На диво, супчик їй зайшов, половину вмолотила відразу, і варто було упиратися та ламати мені тут комедію? Потім вже дозволив їсти те, що хоче, але не поспішаючи. І що ви думаєте... виявилося, що вона вміє чудово їсти і без того божевілля, яке вчинила на початку. Так, звичайно, все одно поспішала, і намагалася відкусити більше, але ковтала вже не відразу, а пережовувала, і не налягала на їжу, намагаючись гребти під себе якомога більше, а повільно простягала ручку і брала те, що хотіла.
Я ж, навчивши малу правилам хороших манер під час їжі, залпом випив за нею суп, і накинувся на їжу не згірше, ніж вона це робила на початку, хапаючи все підряд, запихаючи до рота і майже не пережовуючи. Та, побачивши мою таку поведінку, завмерла на пару секунд з відкритим ротом повним їжі, потім спробувала напоумити вже мене, погрожуючи пальчиком, але побачивши мій здоровезний кулак у себе під носом, передумала і як ні в чому не бувало, продовжила свято ненажерства.
Через деякий час ми з малою розкинулися на дивані, відкинувшись на спинку і спокійно доїдали курку. Я відривав шматок м'яса і ліниво закидував його собі до рота, а наступний пхав в П'яточку. Маленька гадина, змівши зі столу, все що перед нею стояло, дісталася до курки та, відірвавши шматочок, запхала його собі в рот і жуючи взялася за другий, та раптом почервоніла, надулася, як жаба, пирхнула недоїдками на всі боки, після чого почала давлячись кашляти. Я намагався поплескати її по спині, але коли глянув на ту спинку, то зрозумів, що своїм поплескуванням скоріше зламаю їй хребет, аніж допоможу. Тому схопив малу за ноги і, піднявши в повітря, почав трясти так, що аж голова захиталася на всі боки. На диво, цей метод допоміг... вона раптом гикнула, вигнулася дугою і відригнула на підлогу... небагато, але кістка або чим вона ще там вдавилася — успішно вискочила. Червона, як гранат, важко дихаючи, П'яточка відкинулася на спинку дивана і завмерла, іноді все ще відкашлюючись.
— Що мала... жива?
Вона подивилася на мене і невпевнено кивнула.
— Знай тепер... "хто жадібний до їди, той прийде до біди", курку ще будеш?
Вона трохи подумала і знову кивнула. Власне тому ми зараз сидимо і їмо саме так – а точніше, доїдаємо. У голові промайнула думка – блін, я ж так тісно контактую з дівчинкою, обіймаємось, то те, то се, їмо з одного посуду... а раптом вона чимось хвора, якимось вірусом... та, хоча б тими ж глистами, а я до цього ставлюся так легковажно, потрібно буде терміново звернутися до лікаря — не зволікаючи. Від таких думок апетит зник зовсім, хоча, якщо прикинути, він зник тому, що я всього-навсього обжерся.
А потім мені чи то здалося, чи то насправді почулося, але десь за межами кімнати, пронісся якийсь звук. Я завмер, намагаючись прислухатися уважніше, і краєм ока помітив, що П'яточка теж стривожилась, причому не просто стривожилась, а побіліла, як крейда. Вона навіть перестала жувати й завмерла з повним ротом курячого м'яса, її очі округлилися, та й сама почала злегка тремтіти. Невже знову вдавилася?
— Е, дрібнота, з тобою все гаразд, ? Може, знову струсити? — спитав я, вдивляючись їй у вічі.
Вона раптом різко випросталася, і несподівано ковзнула задом з пошарпаного дивана на підлогу, та коли опинилася внизу, раптом вискнула, обприскав мені коліна залишками не пережованої їжі, і схопилася обома ручками за сідниці, скорчивши при цьому болісну гримасу. Ну, ясень — пень один раз добряче гепнулася "цим" місцем об кам'яну бруківку, а потім, по тому ж місцю отримала міцного копняка, тому таке катання з дивану, зараз зовсім не доречне. Ще невідомо, чи пройшли такі потрясіння для її худющої дупки без наслідків... ні! Підриваємось і йдемо до лікаря.
Але дівчинка, трохи потерши попу, раптом почала кидатися в істериці в різні боки, щось "гикаючи" і показуючи тремтячим пальчиком у бік вікна. Та що ж з нею не так? А далі більше, вона почала стрибати намагаючись дотягнутися до мого револьвера.
— Ти чого? Застрілитись хочеш? — не витримавши спитав її.
— Прф! Иф – иф! — запирфкала вона мені у відповідь, обплювавши добрячою порцією слини із запахом курки.
А за вікном, зовсім близько від нас, раптом почувся гучний брязкіт металу, і щось зацокотіло, але ненадовго, за мить все заспокоїлося. Та затихло зовні, а в кімнаті П'яточка раптом почала труситися, присіла, зіщулившись в жмуточок і сильно-пресильно притиснувши ляльку до грудей, несамовито верескнувши, як ракета дременула, у вузький отвір не до кінця зачинених дверей.
— П'яточка! Стій! — крикнув я.
Та куди там, її й слід простив. Чого ж вона так перелякалася? Хто там стукав зовні? Одні запитання... а ось малечу в будь-якому випадку потрібно знайти. От потрібно було мені все це? Але тепер що вже бідкатись. Піду краще розберуся, що до чого, і про всяк випадок напишу повідомлення Альфу, зі своєю локацією, і якщо що, то відразу відправлю, а потім, головне просто протриматися... хоча з одним лиш, патроном...
Тримаючи зброю напоготові, я вийшов у коридор і повільно пішов по ньому, намагаючись зазирнути в кожні двері. Де вони були відчинені, просто заглядав всередину, намагаючись не пропустити жодного закутка, а де зачинені — вибивав ногою. Так я дійшов до кінця коридору. Нікого. Куди ж вона могла подітися, може побігла вниз, тут вже майже все ретельно обшукав. Вирішив спуститися вниз, а заодно і розібратися, хто там шумить. Як вирішив, так і зробив. Спустившись сходами в цех, почав нишпорити серед остовів верстатів що самотньо стирчали то тут то там, не перестаючи голосно гукати ім'я дівчинки, і так весь час, занурюючись все глибше і глибше в напівтемряву будівлі.
Я йшов і кричав, поки в якийсь момент не зрозумів, що зайшов бозна-куди. Світла було дуже мало. У приміщенні не було вікон, і лише самотні промені сонячного світла пробивалися крізь отвори в даху, даючи можливість хоч трохи зорієнтуватися в напівтемряві. Чим далі я йшов, тим некомфортніше мені ставало. Простір між стовпами та машинами все частіше ставав обплутаний густим шаром павутиння, мені навіть довелося підняти з підлоги шматок арматури та розчищати нею собі дорогу.
Апогеєм моєї подорожі по дурній фабриці став скелет собаки, що висів в півтора метра від землі, з начисто обгризеними кістками.
І в цю мить тишу порушив дивний скрип і стукіт, який повільно, але неминуче наближався. І найнеприємніше – в мою сторону. Я звів курок і почав потроху відступати, проклинаючи себе за свою необережність. Про всяк випадок пообіцяв собі більше не вплутуватися в жодні авантюри й намагатися більш-менш планувати свої подальші дії. І, чорт забирай! Нарешті купити достатню кількість боєприпасів. І більше ніколи не підбирати ніяких безпритульних, навіть собак.
А стукіт ставав все ближче і ближче, і те, що там тріщало і стукало, мабуть, було досить велике, стріляти потрібно напевне, дати підійти ближче і одним пострілом прямо в голову. У глибині моєї голови промайнула крамольна думка, а раптом ця дивна німа дівчинка навмисне завела мене в пастку. Раптом вона робить це спеціально — час від часу заманюючи всіляких простаків, як я – на корм! Комусь?
Та додумати не встиг. З темряви, на мене, зриваючи павутину і перевертаючи бочки, кинувся величезний павук. Заввишки з коня, але замість кінської голови, людська — тільки в місці рота виднілися доволі чималенькі хеліцери, які весь час рухалися і клацали. Замість передніх лап, своєрідні руки з трьома пальцями-кігтями. Загалом — огидна суміш людини і павука, гігантських розмірів.
Я вже не вагаючись вистрілив у чудовисько, що летіло на мене... і о диво! Влучив йому прямо в око. Куля з гучним чавканням увійшла в очницю, після чого, чудовисько голосно завило і піднялося на ноги. Але вмирати чомусь не збиралося, а, трохи струснувши головою, знову кинулася на мене... ну а я, кинувся бігти, петляючи між машинами. Павук підібрався настільки близько, що ледь не цапнув мене за спину, та я, ухилившись, кинув у нього важкий пістолет і знову прямо в голову. Приклав гарно, той знову звівся дибки і почав хитати своєю потворною башкою, намагаючись прийти до тями. Це дало мені невеличку фору, і можливість відірватися на пару метрів вперед. За зброєю не шкодував — виживу, потім заберу, а ні... то тим більш непотрібно.
Летячи, як вітер, по поверхні, повній перешкод, я зрозумів, що бігти так не варіант, павук в будь-якому випадку, швидше. Тому я вирішив добігти до найближчої драбини й лізти вгору в лабіринт із залізних балок, а там вже щось придумається. Сказано – зроблено.
Біля одного зі станків я різко повернув ліворуч і, підбігши до найближчої залізної драбини, почав підійматися вгору. Павук, не відстаючи від мене ні на крок, не очікував такого раптового маневру, і на якусь відстань, за інерцією, промчав повз. Це дозволило мені залізти нагору, під дах, і почати рухатися серед здоровенних багатотонних металевих каркасів. На жаль, істота швидко прийшла до тями, а оскільки могла з однаковою легкістю пересуватися як по землі, так і по вертикальних поверхнях, то швидко опинився недалеко від того місця, де знаходився я. При всьому тому, виявилось, що павук вміє ще й павутиною плюватися, тому лиш опинившись нагорі, серед балок, відразу ж скористався своїм умінням, та на щастя – промазав. Занадто часта геометрія металевих переплетінь не дозволяла прицільно атакувати, як і пересуватись, з його габаритами. Цей факт сильно загальмував потвору, але тут я практично добіг до краю балок. І що далі?
Крутитися весь час серед лабіринту металу — не варіант. Рано чи пізно ця істота спіймає мене, а якщо не спіймає, то заплутає в павутині, і те і те, означало одне – смерть.
Мій погляд зачепився за довгий сталевий ланцюг, що висів приблизно за три метри від останньої балки. Незрозуміло, для чого він там висів. Але якщо його розгойдати, то можна спробувати застрибнути на дах сусідньої будівлі. Я в одну мить перестрибнув на останню балку і ледь не втратив рівновагу… не тому, що стрибнув невдало, а тому, що шматок металу піді мною ледве тримався на заіржавілих кріпленнях. І тоді в мене з'явився простенький план...
— Егей! Псяча морда! Ану, бігом до мене, що там так довго колупаєшся! — крикнув я до павука, що вовтузився позаду.
У нього, схоже, були якісь зачатки розуму, тому що зачувши мої слова, обурено заклацав і ще голосніше зацокотів кігтями по металу.