І як тільки опинився позаду мене, я відразу ж змахнув руками і зробив довгий стрибок.
Ура! Зачепився. Правда, трохи ковзнув по гладкому ланцюгу вниз, але встиг вчасно зафіксуватись. Павук стрибнув одночасно зі мною, і опинився на тій самій хиткій балці, де ще мить тому стояв я, знову "плюнувши" на мене своєю павутиною. Але на моє велике полегшення павутина змінила траєкторію і полетіла вниз... Так само як і павук, вагу якого, опори з іржавого заліза вже не змогли витримати.
Здається, падати й не дуже високо, всього якихось сім-вісім метрів. Людина може і не вижити, а ось здоровенна тушка павука — це питання? Але, здається, доля вирішила змилуватися, бачачи мої сьогоднішні страждання, і безмежне терпіння.
Балка звалилася з жахливим гуркотом... неподалік гепнувся і павук... та так вдало, що прямо на півтораметровий товстий штир арматури, який стирчав з землі. Чавкнуло... хруснуло... і кінець вістря виліз зі спини істоти, намотавши на себе нутрощі. Той, насадившись на прут, видав страшний виск, а після ще хвилину посучивши лапами, замовк. Я, якийсь час повисівши на ланцюгу, радіючи несподіваному порятунку, вирішив все-таки спускатися вниз, і почав розгойдуватися, щоб збільшити, а точніше наблизити відстань, з якої можна було зробити найбезпечніший стрибок.
Але в цей час істота почала рухатися. Знову голосно закричавши, вона вхопилася передніми лапами за прут арматури та стала методично, знову і знову, підіймати своє тіло вгору, намагаючись звільнитися від заліза, що стирчало з її тіла. Мене кинуло в холод... якщо павук чи павучиха, чорт їх там розбере, вибереться на волю – мені капець! Я знову згадав про долю... мовляв, за мої муки, вона стала прихильною до моєї персони... а чи не можна мені підкинути хоч ще трішечки цієї самої прихильності — зовсім трохи, можна навіть в кредит.
Ну, якщо в кредит, то напевно — можна. А може, я просто не зовсім пропаща людина? Та, що б там не було, але я знову почув такий знайомий тріск, скрип, і ще одна балка не витримала випробування часом, ну або нашої біганини по ній, і впала вниз, розтрощивши голову істоти вщент.
І тут же почалося безперервне дзенькання в моїй голові. Цікаво – це нагороди за павука? Але я вирішив залишити свою цікавість, до того перш ніж опинюся на твердій поверхні Знову розхитавши ланцюг, я нарешті зважився і відпустив руки, полетівши в напрямку прибудови.
БАХ! Гехнувся я на дах... живий! Ну а далі спуститися вниз було вже не так і складно, причому виконуючи всілякі трюки і викрутаси, на диво досить швидко і спритно. Чого б це? Можливо, адреналін ще не відпустив...
Опинившись на землі, я спочатку підійшов до павука, та, взявши в руки палицю, що лежала поруч, ткнув її кінцем в прибиту і розчавлену тушку. Без руху. Кінець!
Озирнувшись навколо і не помітивши більше ніякої небезпеки, я вирішив задовольнити свою цікавість, і хоча б одним оком глянути, а що там таке дзенькало. Подивився й остовпів...
(СИСТЕМА) Ви вбили мутованого інфікованого — Жахливого Павука-мутанта Зергіла. Рівень 41. Бос рівня. Життя 2050/2050
Ви досягли 21-го рівня.
Нагорода за вбивство боса: 100 золотих монет.
Нагорода за боса: Зброя — револьвер Magnum 44 калібру. Легендарний. Масштабований. Незнищенне.
Нагорода за боса: Навик — Трейсер 1-го рівня.
Нагорода за боса: Слот Стихій (спеціально для рун Стихій)
Нагорода за боса: Камінь стихії вогню 3-го рівня.
Добряче відсипало! Тепер не соромно буде й у люди вийти. Правда, павук виявився не хухри — мухри, а босом рівня. Виніс я його на чистій удачі і за це — ще з когось спитаю. А тепер потрібно швиденько розподілити бали й стати трішки сильнішим, бо мало що, ще чекає попереду.
Клас: Стрілок – стихійник, Ім'я – Еех. Рівень – 21
АТАКА – 12.4
ЗАХИСТ – 21
СПРИТНІСТЬ – 5
ВИТРИВАЛІСТЬ — 21
ОБОРОНА – 5
ІНТЕЛЕКТ – 4
ЗДОРОВ'Я (ЖИТТЯ) – 270/270
Швидкість – 2,4%
Дальність – 12,4%
Влучність – 2,9%
Вільних доступних балів: 72
Так... тут, звичайно, треба б і подумати, тому я витрачатиму не всі бали, і 40-к залишу на потім. А зараз зроблю так:
10 (Сила) – щоб кольт легше тримати.
10 (Витривалість) – щоб тримати довше.
5 (Спритність) – раптом знову доведеться стрибати по балках.
5 (Захист) – добре б трохи більше, але не зараз.
2 (Інтелект) – нехай буде.
А тепер нумо розгляну все в комплексі:
Клас: Стрілець – стихійний, Ім'я – Ех. Рівень – 21
АТАКА – 12,4
СИЛА – 31
СПРИТНІСТЬ – 10 (+15 черевиків)
ВИТРИВАЛІСТЬ — 31
ЗАХИСТ – 10
IНТЕЛЕКТ – 6
ЗДОРОВ'Я (ЖИТТЯ) – 270/270
Швидкість – 2,4%
Дальність – 12,4%
Влучність – 2,9%
Вільних доступних балів: 40
Уміння – Темпус Станс (Зупинка часу) (можливість зупинки часу на 3 секунди), Міфічний, масштабований, час перезаряджання – 23 години.
НАВИК – Чудан (рівень 5) (Удар ногою по корпусу), епічний, масштабований, час перезаряджання – 50 хвилин.
НАВИК – Трейсер – 1 рівня.
Слот Стихій (Спеціально для каміння стихій, активний) – Вогняний камінь 3-го рівня (активний)
Ну, якось так. Про всяк випадок я також активував осередок вогняної стихії з каменем 3-го рівня. Що це нам дає, подивимося пізніше. Звичайно, до топа як пішки до місяця, але вже не нулівка, ну а далі — буде як буде. Далі довелося порвати та викинути подаровану мені Самай' майку — поки я тікав від павука, вона забруднилася і порвалася до повної непридатності. Шкода.
Ще кілька хвилин милувався новим, легендарним Кольтом. Шикарний! З тисненими малюнками й вензелями, хромованим корпусом, різьбленим в тон руків'ям. Мінус лише один – без патронів. Саме тому я вирішив не повертатися за своєю першою зброєю, хоча навіть якщо просто продати її, то можна отримати пару золотих. Золото, звичайно, є золото, але раптом я натрапляю там на якусь нову капость, сумніваюся, що наступного разу мені теж пощастить. Тому, засунувши револьвер за пояс (пора вже купити кобуру, адже гроші є), я попрямував до виходу.
Та раптом зупинився і мало не ляснув себе по лобі – а дівчинка! Її я так і не знайшов... що робити? Чесно кажучи, самому ритися в цих руїнах було трохи страшнувато. Може б, Альфа з компанією покликати на допомогу — якщо вони не зайняті, то обов'язково прийдуть. Напевно, так і зроблю – досить ризикувати.
І саме тоді, коли я вирішив активувати чат, несподівано почув як десь, щось посипалось, роззирнувшись зрозумів що звук долинув від купи сміття, нагромадженої під стіною. А за тим розгледів і замурзану мармизу П'яточки, яка зі страхом визирала з-за завалів. Я підійшов ближче і, насупившись, суворо сказав:
— Ану, йди сюди!
Вона здригнулася і знову сховалася. Та потім, мабуть, зрозуміла, що це до неї звертаються і що її помітили, почала нерішуче і незграбно лізти вгору по купі, весь час сповзаючи вниз і тикаючись обличчям в бруд. А опинившись на вершині насипу, не втрималася і стрімголов покотилася вниз, де хряпнулася обличчям до землі, розпластавшись, наче жабеня. Я не поспішав допомагати, поки все не з'ясую, тому вона сама незграбно піднялася, ще й обтрушуватись почала, при цьому не випускаючи з рук свою ляльку, яка остаточно перетворилася на ганчірку – ти диви яка акуратистка знайшлася, було б що витрушувати... забруднила одяг до такої міри, що про прання можна вже й не згадувати — викинути й забути. Потім, щоб додати жалю, пустила сльозу, залишаючи патьоки на своєму замазюканому кіптявою обличчі й, опустивши голову, повільно переступаючи через перешкоди, а іноді й спотикаючись об них, попленталася в мій бік, шморгаючи носом і час від часу кидаючи на мене жалісливі погляди. А коли наблизилася, то раптом, ніби щось згадавши, почала діловито копатися в кишеньках і за хвилину явила кулю, начебто мого калібру, і, піднявши своє замурзане обличчя з очима, повними щирості й розкаяння, нерішуче простягла її мені. Мабуть, хотіла цим показати, що вона повністю за мене, і допомагає, чим може.
Але я проігнорував її благочестивий жест і, навіть не глянувши на подачку, зробив кілька кроків в бік розчавленого павука. Підійшовши ближче, копнув ногою мертву тушку і запитав:
— Це з твоєю допомогою він так розгодувався? Ти заманювала до нього людей на корм?
Мала, втягнувши голову в плечі, голосно гикнула і заревіла, ступаючи в мій бік і простягаючи свою кулю.
Сталося це не так давно. Вона все пам'ятала, хоча іноді не все розуміла. Одного разу вночі в їх мирне і спокійне життя увірвалися жахливі монстри, зовні схожі на людей, але з божевільними білуватими очима і закривавленими ротами. Вони увірвалися в їх милий і красивий будиночок, і на її очах почали пожирати живцем її батьків, і її ще крихітного братика. Весь цей жах вона спостерігала через щілину в шафі, де ховалася, намагаючись не видавати жодного звуку, і навіть не дихати. Мама заборонила. Потім, напівпогризені й закривавлені, тато і мама раптом підвелися, і голосно гарчачи та вишкіряючи зуби, теж кудись пішли. Вона намагалася бігти за ними, але згадала, як тато вчив її, що після укусу інфікованої людини, та сама стає зомбі, хоча вона не розуміла чому, але тому, що дуже любила свого тата, то завжди вірила йому й у всьому слухалася. Щоправда, він також казав, що інфікованих не варто боятися, адже на їх захист прийшли якісь системні воїни. Тепер вона знову не могла зрозуміти, куди поділися ці воїни, коли чудовиська з'їдали її батьків, але татка вже не було поруч, щоб пояснити їй це.
Кілька днів вона ховалася в будинку, їла те, що знаходила, і пила воду з-під крана. А потім дійсно прийшли ці самі системні воїни, одягнені в чудернацький одяг, з дивною зброєю і знищили всіх зомбі, а також вбили її перетворених батька і матір, що кружляли біля будинку.