Оце так! Несподівано... виявляється, що видіння, яке мене накрило, це посмертне вивільнення ментальної енергії павука. І як з'ясувалося, що від такого кіно я міг померти. Тільки незрозуміло, через що Система так розщедрилась, аж на цілий артефакт життя, нехай і одноразовий, але ж наскільки корисний. Напевно тому, що Система і Мерці – це дві сторони, що конфліктують між собою. А виявлення неврахованого фактора в невпинній трансформації у все нові мутагенні форми — посильна допомога в боротьбі з інфікованими. І Система це цінує. Ну, а мені що? За такі смаколики... завжди, будь ласка.
А ще потрібно щось вирішувати з П'яточкою. За такі її вчинки, навіть якщо врахувати, що робила це з ментального примусу, перебуваючи в психоемоційно нестабільному стані, навряд чи хтось погладить по голові. Неповнолітні злодії, ще пів біди, невідомо кого з системних вона привела на забій, і з якого клану. І для тих і для інших, помста – справа честі. Найкраще — це просто взяти і здати її в притулок, та й позбутися проблеми раз і назавжди. Та з її порушеною психікою навряд чи вона так легко ввіллється в тамтешній колектив. А якщо раптом хтось із місцевої шпани, що час від часу потрапляє у "добрі руки" персоналу інтернату, впізнає її та проведе паралель зі зниклими братчиками... Не те щоб в бандах був такий сильний дух братерства, але задля понтів, мовляв, ми за своїх горою, малу обов'язково десь по-тихому удавлять, що ще треба. Хоча кому там мститися... дунеш — розсиплеться, настільки худюща. Не знаю, це ж наскільки треба бути відмороженим, щоб топити цей нещасний жмуточок життя в кориті з нечистотами. І як тепер, мені бути? А я ще й напотувався конкретно – он як мене звеличує... і захисник, і сміливий який, і чортзна-хто ще. Хоча по суті — в половині всіх "подвигів" виїхав на чистому везінню й збігу обставин. Та і якщо чесно — я почав вже до неї звикати: он яка кумедна, хоч смішити мене буде, нехай залишається. Гроші є, знімемо хату, найму няньку — молоденьку! Буде няньчити і її, і мене.
— Ну, що будемо робити, жабеня? — спитав я, забираючи у неї хусточку, бо не скільки витирала ту кров, а лишень розмазувала по обличчю. Та все одно — було приємно.
У відповідь вона лише знизала плечима, широко розвівши руки в боки. Потім, згадавши щось, повернулася до мене спиною, нахилилася, піднявши поділ свого брудного сарафана, і показала пальцем на нижню частину спини, потім випрямившись і повернувшись, скривилася і почесала п'яту точку долонею.
— Отак-от... а чого ще від цих баб очікувати. Я її он від якого чудовиська врятував, а вона замість того, щоб подякувати, с...y показує. Що сердешна... болить? — вона інтенсивно закивала головою і, знову скривившись, почала чухатись. — Твоє щастя... інакше за такі от підгони (я кивнув у бік павука) боліло б набагато сильніше. А загалом, запам'ятай: якщо ти вранці прокинулась і у тебе нічого не болить – значить ти, померла. Зрозуміла?
Вона знову інтенсивно закивала головою, а потім вдруге повернувшись і нахилившись долу, почала задирати поділ сарафана.
— Та досить вже показувати мені свою дупу! – гаркнув я, та так гучно, що малючка аж підстрибнула, впустивши ляльку і схопившись за сідниці, ще й мордаху жалісливу скорчила, ніби ось-ось розплачеться. – Зрозумів я, зрозумів, що болить. Давайте закінчимо тут і підемо шукати лікаря, нехай зробить тобі там якісь припарки, чи скипидаром змастить. Краще скажи мені — з твоєю лялькою все добре?
Дівчинка, забувши про свою попу, нахилилася за іграшкою, і, взявши її в руки, почала оглядати з усіх боків. Оглянувши, і не знайшовши нічого дивного, на її думку, подивилася на мене, мовляв — а що з нею не так?
— Та ти подивись краще, на ній же лиця немає. – що було чистісінькою правдою, адже після недавніх пригод фарба повністю стерлася з мішковини. — А тепер приклади її до вушка, та послухай, чи ще б'ється її сердечко... ну що? Нічого не чуєш? Тоді я мушу повідомити тобі неприємну новину... П'яточка. По ходу твоя лялька — померла!
Мала вирячила на мене очі, потім подивилася на ляльку в руці, знову на мене... і розревілася. Та, так гірко і сумно, колисаючи в руках свою ганчірочку та притискаючи її до грудей, що на мить мені самому стало шкода покійну, хоч я й знав її всього якихось два дні.
— Поплач, поплач, П'яточко... на жаль, всі ми смертні. Там оно павучок здох, трясця його матері, тепер прийшла черга твоєї ганчірки... тобто ляльки. Як її, до речі, звали? Ніяк... просто лялька. От бачиш, у бідолахи навіть імені свого не було, так що давайте поховаймо її хоча б по-людськи.
Похорон відбувся тут же, і на цьому ж місці. Ми просто закопали ганчірку біля стіни, і П'яточка встромила в горбочок паличку. Постояли, помовчали... чую, як малеча смикає мене за штанину і показує пальцем на могилку, а потім на рот. От чудна, хоче, щоб останнє слово сказав, і звідки тільки знає про таку традицію... та нічого не поробиш, щоб позбутися від цієї ганчірки без зайвої "крові", чого тільки не зробиш.
— Хочу сказати кілька слів про померлу. Її життя було коротким, але яскравим. Вона була доброю ганчірочкою і подругою. Нехай її дух спочиває з миром. Ми завжди будемо пам'ятати тебе... Амінь!
Як тільки я почав говорити, малючка мило склала ручки перед собою і в скорботі опустила голову. Ну концерт. Потім, при останніх словах, знову пустила сльозу і кинулася обіймати мою ногу.
— Ну, гаразд, ходімо, сердешна, а то ще захочеш заупокійну, заспівати за твоєю, цією...
Але у нас є ще одна незавершена справа. Якщо я хочу залишити дівчинку, (по ходу, я таки наважився зробити таку божевільну річ), хоча в майбутньому можу пошкодувати про таке рішення, але як то кажуть: будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження. Тож, якщо й залишати малечу, то за нею потрібно спалити всі мости, в прямому сенсі цього слова. Щоб в майбутньому ніхто не зміг асоціювати її персону з павуком-людожером. Крім того, поки невідомо, чи жила тут одна особина, чи в глибині будівлі, десь в підвалах, які, ймовірно, є, марно чекає свого батька — його виводок. Залишати все це просто так, я не мав наміру, якщо у мене не вийде самому організувати сюди рейд, то обов'язково когось "посватаю". Я не великий гуманіст – але і не дозволю всяким створінням пожирати людей! А якщо тут почнуть бродити сторонні, то рано чи пізно комусь, занадто розумному або занадто прискіпливому, може всіляке спасти на думку. Так навіщо ж давати їм додатковий привід похизуватися своїми розумовими здібностями. Менше знаєш — краще спиш. Тому:
— П'яточка! У тебе часом сірників не знайдеться?
Дівчинка відразу ж діловито занишпорила в кишеньці. Та невже! Виявляється, у неї й сірники теж є. Що ж там ще можна знайти — гранатомет?
Виходили ми з будівлі під густими клубами диму. Та перед тим як вийти, мала раптом відпустила мою руку і побігла до мертвого чудовиська. Підбігши, щосили гепнула його ногою в бік лаковим сандаликом і потопала назад. От показушниця... вся в мене!
Ми вийшли на сонечко, я, примружившись, подивився вгору, потім на дівчинку — вона на мене.
— Коли відвідаємо цілителя, нам доведеться терміново щось робити з твоєю макітрою, і викинути до біса цю хустку, а ще краще — спалити, сірники завжди знайдуться. Тому що ти й так не красуня... а в ньому, так взагалі, опудало городнє!
Вона відразу ж заусміхалася мені, щербатим ротом.
— Фу! І посмішка в тебе стрьомна!
— Хто це, її так? — запитав сивочолий ескулап з осудом в голосі, закінчивши з основними процедурами і наклавши на розпухлу і синювату дупку ватно-марлеву пов'язку, просякнуту якоюсь смердючою гидотою, і тепер надягаючи на П'яточку своєрідну пелюшку, щоб зафіксувати пов'язку.
До системних цілителів я не потрапив, тому що виходячи зі східного кварталу в більш респектабельний район, відразу ж натрапив на якийсь медичний заклад, чи то лікарню, чи то поліклініку. Коротко кажучи, перед входом висіла табличка синьої зірки й гадюки з чашею, і напис, все тією ж англійською — "Сlinic". Чим не медичний заклад?
Зайшовши всередину, я побачив стару добру реєстратуру, де за вікном стояла літня медсестра в білому халаті. Вона підозріло обдивилася нас з ніг до голови, поцікавилась, чи не стоїмо ми на обліку і що нам потрібно. Я відповів, що не стоїмо і нам потрібне повне медичне обстеження.
Добре, що все обійшлося лише осудливим поглядом. Якби вона побачила нас обох відразу після розправи над павуком, то, напевно, негайно прогнала б геть. Але нам пощастило… річ у тому, що перед тим як потрапити до даного медзакладу, в одному зі старих дворів східного кварталу я знайшов бочку з дощовою водою, біля якої ми зробили невеличкий привал. Там, хлюпаючись і пирхаючи, я добре вимився до пояса, почистив штани і моментом перетворився на більш-менш пристойного, напіводягненого громадянина. Потім взявся за П'яточку. Тут справи перебували в більш гіршому стані. Білосніжна хустина на голові перетворився в сіро-брудну ганчірку, але я поки ще не наважувався до неї торкатися — раптом зніму, а звідти на мене ринуться напівмертві блохи в останній передсмертний бій, краще нехай так і залишються. Блідо-рожева сорочечка була порвана на лікті й засмальцьована кіптявою, як і колготки — вони тут же полетіли в смітник, як непотріб що не підлягає відновленню. З сукнею нам пощастило більше... біля сміттєвого бака знайшли пакет з викинутими старими речами. Покопавшись у ньому, натрапили на темно-синє картате, дитяче платтячко з рукавами — якраз те, що треба! Правда, воно виявилося на два розміри більше – та я стягнув талію пояском, а рукава просто закачав, а те, що було трохи задовгим і виглядало дещо недоладно на тлі тоненьких ніжок – дурниця! Зате приховувало забиті коліна. Воно тріумфально замінило старий сарафан, який полетів на смітник слідом за колготками, хоча тріумф виявився з ложкою дьогтю, у вигляді дірки на лівому боці сукні, і вибаглива мадам П'яточка, яка невідомо скільки часу ходила в смердючій брудній ганчірці, хвилин п'ять тинялася за мною і скиглила, демонструючи дірку. А коли я сказав, що нехай так і буде, бо у нас немає ні ниток, ні голки, раптом радісно підскочила, і, пірнувши в передню кишеньку своєї сукні, попорпалася там і явила на світ голку та маленький клубочок синіх ниток.