Як же я повинен назвати себе, щоб продовжувати далі?
Спроба друга.
— Саня.
-Зайнято.
-Саша.
-Зайнято.
— Степан!
-Зайнято.
— Вован.
-Зайнято.
— Вовчик.
-Зайнято.
-Асфальтоукладач.
-Зайнято.
— Дефібрилятор.
-Зайнято.
— Дебіл!
-Зайнято.
Так! Я спокійний! Я абсолютно спокійний і врівноважений... Давай, подивимося, що може запропонувати система!
Тайфун 27484, Смерч 06869, Грім 65774.
"Система! Зупинити! Йдемо на третє коло".
— Василь.
-Зайнято.
-Бегемот.
-Зайнято.
— Весельчак У.
-Зайнято.
— Весельчак И.
-Зайнято.
— Ее — х, — важко зітхнув я, це, мабуть, ніколи не закінчиться.
(СИСТЕМА) Назва "Еех", прийнята і зареєстрована. Бажаємо Вам успіхів у виконанні поставлених перед Вами завдань.
Чекай! Куди! Яка така реєстрація! Що за жарти, а ну стопе! Та вже було пізно. Тепер я буду диваком, з химерним прізвиськом. От лажа!
— Чого мовчиш, підвис? – Це Сьома, що стоїть на місці з витягнутою рукою. – Чи западло, поручкатися з хорошою людиною.
— Та, начебто не з гордих, тільки бачиш, одна рука зайнята, а інша... — у правій руці я тримав зброю, а іншою прикривав причинне місце. — Інша теж зайнята.
— Та бачу не сліпий, приколотися хотів... Всі ви системні, з'являєтеся без барахла на собі. Ех шкода, що не дівчину' якусь закинуло, та таку, щоб кров з молоком, та ще й молодесеньку. Ось на що б я подивився. І не тільки… — сказав він, прибираючи руку. — Ну а ти що скажеш, хоч представся?
— Еех.
— Ти чого зітхаєш? Я питаю, як тебе називати?
— Так і називати! Еех.
— Ти що хлопче, так Систему задовбав, що вона аж "зітхати" почала побачивши тебе... ги-ги-ги! — посміявшись над власним жартом, він продовжив. — Хоча я чув, поганяла і гірші. Наприклад...
Дивно було вести розмову ні про що, коли поруч на стіні йде справжній бій. Та не просто бій, а, судячи з зростаючого гуркоту і стрілянини, несамовита січа на смерть. А тут внизу сидить волоцюга, який собі спокійно розмовляє про імена, ніби те, що відбувається вгорі, його зовсім не стосується.
— А тут можна десь розжитися одягом, бо бігати з голою дупою якось незручно? — вирішив я змінити тему, перейшовши до найголовнішого.
-Тепер ніде. Хоча, з полеглих можеш щось зідрати, якщо щось подобається. Але не раджу – побачать, схопиш статтю за мародерство. А так щоб купити чи виміняти на даний час – ніяк не вийде. Всі торговці та бариги наразі закриті або переховуються. Хіба ти не бачиш, що відбувається... Заражені вже пішли третьою хвилею, ось-ось проб'ють оборону.
— А чому ти не там? — поцікавився я.
— А чому, ти' не там? – передражнив він мене. — Ви системні, під заступництвом своєї божественної структури маєте все: і шляхетний одяг, і зброю, і сильні навички. А ще з благ її вам постійно сиплються з неба всілякі смачні "плюшки". Коротше — і честь вам і хвала! А я бідна, звичайна людина, народжена під цим сумним небом і тут же кинута напризволяще, таким же бідолахою. І немає в мене а ні меценатів, а ні навичок, ні гідної зброї, і навіть грошей, щоб це все купити. А ти ще кажеш, чого я не там. З чим мені там бути, з діркою в кишені?
— Ну, ти ... Вибач. Я просто не в курсі, що тут відбувається. Тільки но з'явився...
— Ось! Бачиш! Тільки но з'явився, і вже образив хорошу людину. Е-ех, і це я не ім'я твоє вимовляю, а сумно зітхаю... не добре Еех. — він похитав головою і додав: — Хоча все-таки ім'ячко міг би і по пристойніше взяти, ги ги ги!
— Ім'я як ім'я! Чого докопався. Чи мені воду з нього пити?
— Не скажи, може чув вислів: як ти човен свій назвеш — так на ньому й попливеш! – авторитетно заявив Сьома, ще й піднявши вказівний палець вгору.
Шум, гомін на стіні і біганина під нею почали посилюватися. Ще і цей Сьома, напевно на підпитку зі своїми мудруваннями, почав дратувати. Нічим, ніяк не допоміг, а мозок поступово став виїдати. Коротше, я узявся потроху закипати.
— Може хочеш сказати, що ти з таким своїм ім'ям, крізь бурі ходив?
— І от ти вкотре ображаєш гарну людину. А чи знаєш ти, як у нас заведено? Якщо раптом образив якогось добродія, ні за що... Будь ласкавий, попроси вибачення, та подарунком якимось потіш ображеного. Інакше в суспільстві не буде до тебе ніякої поваги. Але я, як вже казав не раз, порядний хлоп, і головне не гордий. Я не чекаю слів вибачень, але буду готовий пробачити, якщо ти піднесеш в якості подарунка свою "волину".
-Нє. Не дам я тобі свій ствол, Сьома, ще поранишся. Йди краще туди, куди йшов. Погано якось ми з тобою познайомились, можемо і посваритися, а я б не хотів...
— Ех, Еех, дивлюся я геть оборзів ти хлопче, вже й посилати починаєш. Думаєш якщо ти накачаний, як колесо від воза, то можеш мене, кволого і нещасного, ображати? А те, що ваша Система останнім часом відправляє вас геть слабкими і нетренованими, думаєш я про це не знаю? Хлопчино, та ти тепер зі своєю горою м'яса, вдвічі слабше за мене, і незграбніше... Хе-хе. А ну швидко свій ствол сюди дав! — він несподівано гаркнув до мене, показавши ще одне своє, справжнє обличчя, і з неймовірною швидкістю, немов кобра, схопив рукою мій револьвер.
Дивлячись на Сьому, ніколи б не подумала, що він може бути таким швидким. Але, на щастя, і я не став гальмувати. Поки він, як то кажуть, розводив "рамси", я, про всяк випадок, "пірнув" в систему і, швидко знайшовши меню, активував навички "Стоп Час" і "ЧУдан". Нехай будуть...
І коли до мене кинувся Сьома, я врубив, а вірніше вирубив час...
Що можна зробити за дві секунди? Так то відразу нічого в голову і не приходить.
Що встигаю зробити я — натиснути на спусковий гачок, і вистрілити один раз, прямо в розкриту долоню Сьоми, яка майже стикається зі зброєю. А ще, щосили вдарити ногою по кволих грудях головоріза. При пострілі такого калібру його рука перетворилася на шмаття зі шкіри крові і сухожилля, залишивши тільки великий палець. А від хорошого удару — "ЧУдан", його відкинуло назад, на метр-півтора. Я ще двічі автоматично натиснув на спусковий гачок. Але віддача було такою, що тільки одна куля влучила, кудись у ногу, інша полетіла десь в небо. Ого, вбивча сила, просто шикарна, але щоб утримати такого "дурня", однієї руки не вистачить. Треба тримати обома, та і тоді я не можу ручатися, що все буде добре. Тут реально, характеристику "СИЛА" потрібно прокачувати як ТАНКу.
Уміння перестало працювати — реальність знову увірвалася зі своїм шумом, гомоном і криками Сьоми, який катався по землі, то обіймаючи скалічену руку, то хапаючись за коліно. Згадав слова "голосів", мовляв, ударом ЧУдана 5-го рівня можна вбити людину. Та дивлячись на все ще живого нападника подумалося що, або я дійсно все ще "слабак", до десятого рівня, або з Сьомою щось не так, і він не той, за кого себе видає. Звичайно так то я не збирався нікого вбивати, але й вдруге вмирати теж не поспішав. А те що він мав найсерйозніші наміри, сумніву не підлягало. Та, навіть тепер, поранений і побитий, погрожує мені незліченними карами:
— Сука! Фрайер! Згною! Ти в мене таку люту смерть приймеш... будеш падло верещати, благаючи помилувати!
Тільки правда наразі була в тому, що верещав якраз він, катаючись по землі і розбризкуючи кров, заливаючи все навколо. Якщо так піде і далі, то цей "герой" не доживе й до ранку.
— Краще скажи мені, Семене! От що мені з тобою робити? Або добити, куль на це вистачить. Або залишити так, як є, і сам помаленьку здохнеш до ранку, від втрати крові. Чи може все-таки допомогти? Та от щось і не хочеться. Ну не викликаєш ти у мене ані співчуття, ані жалості.
Той нічого не відповів і лише продовжував кататися по землі, правда вже переставши кричати і лиш злегка підвиваючи.
Я почав оглядатися шукаючи когось щоб покликати на допомогу, все ж не звір, нехай підсоблять пораненому, а потім, якщо треба, знову з ним розберуся, але вже можливо з більш високими рівнями. І тут я раптом помітив, що якось само по собі став надто серйозно відноситися до всього цього, що відбувається. Всі ці рівні, прокачка, характеристики, навички – це реально. І з чого це раптом я не метушуся і не панікую, розстрілявши беззбройного чоловіка, а ще й на додачу знущаюся з нього, пораненого. Такого цинізму в собі я раніше не помічав. Може бути, все, що сталося зі мною останнім часом, зводить мене з розуму?
Але з усім цим мені доведеться розібратися потім, бо далі як закрутило, завертіло...
З п'ятнадцятиметрової висоти стіни, щось раптом з протяжним виттям пролетіло, і, впавши на землю, з глухим звуком удару вдавившись в ґрунт, замовкло. Я так і не зрозумів, що то було, чи людина, чи щось інше, і вже збирався відвернутися від того місця, та покликати жінку, яка проходила повз з якоюсь сумкою, коли раптом "щось, що впало" з висоти п'ятиповерхового будинку раптом досить жваво підскочило, і як ні в чому не бувало, кинулося до людей, що пробігали повз. Ті, в свою чергу, з криками, зойками, почали розбігатися в різні боки.
Простір, і досі не надто людний, миттєво спорожнів, ніби тут нікого ніколи не існувало. Залишилися тільки я і Сьома, який лежав і скиглив. І за законом підлості це "щось", що впало зі стіни ожило і досить жваво, побігло в наш бік. Так швидко, що у мене склалося враження, ніби його хтось ззаду підганяє.
На якусь мить я навіть якось розгубився, коли на світлі, чи то місяця, чи то ліхтарів, з'явилася спотворена морда з блідо-молочними очима, створіння що неслося на мене. А роззявлена зубата паща взагалі ввела в ступор.
— Чого ти завмер, виродку, він же нас зараз схарчить! Стріляй! — крикнув Сьома, відповзаючи до будівель.
Внутрішньо струснувшись, прийшовши до тями, я зціпив зуби й піднявши зброю обома руками, прицілився (Так, дивитися на мерця, що біжить у твій бік у фільмі і бачити наживо – це абсолютно різні речі). Але хоч і тремтячими від страху руками, я все ж таки стріляю, цілячись у голову. Дивився фільми — знаю. Але, мабуть дистанція була занадто велика, до десяти метрів, або те що точність, майже нульова, влучив тільки в плече. Ну, принаймні хоч так. Але "хоч так" не проканало.