А це — мій еліксир молодості! Лікує все: радикуліт, заздрість і навіть тещу!
— Та то ж скипидар, Любо! — розсміялася Ганя, нюхнувши пляшку. — Твій Петро від нього побіг по кропиві, як ошпарений, а ти кажеш — еліксир!
…Вечір у Бугайлівці набирав обертів. Над столом стояв регіт, дід Грицько грюкав ціпком, Петро, сп'янілий від вина та власної ваги в очах селян, переможно підморгував Миколі. А Микола, ховаючи очі у гранованому стакані з вином, відчував, як у голові стає все дивніше, а совість потроху розчиняється в густому малиновому ароматі.
Сонце повільно сідало за горби, залишаючи хутір у золотавому серпанку, де кожна усмішка була і обіцянкою, і пасткою… Попри всі протести проти "великої дороги", у повітрі над Бугайлівкою пахло варениками, вином і добродушним спокоєм, який не здатна була зруйнувати жодна траса у світі.
…Минув тиждень. "Відрядження" Петра та Миколи остаточно перетворилося на сите, ліниве курортне життя. Теодоліт, який вони колись пафосно встановили на пагорбі, самотньо виблискував лінзою на сонці, слугуючи хіба що сідалом для місцевих горобців. Решту часу "експедиція" проводила у дворі баби Гані.
Сонце припікало. На столі розгортався справжній натюрморт: гора вареників, що виблискували від масла, тарілка з салом завтовшки в три пальці й незмінний глечик "божественного малинового нектару". Петро розвалився на лавці, мов завойовник після вдалого походу, випнувши живіт так, ніби щойно приєднав Бугайлівку до імперії, а не просто з'їв миску вареників. Капелюх зсунутий на потилицю, а два ґудзики на сорочці вже кілька днів як капітулювали під стратегічним тиском живота.
— Ну от… — баба Ганя вийшла з хати з новою мискою, від якої йшла густа пара. — Поки ви ту трасу шукаєте, вона, мабуть, уже сама від вас втекла. Наче не дорогу будуєте, а піраміду Хеопса по вихідних. Миколко, бери, свіжі! Бо як довго думати — вареники холонуть, а життя не чекає.
Микола, який за цей тиждень помітно округлився, боровся між совістю та апетитом. — Дякую, бабо Ганю... вони у вас... як хмаринки. Тільки з картоплею, — прошепотів він, сором'язливо тягнучись до миски.
— Ганно Михайлівно... ну що ви... — Петро сито гикнув, намагаючись повернути голосу інженерну солідність. — Дослідження рельєфу — це вам не цибулю чистити. Це процес! Ми ось якраз із Миколою... е-е... аналізували щільність вареничного... тобто ґрунтового рельєфу! Дуже складний об'єкт.
— Ой, аналітики! — засміялася господиня. — Ви мені скажіть: насіння на осінь збирати чи вже можна не мучитись? Бо якщо тут замість кропу ваші КамАЗи гуркотітимуть, то я краще зараз петунії посаджу — хай водії їдуть і плачуть, що таку красу асфальтом задавили!
— Ех, бабо Ганю... — Петро ліниво почухав живіт. — Траса — штука примхлива, вона шукає гармонії з ландшафтом. А ландшафт у вас такий... варенично-малиновий, що наші прибори заїдають від задоволення. Тож насіння збирайте, хай буде.
Микола спробував вставити своє тихе: "А якщо через яр пустити... там і ґрунт твердіший...", але Петро миттєво штовхнув його під дих. — Мовчи, "Червоний Хрест"! У нас за планом ще дегустація наливки, — прошипів він напарнику.
Петро спробував дістати з кишені карту, але вона вислизнула з масних пальців прямо в тарілку з маслом. Він вихопив її, обтрусив і, не знайшовши нічого кращого, непомітно витер забруднену руку об плече Миколи. — Клімат тут просто цілющий! — проголосив він, закидаючи ногу на ногу.
— Клімат у вас, Петре, вже в сорочку не вміщається, — хмикнула баба Ганя, наливаючи вино по самі вінця. — Пийте, соколи. Моє вино розумного робить красномовним, а дурного — трошки розумнішим. От зараз і побачимо, хто з вас швидше трасу "пересуне".
Але в цю мить ідилію розірвав шум біля хвіртки. До двору, здіймаючи куряву модними кросівками, вбіг Дмитро — онук баби Гані, студент-журналіст із Києва. Він привіз із собою не лише міський говір, а й небезпечну звичку перевіряти факти.
— Бабцю! Привіт, моя рідненька! — він підхопив бабу Ганю на руки, міцно поцілував і, кинувши рюкзак на траву, з цікавістю втупився у застиглих за столом "інженерів". — Ого! А це хто такі? Невже до нас нарешті цивілізація завітала?
— Та то великі начальники, — відповіла баба Ганя, криво усміхаючись онукові. — Кажуть, трасу мені через двір ведуть. Приїхали, бач, міряти долю мою рулеткою.
Дмитро, чий професійний нюх на фальш був гострішим за сільський хрін, відразу відчув каверзу. Він зміряв поглядом розмореного Петра та наляканого Миколу. — Бабцю, ходімо в хату, я тобі дещо покажу, — швидко мовив він. — Мені треба терміново дізнатися, чи залишилися у тебе ті старі журнали? Я тут новину одну чув, хочу перевірити...
Баба Ганя одразу зрозуміла натяк. Вона знала: якщо онук кличе "перевіряти журнали", значить, зараз на світ випливе якась велика міська правда. — Ой, Дмитре, та ходімо! Я тобі ще й рушник свіжий дам, бо ти весь у порохах, — сказала вона, злегка підштовхнувши його до ґанку.
Інженери залишилися за столом, застиглі, як два вареники в окропі. Вони намагалися виглядати максимально невинно, але Петро раптом перестав жувати, а Микола почав нервово барабанити пальцями по столу.
— Так хто це такі насправді? — пошепки запитав Дмитро, щойно вони опинилися в затінку курнику.
— Кажуть — інженери з міста, — так само тихо відповіла баба Ганя. — По картах у них виходить, що магістраль прямо через мій город пре. А я хитрю, Дмитрику, поселила їх, годую на заріз, щоб хоч час витягнути та врожай зібрати, поки бульдозери не приїхали.
Дмитро на мить призупинився, а потім вибухнув приглушеним сміхом.
— Бабцю, ти що, жартуєш?! Я ж щойно з Києва! Траса вже місяць як затверджена, кошти виділені, і йде вона за три кілометри від села, через степ та болота! Про це у всіх газетах писали!
Баба Ганя застигла. Її обличчя на мить стало кам'яним, а потім очі звузилися до двох гострих щілин. — Ага… То вони, значить, пацюки такі… Брехали, щоб на дурняк моє сало жерти та вино хлистати? — вона міцно стиснула кулаки. — Ну що ж, соколики, настав час вам розуму навчитися. Буде вам зараз і траса, і ландшафт...
— Бабцю, що ти задумала? — схвильовано запитав Дмитро, побоюючись, що вона зараз винесе з комори рогатину.
Але баба Ганя лише посміхнулася посмішкою досвідченої партизанки. — У моєму дворі завжди була і буде тільки одна траса — від хати до льоху! — Вона відчинила стару, потемнілу шафку, від якої війнуло сушеними травами та самим часом. З обережністю, наче зберігала там діамант Кохінур, вона дістала пучок сизого сухого листя.
— Це тобі, Дмитре, не просто трави. Це мої секрети. Тут і корінь від брехні, і листя від жадібності, і квітка, що відновлює совість, аби та швидше повернулася до господаря.
— Бабцю, та це зілля? — Дмитро ледь стримував регіт, уже приблизно уявляючи наслідки.
— Тихесенько! Це — "узвар чесності". Зварю я їм такий напій, що вони забудуть, як їх по батькові величати! Побігають вони сьогодні так, як по тій секретній трасі, що через мій город "мала" йти!
— Операція "Секретна Траса" починається! — підморгнув онук. — Здається, це буде найшвидша магістраль, яку вони бачили у своєму житті! Бабцю, а воно хоч на когось раніше діяло? — пошепки запитав Дмитро, розглядаючи сухі трави.
— Ще й як подіяло! — Баба Ганя хитро примружилася, згадуючи минулі перемоги. — Після першого ковтка язик стає легкий, як пір'їна. Після другого — думки плутаються, наче нитки в моєму кошику. А після третього... — вона витримала театральну паузу, — люди раптом згадують, де в них межа між посадою і людяністю. Отам і починається справжня інженерія душі.
Вона задоволено хмикнула, прихилившись до одвірка.
— Може, пам'ятаєш, як три роки тому ми нашу завідувачку сільмагом, Люську — "Королеву", пригостили? Вона ж як на посаду сіла — одразу забула, що ми з нею в одну школу ходили. Заховала під прилавок сервізи "Мадонна", індійську тюль для своїх кумів притримала, навіть п'ять палок дефіцитної сухої ковбаси під замок поклала — чекала, поки районне начальство приїде на перевірку.
Дмитро усміхнувся, пригадуючи ту пихату жінку.
— Ну, дівчата її моїм узваром і "пригостили" на дні народження голови сільради, — продовжувала баба Ганя. — То вона після третього келиха сама ключі від складу на стіл кинула! Кричала на все село: "Люди, беріть, бо совість пече!". Сама ті сервізи розпаковувала, тюль на шматки різала, щоб усім вистачило, а ковбасою ще й приблудних собак на вулиці частувала. На ранок, правда, ревла так, що вікна пітніли, але люди досі ту дегустацію згадують як свято вищої справедливості! Тож і цих наших "геодезистів" зараз пробере до самих п'ят.
Баба Ганя рішуче попрямувала до плити. — Розпалюй, Дмитрику, вогонь. Будемо готувати "магістраль" до чистого серця, щоб і дорога випросталась, і совість відмилася.
Поки в чавуні булькало зілля, господиня взялася збирати "коаліцію". Вона вийшла на поріг і гукнула через тин так, що почув і дід Грицько, і кума Люба, і Маруся. — Сусідоньки! Ходіть до мене! Онучок з Києва приїхав, радість у хаті! Будемо Дмитра вітати та поважних гостей з міністерства пригощати!
Інженерам, які вже встигли занудьгувати без уваги, вона вклонилася особливо низько: — Петре Івановичу, Миколо Олександровичу! Ви вже сьогодні, мабуть, у поле не йдіть. Сонце високе, техніка перегріється. У мене свято — онук прибув! Прошу вас до столу, розділіть нашу вечерю. Не гоже таким великим людям осторонь стояти, коли на хуторі гуляння!
Петро й Микола з радістю підкорилися — бо ображати бабу Ганю, у чиєму дворі вони хитрувалися, було так само небезпечно, як лізти до бджіл із голими руками.
…Стіл ломився від страв. Баба Ганя перевершила саму себе: засмажена до золотистої скоринки курка, домашня ковбаска, що пускала сік під ножем, миски з пирогами та незмінні вареники. Але центром композиції був той самий "дідовий" глечик. Узвар у ньому був ароматним, темним і підозріло густим.
Дмитро сидів поруч із бабусею, ледь стримуючи посмішку, і уважно стежив за кожним рухом гостей, ніби фіксував слідчий експеримент.
— Хлопці, куштуйте мій фірмовий узварчик! — Баба Ганя з урочистим виглядом нахилила важкий глечик. — Це наш сільський енергетик. Випийте, щоб завтра вам траса краще мірялася, а олівець по карті ходив, як по маслу.
Вона щедро наповнила великі чарки інженерів, пильно стежачи, щоб ніхто з них не залишився "обділеним".