Хоча персонал, і дітей особливо прискіпливо і допитала поліція, до того ж не один раз, але так нічого і не вдалося з'ясувати, залишилася тільки її Мимра. Вже все місто обнишпорили та опитали — жодних слідів.
— Як же так? Не може такого бути… За що ж її бити? Вона ж така маленька, худенька зовсім крихітка… Невже люди можуть бути такими звірами.
— Люди… її били діти восьми-десяти років. Напевно, тому, що не хотіла віддавати свою ляльку, а може і з іншої причини, мене поки не підпускають до них. Хоча якщо з'ясується, що вона померла від побоїв…
— Не треба про таке думати. Треба вірити, що все буде добре, і з Самі, і з П'яточкою, ми тепер разом і зуміємо їх знайти та повернути додому. Але що ж з тобою сталося, чому ти того дня не прийшов додому.
— Це довга історія, давай поїдемо додому, дорогою накупимо всякої-різної їжі, скупаємось, і я розповім тобі одну дуже страшну історію. Хоча, з іншого боку, у мене інших і не буває.
— А звідки в тебе взялося п'ятсот золотих, щоб виплатити за мене заставу? Сподіваюся, ти їх чесним шляхом заробив, і завтра до нас не заявляться пани поліцейські, щоб уже тебе взяти під арешт?
— Ти не повіриш, але я їх знайшов. Ні ти послухай — цікава історія, іду я значить…
— От брехунчик. Добре, не хочеш — не кажи, тільки пообіцяй мені що до нас більше не заявляться ні поліція, ні опікуни, і взагалі ніякі інші нехороші люди.
— Ну тут як кажуть: від тюрми та від суми не зарікайся, але я дуже постараюся щоб наш дім надалі обходили стороною ті, кому ми будемо не раді.
Після чого, взяв дівчину попід руку, і ми підійшли до залізних воріт. І як тільки наблизилися до них, із чергової кімнати вийшло двоє вартових, один одразу став за нашими спинами (цікаво, це для того, щоб дівчина назад до в'язниці не втекла?), а інший, вибравши, з величезної в'язки потрібний ключ почав відчиняти двері. За якусь мить ми опинилися на волі — вірніше Самай', тому що мене поки Бог милував.
— Ну як тобі на волі?
— Так питаєш, ніби я вийшла після кількох років ув'язнення. Для мене все залишилося як і раніше, за тиждень ще не звикла до тамтешнього життя. Ми зараз куди?
— До ратуші. Треба з деким поговорити.
— Вигляд у нас, звісно, ще той — тільки в центрі й гуляти. Давай я тебе хоч трохи обтрушу, — заметушилася Самая' та заходилася мене обтрушувати.
— А-я-яй! Не так сильно, Сам, боляче ж! — заскиглив я і про всяк випадок задер футболку, щоб продемонструвати їй ледь загоєні рани.
— О небеса! Хто це тебе так?
— Є одні нехороші люди, з якими я збираюся розібратися найближчим часом.
— Якщо з таким же результатом, то, можливо, й не варто ні з ким розбиратися, а слід заявити в поліцію? Нехай вони розбираються, це їхня робота, а ти й так, бідненький, настраждався.
— Схоже, нам усім дісталося. Якось не склався минулий тиждень. Сподіваюся, цей буде повний хороших новин. Все, більше нічого не відчищай на мені, і так зійде. Навіть у такому вигляді ми все одно приголомшливі, особливо ти.
Я вже начебто згадував, що міська в'язниця розташована не надто далеко від ратуші. Напевно, першобудівники, які проєктували таке близьке розташування державних установ, по-своєму натякали майбутнім мешканцям міського муніципалітету: якщо що, то переселятися їм доведеться недалеко. Але в наш час багато можновладців, схоже, забули про це або просто не розуміють таких прозорих натяків, трохи отупіли від вседозволеності та безкарності. Ну нічого, думаю, після двох днів народних заворушень вони оговтаються і хоча б трохи притихнуть. Он тітонька вже подала у відставку, і це дуже добре! Ні, я в жодному разі не зловтішаюся, просто після того, що вона дозволила собі "трішки" перевищити свої повноваження заради коханої донечки, немає жодної гарантії, що наступного разу, згадавши, що минулого разу за таке, все зійшло з рук, візьме та й закриє очі на деякі обставини розслідування, яке проводиться щодо когось із радників або голови одного з департаментів, що є за сумісництвом її близьким другом. Коротше, звільнилася — туди їй і дорога. Але попри все, нехай не забуває: якщо дівчинки з її вини вже немає на цьому світі, то вона в мене ще й сяде, і можливо назавжди, я вже постараюся.
Коротше, хвилин за десять-п'ятнадцять ми почули гучні крики натовпу, свист і дзвін розбитого скла. Ого, щось зовсім народ розійшовся. Треба неодмінно припиняти всілякі неподобства, бо від дій юрби можуть постраждати невинні люди. Намагаючись триматися ближче до стін і подалі від особливо буйних скупчень, ми попрямували в обхід демонстрантів, адже так я сподівався натрапити на когось із керівників цього безладу. Коли я казав, що, може, хоч цей тиждень видасться сприятливішим, небеса, напевно, почули й сипнули мені на голову трішки удачі, бо за пару хвилин я натрапив на нічим не примітну групу людей, яка, здавалося б, абсолютно повністю ігнорувала події, що відбувалися буквально за кілька метрів від них. Тим паче, що від площі з маніфестантами їх відділяла густа поросль рівно підстриженого чагарника. Група складалася з мого старого знайомого Ілія, його адептів Антонія і Плотвички, ну і ще одного непоказного лисуватого мужичка в поношеному костюмі та стоптаних черевиках. До речі, мої шанувальники теж змінили свої безглузді хламиди на звичайний одяг міських жителів середнього достатку і стали схожі на людей, а не на клоунів. Антоній тим часом щось гаряче втовкмачував Ілію, а той, похнюпивши голову, тупо грав у мовчанку; схоже, у них зміна влади відбулася, тоді треба терміново втрутитися, адже мені невідомо, чим цей молодий дивак дихає. Тому, знайшовши прохід між кущами, я швидким кроком, наскільки це можливо при простреленій нозі, попрямував до змовників, волочачи за собою Самай', що підбігала за мною.
— Привіт, нероби, як ваші справи непутящі? — гучним голосом сповістив я їх про свій прихід, не дійшовши кілька кроків.
Після моїх слів серед компанії одразу ж запанувала могильна тиша, і всі четверо витріщилися на мене з дівчиною.
— Та от, усе як ти… ви просили, — несміливо відповів Ілій, невизначено махнувши рукою в бік розлюченого натовпу.
— Молодець, хвалю! Нехай відчують кляті буржуї силу народного гніву. Але думаю, час закінчувати, радники вражені вашими діяннями, і щойно випустили мою… кхм, і обіцяли надалі сприяти поверненню додому решти близьких мені людей.
— Заради такої жінки варто перевернути не лише все місто, а й увесь світ, — ствердно кивнув Антоній, злегка вклонившись Самай'.
— Молодий чоловіче, чи варто звертатися до вас — Стрілок? — раптом заговорив зі мною лисий мужичок.
— Я стрілок за своїм класом, тому що "заточений" Системою на володіння зброєю ближнього бою, якщо коротко, то стрілок — моя професія. А звертатися до мене можна просто, громадянин Еех. І це я не зітхаю — це ім'я таке.
— Надалі буду обізнаний, ну так от, містер Еех, щоб зупинити такий розбурханий натовп знадобиться деякий час…
— І гроші, — здогадався я. — Щоб повисмикувати найзавзятіших і шепнувши на вухо, що радники виконали їхні вимоги, а на додачу розщедрилися на випивку. Я правильно розмірковую, містер?..
— Лисяк. Абсолютно, правильно.
— Скільки?
— Не менше п'ятдесяти золотих.
— Да-а, дорогі нині революції. Чув, Ілію, жени монету!
— У мене не знайдеться стільки, я сильно витратився на все оце ось… — і він знову невизначено махнув рукою в бік площі.
— Ох і брешеш, скотино, дивлячись мені в очі, брешеш. Ну та гаразд, цього разу прощаю тобі твою жадібність, й так добре мені підсобив. Тому, так і бути, заплачу за тебе своїми кровно заробленими, між іншим, так що будеш винен. Тримай, Лисяк, і щоб до вечора тут окрім роботяг і гуляючих сімейних пар, не лишилося ні душі. До речі, Ілію, а давай-но відійдемо вбік, пошепчемося.
Скрипаль злякано здригнувся і нерозуміюче витріщився на мене, так що довелося, поклавши руку йому на плечі, силою відтягнути на кілька кроків убік.
— Лисяк — це хто?
— Якщо ти про те, чи можна йому довіряти, то так! Він зі мною від самого початку, і саме завдяки йому мені вдається організовувати людей і, так би мовити, структурувати наші спільні плани, такі як планування місця й часу зібрань, збір коштів, залучення нових адептів і таке інше.
— Ясно, один шахрай знайшов іншого. В одного добре підвішений язик і вміє правдоподібно чесати по вухах. А інший може без мила в одне місце пролізти та обкрутити все так, щоб комар носа не підточив, та ще й із вигодою залишитися. Ну що тут скажеш, пощастило тобі із спільником, тільки чому ти такий сумний? Начебто все зробив як треба, я задоволений, ми квити… що не так?
— Я не знаю, що і коли ти встиг наговорити моїм людям, але вони тепер абсолютно не хочуть дотримуватися моїх принципів. І навіть Лисяк, сволота, твердить, що вони поклоняються діянням Великого Стрілка та його поглядам на життя, а не моїм інтерпретаціям давніх легенд.
— Друже мій Ілію, а ти як думав? — засміявся я, знову поклавши йому руку на плече. — Один раз вигадав байку, люди повелися, а ти тепер будеш все життя як сир у маслі кататися, нічого не роблячи, а тільки як заїжджена платівка, раз по раз повторюючи одне й те саме. Тобі, напевно, відомо, що навіть найулюбленіша страва, якщо їсти її щодня, може набриднути. Це якраз твій випадок.
— Так що ж мені робити? — з надією в очах втупився в мене недороблений пророк. — Може, підкажеш парочку нових висловів та опишеш у химерній формі кілька своїх діянь, із висновком наприкінці.
— Ну ні фіга собі, ти й пика нахабна! Може, тебе ще з ложечки погодувати і пузо при цьому почесати? Раджу тобі як старому другу, щоб не потрапити тут у неприємності, зібрати манатки, записати й упорядкувати всі сказання про Стрілка в один зошит, сідати на потяг і вшиватися в перше-ліпше місто, де терпимо ставляться до різних релігійних поглядів. І там почати все спочатку. З організаційними питаннями ти більш-менш ознайомлений, тож потихеньку розживешся собі новими адептами і станеш жити як раніше, несучи світом слово про Великого Стрілка.
— Ти думаєш, у мене вийде?
— Ну тут же ти якось примудрився наробити шелесту. А там треба владнати все аналогічним чином, тільки з уже готовим планом.
— Я так, напевно, і зроблю. Сьогодні ж почну збирати речі, а завтра вранці вирушу в путь.