Хлопець зрозумів, що кіт ходить додому, у дитячий будинок. Показується, що живий, щоб не хвилювалися. Бо за роки, які там прожив Сашко, всі звикли до Мурчика і полюбили за вірність та сміливість. А ще за неймовірну ласку до дітей.
Дні, немов бурульки по весні, стікали крапельками й перетворювалися на місяці і роки. Школа. Престижний інститут. Сашку були відкриті всі дороги. Йому пощастило. Родина виявилася дійсно чудовою, та й він став для них справжнім сином.
Олександр Бондаренко стояв посеред ігрової кімнати з іграшкою смугастого котика. По щоках його котилися сльози.
— Саню, ти де там забарився, Василь Петрович налив вже чаю, йди но сюди, — пролунав голос друга по коридору.
Сашко вийшов з кімнати з іграшкою і пішов у кабінет директора.
— О, ти свого друга знайшов? – спитали хлопці.
— А я його і не губив. Він завжди зі мною, — із сумною посмішкою проказав Олександр.
— Та бачили ми, бачили. Ось, Василю Петровичу покажи! – попросив один з випускників дитбудинку.
Гортаючи сторінки родинного альбому в мобільному телефоні, директор, окрім дружини Олександра, його синочка, побачив будинок, який купив чоловік за кордоном, квітники в його дворі і… Маленького смугастика. Такого сіренького, один в один, як їхній Мурчик!
Василь Петрович посміхнувся фотографії, на якій щаслива родина тримає на руках пухнасте щастя.
Ви теж можете мати таке щастя. Чи це тільки мрія?