Життя зі свекрухою. Крапка. Родина. Двійко дівчаток. Відсутність підтримки робить її абсолютно самотньою. І тільки зорі, як і раніше світять казковим сяйвом і навіюють фантастичні історії, рятують її від повної самоти.
Будівництво домівки. Постійні матеріальні нестачі, важка фізична праця, зробили з неї трудоголічку. Городи, двір, господарство, яке потрібно годувати, діти, що підростають…
Незчулася, як паспорт підказав їй, що вже виповнилося сорок п'ять! Тяжкі будні, важкі заробітки на весілля своїх обох доньок. Все болить, а хворіти немає коли, впевнена, що ще буде час полежати, а зараз працювати треба.
Відгуляли одне, а за рік і друге весілля. А спокою — немає.
Квіти. Ні. КВІТИ!!!
Це вони її розуміють як ніхто, це їм можна виплакатися на свою нелегку долю. Їм можна почитати сумні рядки, які народжуються у неї….
А діти? Вони вже дорослі, у них свої сім'ї, свої проблеми.
У цій метушні промайнуло життя. Постійні образи на чоловіка, на долю і життя каменем повисли на її шиї.
Він почав випивати. Не витримував тяжких турбот, постійного непорозуміння, споконвічних сварок. Він був просто слабший за неї. Вона управляла їхнім життям і це принижувало його як чоловіка. Через деякий час він пішов. Просто зібрав свої речі й пішов. До іншої.
Вона бажала, щоб діти розірвали його на шматки. Але вони цього не зробили. Як кажуть, батько з дітьми не розводиться. Батько все одно залишається батьком, незалежно від того, співмешкає він з матір'ю, чи ні.
У страшному образливому болю, що розривав душу, вона знайшла вихід — закам'яніла.
Йому знадобився рік для того, щоб зрозуміти, що свої діти дорожчі, аніж чужі. Він повернувся у свій дім, у другу половину хати.
30-річна звичка жити разом давала про себе знати, тож, через пару років вони знову вже спілкувалися і разом вели господарство. Але біль нікуди не зник, нікуди не подівся, не пішов. Він лише з посиленим прискоренням накручував нові оберти на кожному обкруті життя, за будь-якої ситуації.
Для неї не було вже ні чоловіка, ні дітей, ні онуків. Хоча іноді у ній просиналася та жінка, яка колись кохала своїх рідних… але це було вкрай рідко.
Зачерствіла душа, яка так невимовно любила зірки, колись прагнула щастя й миру, навіки застрягла у лютій ненависті.
***
Вона просто здала аналізи. Старша донька вмовила це зробити.
І однієї миті її світ розподілився на той час, коли не знала, і той, коли пролунав цей страшний діагноз. Мієлома. Рак кісткового мозку.
Вона сиділа вдома на своєму ліжку і гортала у пам'яті листки свого життя.
Вона жодного разу ні в кого нічого не вкрала, не пила горілку, не посиротила чужих діточок, звела власний дім, виростила доньок…
— ЗА ЩО??? ЯК??? ЧОМУ САМЕ Я???
Страх змінили моторошні будні важкого лікування. Три тижні хіміотерапія, два тижні відносного спочинку — реабілітація вдома. І так що півроку. Згодом три місяці спочинку і знову. І знову…
Вже немає куди капати ліки. Вени розпухли, погоріли від ін'єкцій страшної хімії. Постійна нудота. Біль, що ні на мить не минає, не відпускає.
На тривалий період місто Полтава і відділення гематології стали для неї майже рідними, хоча поруч діти, чоловік. Вони роблять абсолютно все, що лише можливо для лікування. Дістають вартісні препарати, постійні приїжджають до Полтави і додому.
По суті, діти завжди любили її. Це вона сама незнамо чому звела здоровенну греблю між ними.
Лють закипає. Прощення для них немає.
Хоча за що їх прощати? За те, що дорослі між собою не змогли розібратися і вплутали дітей?..
Але ж діти пам'ятають, як батько приходив на всі шкільні збори. Що саме батько забирав їх із собою на спортивні змагання. Що саме він навчив меншу доньку грати у теніс, баскетбол і волейбол. Він був добрим, але дещо суворим.
Чоловіком він для неї був слабшим. Але ж це не провина дітей!..
Хвороба зводила її з розуму. Вона перейшла на найсильніші знеболювальні.
Спершу по одній ін'єкції… потім дві…
Вчора було чотири! Тіло вже звикло до дози наркотичної речовини, що в цих знеболювальних.
Тіло вже вимагає дози! Мозок дає сигнали і вона розвалюється від болю, що огортає все її тіло, від пальців ніг до голови. А після уколу заспокоюється і спить.
Це що? Вона знову марить? Її все дратує: щось кусає, щось навколо літає, щось стрибає на підлозі.
Вона у кожному шматочку сміття вбачає якусь живність. Вона нікому не вірить.
У неї на шафі виструнчився цілий іконостас. Там її Янгол-охоронець, Миколай, Пантелеймон і ще багато святих.
Вона шепоче уголос молитву, але не чує ні себе, ні тих, хто з ікон дивиться на неї. Злість і ненависть заповнили її зачерствілу душу. Вона лише зрідка може виявити якусь ніжність до дітей, бодай у голосі.
Чоловік вже три роки готує їжу, миє посуд, доглядає господарство (п'ять котів, дві собаки), порається на городі, у садочку.
Але все одно це для неї не перекреслює і не анулює старої образи. Вона їх збирає у намисто і час-від-часу перебирає, свідомо відмовившись від родини, друзів і родичів чоловіка.
Її діти. З любих колись дівчат вони перетворилися на тих, хто її зрадив. Так вона вважає…
Але ж, за материнською звичкою, передає їм гостинця — то овочі, то фрукти з городу й саду. І все продовжується знову.
Самотня. Одинока. Увечорі вона не спить. Сидить біля вікна, чекаючи коли на небі почнуть одна за одною з'являтися зорі. І крізь прозорі краплини сліз намагається роздивитися її зірки, які, здається, й досі нашіптують їй свої фантастичні історії.
Сидить і чекає на свою зірку…
СКЛЯНІ ОЧІ
Вночі пролунав дзвінок, який розірвав на шмаття тишу одинокої кімнати.
— Мамо, я скоро буду, — у слухавці голос старшого сина.
Мати зіскочила з ліжка зі слухавкою у руках.
— Синок, синочок, — кричала вона. Та зв'язок вже перервався.
До кімнати вбіг її чоловік. Рвонувся до жінки, схопив за плечі.
— То був Дмитро? Кажи… він?
Жінка знесилено опустила, наповнені сльозами очі й кивнула головою.
— Що він сказав?
— Скоро приїде, — вирвалося у матері з полегшенням і вона залилася сльозами.
Ніч аж ніяк не закінчувалася. Жінка накрила стіл, дістала з холодильника шмат сала, порізала його, розіклала на тарілці з цибулькою, додала оцту. На столі також красувалися смажені карасі.
— Так. Що ще? Ледь не забула, треба із собою щось йому зібрати, хто знає на який час приїде.
Вона не зімкнула очей ні на секунду, все метушилася на кухні. Не кожного дня повертається син… з війни!
Її обоє красенів, обидва сини були на передовій фронту.
Там, де колись стояли просто прикордонні шлагбауми, зараз нишпорили російські війська.
Російські!
Це ті, з якими її дід і дядько пліч-о-пліч стояли на смерть у лютому 1943 року. Прикривали одне одного від куль, ділилися останнім окрайцем хліба та ковтком води.
Це ті, хто виносив з поля бою на руках поранених, не звертаючи уваги на національність чи вік.
А у лютому 2022 року Росія напала на Україну.
Що б зараз сказав її дід, який загинув у тій страшній Другій світовій. Мабуть, серце не витримало б такого жаху!..
Дмитро в одній стороні, Олександр в іншій. І обоє її соколиків на передовій. Один на сході, інший на півдні. Вона навіть не знає де.
— Господи!!!
Згадалися розповіді бабусі…
Тільки тепер її слова по-особливому сприймалися, ятрили і краяли серце навпіл.
— А онуки?
У Олександра двійко янголяток, у Діми також. Олександрові хоча б живуть поряд.
Душа заходиться, як вона бачить їх. Навіть думати про погане заборонила сама собі.
Йде вулицею і здається, що кожен винувато поглядає на неї, кожному шкода.
— І чому вони так дивляться??? Її хлопчики повернуться! Неодмінно повернуться!!! Ось виб'ють клятого ворога з нашої землі та й додому, до своїх родин і батьків…
— Господи, задумалася, а час летить, треба ще встигнути наготувати сумку з собою. Почала складати огірки солені, сухарі (бо не зіпсуються), тушковане м'ясо у баночках закатано.
Чоловік вибіг надвір, шукав ліхтарик.
— Сирена! Знову ця сирена!
Вона заклякла в коридорі. Але всього на хвилину. Вони вже давно нікуди не спускалися під час сирен і не тому, що ігнорували тривогу. А тому, що від ракети нікуди не заховаєшся. Або вб'є у хаті, або завалить у льосі так, що не визволять. Що буде, те й буде.
Світанок застав жінку у домашніх клопотах. Вона навіть не помітила, як надворі розвиднилося.
Тихо. Відбій повітряної тривоги.
Вона увійшла до зали. Велика, простора кімната, де у кутку стояли ікони і свічки. Кожного вечора ці святі образи бачать її тужливі сльози, чують її неспокійну душу.
— Чоловікам ще важче, — подумала.
Вона могла хоча б виплакатися, а її чоловік все тримав у собі. Декілька разів бачила, як він після телефонної розмови з синами йшов до літньої кухні. Вона знала, йому потрібно побути наодинці, тож і не чіпала його.
Біля двору зупинилася машина.
— Син???
Вона кинулася з кімнати, забувши загасити свічки. Крізь прохожу пролетіла вітром в коридор…
На порозі стояли якісь здоровані, а сина не було. Кремезні хлопці, під 2 метри зростом, міцні, суворі. Та за якусь мить з-за одного з них вийшов її Дмитро.
Серце калатало!
— СИН!..
— Синочку! – тільки й змогла вимовити мати і кинулася йому в обійми.
Він ніжно притиснув до грудей найріднішу людину на землі, що тієї миті здавалося, ніщо не зможе розчепити ці обійми.
Вона ж пригорнулася у його великих руках і…
здавалося, що серце її на якусь мить зупинилося.
— Зачекай-но, мить, не минай, дай мені ще хоча б хвильку насолодитися биттям серця мого синочка, — волала її душа.
Цю ідилію порушив чоловічий голос.
— Де він? Діма???
До хати забіг батько.