— Хоча чого я питаю, пам'ятаю якось довелося побувати з батьком на мурі, щоправда на внутрішньому, коли стався прорив. Мені на той час було років тринадцять-чотирнадцять, він тоді підхопив мене на руки й біг додому незупиняючись, а я після першого ж погляду на інфікованих, як заплющила очі, так розплющила їх тільки вдома під заспокійливі слова матері.
— Так, там так. А як у вас тут було?
— Зранку відвела Самі в школу, залишивши П'яточку під опікою тітоньки Поллі. Коли повернулася і не знайшла тебе вдома, захвилювалася і побігла до Баффі дізнатися, чи не сталося чогось лихого. Але тієї теж не виявилося на місці. Не знаючи, що робити і де тебе шукати, ми з малою одяглися і пішли на ринкову площу, сподіваючись, що, можливо, там дізнаємося хоч якісь новини. Але так і не отримавши жодної інформації, дочекалися Самі зі школи і пішли додому. Там я, погодувавши дівчаток і відправивши гратися до їхньої кімнати, щось робила на кухні, як раптом у двері голосно постукали і сказали, що з поліції. Я подумала, що вони принесли якісь новини про тебе, і швидко відчинила.
Ну а далі, ніби заздалегідь змовившись, вони завалили всім скопом разом із опікунами, моїм чоловіком і якоюсь його родичкою. Мені зачитали обвинувачення і, надягнувши кайданки, спробували вивести. Та я почала чинити опір, ще й такий шалений, ніби в мене щось вселилося, та й крики дівчаток додавали небачених сил. Думаю, що ті копи, які проводили мій арешт, надовго його запам'ятають.
— Мабуть, настав час тебе озброїти. Це треба було зробити раніше, але краще пізно, ніж ніколи.
— Але навіщо воно мені? Я ж навіть стріляти не вмію.
— Навчишся, тим більше зброю навіть купувати не треба. Пам'ятаєш П'яточкин револьвер, з якого вона ледь не вгробила нашу тітоньку? Цілком надійна й легка зброя, а головне — її зручно носити в невеликій дамській сумочці. Тож найближчим часом я постараюся знайти місце для тренувань і ми розпочнемо навчання.
— Ти думаєш, що вона мені знадобиться? Хоча, згадуючи, як сміялися просто мені в обличчя мій чоловік і його численні родичі, присутні в залі суду, коли мені зачитували остаточний вирок та виводили під конвоєм, щоб запроторити на довгі роки до в'язниці за вигаданим обвинуваченням. Я готова була не те що перестріляти їх усіх... я хотіла голими руками видряпати їхні погані очі і наплювати в порожні очниці, особливо за те, що позбавили мене материнських прав й можливості бачити мою дівчинку... мою милу й любу Самі.
Ми деякий час сиділи мовчки, вдивляючись у темряву, що панувала за вікном і переривалася поодинокими вогниками житлових будинків.
— Стрілку, що нам робити, мені так хочеться побачити доньку... Ой, вибач, я зовсім забула, що в тебе та сама проблема, тільки у сто крат гірша. Я хоча б знаю, де вона і що з нею більш-менш усе гаразд, оскільки вона має можливість ходити до школи, а от...
— Тому давай зосередимося на тій, про яку хоч щось та відомо, тобто на Самі. А почнемо, мабуть, зі школи, адже, як на мене, там найлегше організувати вашу зустріч, ну а потім вже будемо мізкувати над її повноцінним поверненням до нашої зграї. Може у тебе, в тій школі є хтось, з ким би можна було домовитися про щось-таке?
— Є, але там все одно потрібні будуть гроші, а в мене практично нічого не залишилося.
— Сто золотих тобі вистачить?
— Я не візьму в тебе грошей, ти й так витратив на моє звільнення величезну суму.
— Жінко, я ще раз питаю, вистачить чи ні?
— Мамочки! Ти раптом став таким страшним, що в мене аж мороз по шкірі пішов. Не роби більше так, будь ласка. А грошей, звичайно ж, вистачить, може навіть й забагато буде.
— Грошей не шкодуй, нехай організують усе як слід, щоб ти могла нормально поспілкуватися з донькою наодинці, а не тільки мимохідь і через ґрати. Якщо почнуть крутити, то нагадай їм, хто твій заступник і що може трапитися під стінами їхньої школи, якщо відмовляться.
— Може, не треба про тебе згадувати? Адже люди вірять у те, що ти герой, їхній захисник, а ти береш і, навпаки, скочуєшся до звичайного бандита... яким ще недавно протистояв, і починаєш залякувати простих людей.
— З вовками жити — по-вовчому вити. Я нікого не змушував чіпати мою сім'ю, тепер нехай відповідають. А от щодо того, наскільки я став поганим, то одна чорноока смугляночка відчує це на собі...
— Стрілку, що це за вульгарні натяки? А куди це ти так дивишся? Мамочки, мені знову стало моторошно... Я, мабуть, піду до себе в кімнату.
— Ні, не йди… А тікай... біжи, красуне, біжи... — тихим, але хижим голосом промовив я і раптово кинувся на трохи сп'янілу дівчину, змусивши ту голосно верескнути й жваво ухилившись побігти в кімнату, тільки чомусь не дитячу, а мою. Ай хитрюга!
Ми заснули тільки під ранок, усе ще тяжко дихаючи й продовжуючи тремтіти від надлишку почуттів та емоцій, пережитих цієї чудової ночі. Самая', тісно притулившись до мене і поклавши голову на моє плече, миттєво заснула, іноді посміхаючись уві сні, напевно, побачивши доньку. Я ж деякий час лежав і дивився в стелю, розмірковуючи про все на світі, поки теж не заснув глибоким і міцним сном.
Прокинувся десь о десятій, і не розплющуючи очей посміхнувся: з кухні линули запаморочливі запахи їжі, значить, я вже не сам, і буде з ким поговорити, над ким пожартувати, отримавши у відповідь або не менш дотепне зауваження, або надуті губки, які через кілька хвилин моїх загравань знову починають усміхатися. Ну що ж, з цього й почнемо. Я з насолодою потягнувся та, бадьоренько схопившись із ліжка, не одягаючись, подався одразу ж на кухню, згораючи від нетерпіння скоріше побачити Сама' в чомусь коротенькому і, підкравшись ззаду міцно обійняти, заодно й злякавши несподіваною появою.
Але на мене чекав лише повний стіл їжі, накритий рушником, щоб швидко не охолола, і дощечка для письма, на якій рівним каліграфічним почерком Сам повідомлялося: "Вибач, Стрілку, але ти так солодко спав, що не хотілося будити. Вечеря чи обід, залежно від того, коли ти прокинешся, на столі. Якщо сильно охолоне, можеш підігріти на плиті. Я не могла більше терпіти і сама вирушила до школи, звичайно ж, взявши твої гроші, які ти так люб'язно запропонував. Може, в мене щось та й вийде, якщо ні — будемо думати далі. До обіду планую повернутися, не нудьгуй. Люблю, цілую!".
Ну що сказати: мати є мати. Я не маю жодного права її засуджувати за те, що не розбудила, не зачекала, поки сам прокинуся, а може, просто боячись мого вибухового характеру, вирішила не брати з собою, щоб я чого-небудь не утнув. Гаразд, я не ображений, зате як же я зараз наїмся, і з обов'язковою відрижкою в кінці, інакше не зарахується. Але спочатку контрастний душ, час приводити себе до ладу.
Помившись і наївшись, я почав нишпорити по кімнатах у пошуках свого вчорашнього одягу, подарованого Анею, тому що, крім нього, в мене залишилася тільки парочка простих футболок, а одягати нові сетівські речі, попередньо не оцінивши їх, мені якось не хотілося. Тому продовжити свої пошуки я вирішив із кошика для брудної білизни. Порожньо. Невже вже випрали? Тоді треба йти на задній двір, де зазвичай тітка Поллі вивішувала наші речі для сушіння.
Так у труселях і повалив, попередньо взувшись, захопивши револьвер і замкнувши вхідні двері на ключ. Якщо лахи сушаться, то навіщо мені повертатися назад? Там же одягнуся і піду по своїх невідкладних справах.
Вийшовши на вулицю через задні двері, я майже одразу ж натрапив на свій одяг, що висів на білизняній мотузці. Помацав, начебто нічого, підсохли, тільки штани в районі пояса трохи вологуваті, але це не біда, на мені висохнуть, я ж хлопець гарячий. Коли одягав речі, одним оком глянув на їхні параметри і помітив, що у футболки зняло —10 міцності, а у штанів —16. Цікаво, це від моїх походеньок чи від прання, треба буде в майбутньому перевірити. Хоча в якому майбутньому?.. Я ж сьогодні збираюся одягати легендарне сетівське спорядження, а в описі значиться, що речі незнищенні, тобто практично вічні. Але то в описі, а як насправді — тільки життя покаже.
Загалом, одягнувшись просто на задньому дворі, я попрямував до крамнички дядечка Ау для оцінки речей, при цьому практично не кульгаючи і навіть не відчуваючи жодних больових симптомів.
— Здоровенький був, дядьку! Новину чув? — просто з порога гучним голосом промовив я в порожнечу безлюдного приміщення, де перебував лише господар за прилавком.
— Ну, здоров був, якщо не жартуєш. Яку ще новину? — дядько підозріло позирнув на мене, знаючи мою непевну натуру, яка будь-якої миті може щось бовкнути заради потіхи.
— Ну як же, все місто вже гуде про це. Просто зараз сюди прямує міська муніципальна рада в повному складі, щоб вручити тобі почесну нагороду як власнику найпопулярнішого місця в місті. Гей! Не бачу радості на твоїй неголеній пи... обличчі.
— От стою і питаю сам у себе, чому я досі не заборонив тобі входити до моєї крамниці на цьому самому муніципальному рівні. У мене ж після кожного твого відвідування голова два дні болить не вщухаючи, ще трохи й загримлю до психлікарні.
— О, а я б тебе провідував, щодня по два рази, та розповідав, як іде торгівля в твоїй крамничці. Питаєш, чому б це я тут справи вів? Відповідаю — як чоловік Іві, мав би повне право розпоряджатися частиною її спадку. А твоя крамничка в будь-якому разі стала б такою, бо ти, як такий, що відійшов від справ через те, що перебуваючи не при здоровому глузді й хріновій пам'яті, уже ніяк не міг би нею керувати.
— Хвала небесам, що ти їй не чоловік.
— А ти тільки потрап у дурдом, ми цю справу за пів дня обкрутимо.
— Сотий раз, тьху на тебе! Як таких тільки земля носить? Кажи, чого приперся?.. Швиденько сторгуємося і вали звідси, щоб мої очі більше тебе не бачили!
— Якийсь ти нервовий став, дядьку, останнім часом, ой, мабуть, прийшла пора на спочинок іти, а не махінації різні провертати та контрабандою приторговувати. Сидів би зараз та онуків няньчив, гріючись на сонечку та перебуваючи в нірвані від того, як твій нащадок скидається на тебе беззубим ротом.
— Ти що верзеш, убогий! Якою контрабандою? Якими махінаціями? Я завжди веду свої справи честь по честі, справно плачу податки, і ніхто ніколи не звинувачував мене в нечесній торгівлі. І зуби в мене є, скільки тобі повторювати!
— І чого раптом кричати так? Начебто нічого ж поганого не сказав, поводжуся адекватно, підтримую дружню бесіду, так би мовити, а у відповідь такий нездоровий прояв агресії...