником.
— Я ж кажу... клоун! — суддя зітхнула, постукавши мене пальцем по лобі, а потім обернулася до дівчини. — Аню, прослідкуй, будь ласка, за оформленням документів на дівчинку особисто. Якщо до кінця тижня цей блазень, нічого не зробить... негайно повідом про це Опікунську раду, і нехай вони беруть дівчинку під свою опіку. А громадянина Ееха, ми тоді звинуватимо в незаконному утриманні неповнолітньої особи... і який понесе відповідне покарання за свої дії.
— Таки да! Крута була б гувернантка, а то й економка – не побешкетуєш! Може й мене б часом виховувала, бо я навіть нормально одягатися не можу..." — але все це, я казав їй навздогін, бо як тільки відкрив рота, жінка закотила очі й, обернувшись, швидко покинула кабінет.
— Аню!.. А можна мені, будь ласка мою зброю повернути? – продовжуючи кривлятись, промовив я, повертаючись до лейтенантки.
ХРЯСЬ!.. Я отримую дзвінкий ляпас по обличчю від дівчини, що непомітно підійшла ззаду. П'яточка відскакує від столу, наче вжалена, і, опустивши голову, розмахуючи руками, кидається на мою кривдницю з кулаками. Зранку — малу, як підмінили. Нікому спуску не дає. Лейтенантша спочатку застигла в ступорі, а потім кинувся тікати від несамовито шиплячої малечі, намагаючись сховатися за мною. Так вони деякий час кружляли навколо мене, як біля новорічної ялинки, поки мені не набридла ця катавасія то я взяв і підхопив Анну на руки. Це правда не зупинило П'яточку, що почала підстрибувати, намагаючись дістати поліціянтку, та невеличкий зріст не дозволяв їй хоч якось зачепити противника.
— Що ви собі дозволяєте! Опустіть мене на землю – негайно! – закомизилася та, намагаючись вислизнути з моїх рук.
— Ще б подякувала за те, що рятую від довічної ганьби. І це незважаючи на ляпас, отриманий даремно. — дорікнув я їй, підносячи трохи вище.
-Як ти... ви, могли так зганьбити мене перед пані суддею!
— Нічого ганебного в тому вчинку, ні для кого — не бачу. Я просто своїми непередбачуваними діями лишень хотів привернути до себе твою увагу. У минулому житті такі дівчата — мною зовсім не цікавились. Тому я вирішив сам брати бика за... це саме. — в кінці мені стало трохи ніяково, тому що дівчина, переставши брикатися, не моргаючи, втупилась в мене своїми синьо-блакитними очиськами, від чого я здається, навіть почервонів.
— Взагалі-то, це можна було зробити в інший спосіб! — повчально сказала дівчина, не помітивши, як схопила мене рукою за шию, та раптом схаменувшись, тут же прибрала, і продовжила: — И якщо ти мене зараз відпустиш, а заодно вгамуєш дівчинку, то ми про це поговоримо.
— Чесно — чесно?
— Чесно — чесно!
— А можна ще трішечки потримати... так приємно!
— Ні, досить... раптом хтось зайде і побачить нас... так. Що тоді про мене подумають?
— Ще й заздрити будуть. – запевнив я, але все-таки опускаючи дівчину на підлогу, стараючись поставити так щоб ще і встигнути перехопити свою розлючену захисницю, котра вже геть захекалась, та все ще не здавалася.
Вдалось і те і інше. Анна, опинившись на підлозі, струснулася, поправила форму і поважно пішла на своє місце. Я ж, підхопивши малявку на руки, почав її заспокоювати, примовляючи:
— Все! Можеш не напружуватись. Ми с Анею уклали перемир'я, ніхто більше не б'ється.
Малючка, розчервонівшись та важко дихаючи з підозрою глянула на дівчину, а та протягнула їй стакан з водою. Та П'яточка йти на мирову, категорично відмовилась, вона гордо задерши підборіддячко, відвернулась в іншу сторону, ще й при цьому схрестивши ручки на грудях. Я аж розчулився. Мала-то с характером – вся в мене. Та як не кочевряжилась, та від водички все ж не змогла відмовитись, при цьому вицідила майже два стакани. Потім, остаточно заспокоївшись, всілася до мене на коліна і, притулившись, почала куняти. Ну, звичайно ж — так набігавшись та настрибавшись.
А Анна тим часом поклала мій револьвер на стіл, підсунула його в мій бік.
— Кумедна дівчинка. Ніколи ще не зустрічала такої відданості. Наче рідна.
— Та да, тільки я гарний, а вона вся ... навіть не знаю в кого.
— От ти... навіть не можу описати, хто! Невже гарно таке казати про дівчаток, особливо про таких маленьких. Я б сказала що напрочуд чарівна крихітка, трохи правда вередлива, але ж невідомо скільки перебувала під впливом вулиці, та ще й такий самий підібрав...
— Миленька поки маленька, а коли виросте, хрін я її заміж віддам... хіба що запропоную за неї багате придане.
— От дати б зараз по твоїй дурній голові...
— Но-но... мадемуазель лейтенант. Не кличте біду, поки не піду. — пригрозив їй, вказуючи на закунявшу П'яточку.
— До речі, у тебе є три дні, до кінця тижня, щоб оформити всі документи на дівчинку. Мадам суддя хоч і сувора, але справедлива, і те, що станеться з вами і П'яточкою, в разі недотримання цих умов, — це цілком законна вимога, так само як і покарання. Так що громадянин Еех, вам краще поквапитися, й завтра вранці прийти до опікунської ради, де вам пояснять, які документи потрібно подати для розгляду заяви про затвердження права на опіку.
— От дідько! А це довго?
— Я думаю, що це займе деякий час. Якщо хочеш, можу допомогти...
— Дуже хочу! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Ця біганина по кабінетах мене вбиває... краще на зомбі в рукопашну.
— Тоді лови мою системну адресу. Як надумаєш, зв'яжешся – домовимось про зустріч. Тільки не затягуй! Пам'ятай — у тебе всього три дні. І дивись не загуби дівчинку за цей час. А як тільки впораємося зі справами, то зможемо потім разом піти погуляти... — останні слова вона промовила ніби випадково, при цьому пильно дивлячись на мене своїми блакитними очима – чи не передумав.
— Тільки нам потрібно прояснити один момент, якщо під час прогулянки я раптом, зовсім випадково, знову тебе поцілую... то чи не вхоплю я ще одного ляпаса? Тому що це якось...
— Іди вже, цілувальник. — дівчина посміхнулася і раптом стала серйозною. — А куди ти збираєшся йти, я маю на увазі, де ти збираєшся ночувати? Не варто забувати, що наявність житла, орендованого або особистого, з мінімальними зручностями, є однією з необхідних умов для утримання неповнолітньої дитини. Якщо ви хочете встигнути знайти щось пристойне, то поспішайте, вже вечір...
— А котра година?
— Рівно пів на шосту.
Твою дивізію, а у мене на шість призначено побачення з Івілі! А ще ж за квітами бігти до дядечка Ау! А П'яточку куди дівати? А житло ще десь треба винайняти... та й мала, мабуть голодна, як і я! Та, я як я — перетерплю, а її коли встигнути погодувати? Капець! Скрізь спізнююся!
— Ти якось змінився на лице, — занепокоїлася Анна. – Якщо переймаєшся за житло, то я можу запропонувати один варіант. У будинку, де живе моя подруга, здається двокімнатна квартира з усіма зручностями. Тільки там дорого, але якщо хочеш, можу позичити...
— Скільки?
— Золотий в день.
— Нормально.