Дякую тобі за пораду, — натхненно зашепотів Ілій і, міцно потиснувши мені руку, поспішив кудись убік, навіть не думаючи підходити до своїх учнів.
— Гей, Ілію! — крикнув я йому навздогін і, почекавши, коли він зупиниться та зволить обернутися, додав: — І у своїх сказаннях частіше згадуй, що Стрілок насправді симпатичний чувак, і не лисий, а голений налисо, і голиться він так для того, щоб усілякі монстри не могли вчепитися своїми кігтями йому у волосся, піддавши невиправданому ризику, адже у стрілка кожна деталь спорядження продумана до дрібниць й заточена на бій, а все його тіло саме по собі грізна зброя, яку він удосконалює від сутички до сутички. Зрозумів!
— Просто шедеврально! Я все запам'ятав слово в слово. Думаю, на новому місці мене чекатиме грандіозний успіх, — він радісно ляснув себе по боках і, чомусь підстрибнувши на місці, не прощаючись, умотав у невідомому напрямку.
— Сподіваюся, більше не побачимося, — з полегшенням зітхнувши, я попрямував до Антонія, щоб розпитати про причину внутрішньо сектанського бунту.
— Просто після твоїх слів у парку я зрозумів, що ми всі робили неправильно, і всі твої діяння трактували не так, і йшли не тим шляхом. І я в цьому остаточно переконався сьогодні вранці, коли ти замість того, щоб прийти на площу і плюнути своїм гнобителям в обличчя, зі зброєю в руках на полі битви захищаєш їхні нікчемні життя, при цьому звершуючи все нові й нові діяння. Тому ми вирішили докорінно змінити концепцію нашої віри, і не тупо розносити світом благу звістку про тебе, а служити тобі і за твоїм прикладом робити посильний внесок в справу боротьби зі злом, не словами, а ділом.
— Ну, за великим рахунком, хлопці, ви починаєте більш-менш розсудливо міркувати, що не може не радувати. Хоча мені служити не треба, я не цар і не король із короною поміж очей, я обраний Системою, щоб захищати людей від усілякої нечисті, і я виконаю свій обов'язок до кінця, чого б мені це не коштувало. Адже в цьому і є сенс життя — виконати свій обов'язок і загинути, або виконати і з почуттям власної гідності відійти від справ — третього не дано. Ну а якщо вам так хочеться служити… то, як казали в моєму колишньому житті, у мене на батьківщині: "Твоя служба — вірний кінь та чисте поле — людям служи, людям!"
— Як же їм можна служити, якщо вони з тобою таке зробили? — раптово вигукнула досі мовчазна Плотвичка і, підбігши до мене, зненацька задерла мою футболку до підборіддя, оголивши добру частину тіла з численними шрамами від кульових поранень.
Я ледве відбився від ненормальної дівчини, а Самай' так взагалі кинулася на неї з таким розлюченим виглядом, що я одразу зрозумів: якщо її не зупинити, то Плотвичці буде кінець. Ледве-ледве заспокоївши розпалених жінок, я подивився на дівчину, яка гордо задерла голову, абсолютно впевнена у своїй правоті, і, посміхнувшись, промовив:
— Треба було ще штани з мене зняти — тоді тобі точно б приписали велике діяння і вписали у легенди.
— Тому що я права. Людям плювати, коли заради них здійснюють подвиги. Вони дбають тільки про свої нікчемні життя, а також про добробут сім'ї та родичів, а решта хоч пропадом пропади. І ти хочеш заради таких одного разу загинути в бою, залишившись назавжди на полі брані непохованим і всіма забутим. Тому що і легенди з часом стираються з пам'яті людей.
— Але навіть якщо з тисячі чи навіть сотні тисяч знайдеться хоча б дві-три людини, яким не наплювати… то повір мені, Плотвичко, — воно того варте!
Сказав це і, махнувши на прощання рукою, схопив Самай' та попрямував парком у бік спокійніших вуличок, щоб найняти екіпаж й з комфортом поїхати додому, дорогою заскочивши до продуктової крамниці, а заодно й до якого-небудь ресторану, щоб замовити на вечір уже готові страви, аби Самая' в перший же день після ув'язнення не гарувала на кухні.
— І як тобі вдається так швидко пересуватися, при цьому кульгаючи? Я ледве встигаю за тобою, — пожалілася дівчина, вже й справді злегка захекавшись.
— Так щоб подалі від цих адептів. А то в натурі ще п'ять хвилин балаканини, і вона б взялася штани з мене знімати.
— Ну, коли вона задирала на тобі сорочку, ти якось особливого невдоволення не виявляв.
— Ти що, ревнуєш мене до цієї навіженої?
— Якщо інші чоловіки кажуть, що заради такої, як я, можна і світ перевернути, а твій суджений відгукується про тебе як про якусь: "Кхм"… то я навіть і не знаю, як себе правильно поводити.
— От кляті сектанти, в усі часи від них одна тільки шкода. Я так сказав, тому що, почавши говорити про тебе, раптом задумався: а як насправді охарактеризувати наші стосунки? Сімейною парою не назвеш, тому що не одружені, коханці — непристойно щодо тебе, та я і не вважаю тебе своєю коханкою, тому що люблю…
— Що ти сказав?..
— Співмешканка, зовсім вульгарно. Скажеш, що просто сусідка — почнуть питати, чого тоді заради простої сусідки такий кіпіш учинив. Одне слово, куди не кинь, усюди клин.
— Так, а тепер повтори, що ти сказав одразу після слова "коханка"?
— А що я сказав?
— Ну, ти згадуй, згадуй!
— Ні дружина, ні коханка, ні співмешканка і навіть не сусідка. Начебто нічого не пропустив?
— Все, я з тобою не розмовляю!
— Кхм…
— Ах, він ще й знущається! Ну тепер тобі точно кінець, Стрілку!
— Ай! Не треба! Туди не бий, там рана! А-я-яй, там теж болить… а ось вухо не чіпай! Не забувай, я легенда, мені ніяк не можна без вуха!
— Зараз від тебе залишиться тільки дуже сумна легенда, прослухавши яку, дітлахи одразу почнуть плакати! Ай, відпусти мої руки, негіднику, і не смій притискатися, порося… і не цілуй…
— Як же я сумував за тобою, моя чорноока…
Ну от нічого не можу з собою вдіяти, як бачу цю великооку смугляночку, прям аж дах зносить. І таке саме відбувається, коли поруч мініатюрна Анька, варто тільки глянути в її сині очі — та ж історія. І як тут вибрати одну із двох, а рано чи пізно вибирати доведеться, що я тоді буду робити?.. Якщо чесно, то в бою набагато легше, там є ворог і є ти, а далі хто кого. А тут начебто і ворогів немає, навіть навпаки, одна суцільна любов, але від того, як надалі розвиватимуться події, у мене мороз по шкірі.
Ну а поки, як і передбачалося, вдосталь націлувавшись у тіні розлогого дерева, а потім для профілактики отримавши легенького потиличника, я зловив вільний екіпаж, і ми нарешті поїхали додому. Щоправда, дорогою зробивши три зупинки. Під час першої я забіг до квіткового магазину і купив дівчині розкішний букет квітів. Це, звичайно, треба було зробити ще при виході з в'язниці, але по-перше, я дуже поспішав, а по-друге, Аня й так образилася на мене, а побачивши, як я купую Самай' квіти, зовсім би озвіріла, ще й тому, що їй-то я так жодного разу квітів і не подарував — недотепа. (В обов'язковому порядку не забути купити Ані квіти, можна навіть розкошелитись і на троянди). На другій зупинці ми в продуктовій крамничці закупились продуктами, не забувши прихопити пляшечку вина, не заради свята, яке без дівчат і немислиме, а щоб хоч трохи розслабитися. А на третій зупинці, як я й згадував, забіг у невелике кафе, де замовив із собою на винос кілька порцій різноманітної їжі, щоб увечері без усякої кухонної метушні сісти та спокійно повечеряти. Їжу я взяв прямо з тарілками, за що окремо заплатив, нічого, вдома знадобиться, у мене й так дві тарілки на чотирьох. Тільки після цього ми, більше не смикаючи візника через дрібниці, змогли вирушити додому.
Приїхали, вивантажилися, тихо-спокійно піднялися на ґанок, відчинили вхідні двері. Опинившись у передпокої, де панувала цілковита тиша ми за звичкою, призупинилися, а чи не вилетить зараз зі своєї квартири наша огрядна господиня і не кинеться радісно обійматися? Та навіть з-за дверей тітоньки Поллі не долинало ні звуку, як і зверху. Стало якось незвично й сумно, ніби до чужого дому прийшли. Піднявшись рипучими сходами, зайшли до своїх апартаментів, пройшли на кухню та посідали за стіл, попередньо виклавши на нього покупки.
— Треба штори на вікна купити, і скатертину на стіл, — порушила Самай' тишу, оглядаючи приміщення.
— Коли знову опинимося всі разом, зберемося, причепуримося і дружним галасливим натовпом поїдемо на ринок, — підтримав я розмову.
— Ти обов'язково вдягнеш свій костюм, в якому ми фотографувалися, і в якому маєш такий представницький та харизматичний вигляд…
— Ні-ні, костюма більше немає, я його трохи попсував і довелося викинути.
— Як викинути? Може, там можна було десь зашити, десь латочку поставити…
— Е-е, там з кінцями.
— Так, зараз я у ванну, потім ти, а потім ми сядемо, повечеряємо, і ти мені про все детально розповіш, що з тобою сталося від часу нашого останнього розставання.
Так і зробили. Тільки поки милася Самай', а потім я, на вулиці стало сутеніти, і в мене в животі заграв цілий симфонічний оркестр. Так що особливої розмови за вечерею не вийшло. Я їв у три горла, змітаючи все підряд, як пилосос, і, здавалося, не зможу насититися. Видно, організм ішов на поправку, й йому було потрібно багато матеріалу та енергії для відновлення пошкоджень. Дівчина, напевно, теж виголодніла на казенних харчах, тому налягала на їжу із завидним апетитом, тільки, на відміну від мене, робила це акуратно, користуючись ножем та виделкою, ще й ретельно пережовуючи їжу. Нарешті, наївшись до відвалу і відкинувшись на спинку стільця, я вже хотів було смачно відригнути, але вчасно згадав, що Самая' вже вдома, і через силу придушив у собі природний позив. Посидівши так з хвилину та подивившись, як уже теж поївши, Самай' збирає зі столу посуд, взявся їй допомагати. Навівши лад на нашому "п'ятачку", відкрив пляшку з вином. І, розливши напій по фужерах, ми нарешті взялися розповідати один одному про свої пригоди.
Про свої перипетії я розповів коротко, багато чого приховавши, зате яскраво та жваво взявся змальовувати протистояння з цілою сотнею озброєних до зубів нещадних головорізів, у наслідок якого й отримав зо два десятки кульових поранень, несумісних із життям. А ще — як, щойно ставши на ноги, весь в кровоточивих бинтах, одноосібно знищив велетенську зграю щурів-мутантів з півметровими кігтями, з якими не міг дати ради аж цілий департамент поліції. І лише моє своєчасне втручання змогло переломити ситуацію на нашу користь, однак в цьому нерівному протиборстві мені й попсували такий чудовий костюмчик.
Я, звісно, брехав як воду пив, але робив це пишномовно, з фантазією, особливо акцентуючи увагу на найкривавіших моментах, виносячи їх на передній край в останню мить так несподівано, що дівчина навіть здригалася і, стиснувши руки на грудях, величезними очима, повними жаху, не кліпаючи й не промовивши ані слова, навіть затамувавши подих, слухала мої нісенітниці.
— Невже там завжди так страшно? — схвильовано перепитала вона, але, не давши мені й рота відкрити, сама ж і відповіла.