Єдиний момент, коли довелося напружитися, це коли з туману раптово з'явився образ величезного некрофага — альбіноса, з огидною витягнутою мордою, який смачно хрумтів кістками свіжо прибитого мерця. Побачивши нас, він враз напружився й, вишкіривши величезну зубату пащеку, хижо втупився в наш бік.
— Валимо? Тобто я хотіла сказати вбиваємо? — прошепотіла Мон, відразу ж виправивши себе.
— Ні в якому разі! — авторитетно прошепотіла Баффі. — У загальний чат прийшло повідомлення від топкланів, де суворо забороняють чіпати некрофагів, як летючих, так і наземних, якщо ті самі не нападають. Так що повільно, без різких рухів, обходимо кішку стороною.
Ми, як і було наказано, намагаючись не робити зайвих жестів та навіть не дихати, широкою дугою обійшли чудовисько і тільки відійшовши від нього на кілька десятків метрів та переконавшись, що воно не йде за нами, змогли вільно видихнути.
Ну а далі потяглася все та ж обридла рутина, з болотом по коліна, похмурим пустельним пейзажем та вологим й липким туманом, крізь який ледь просвічувало денне світило. Пройшовши ще певну відстань, Баффі вирішила повертати в зворотній бік, але змістившись трохи ближче до міської стіни, щоб не повертатися власними слідами, а заодно потихеньку наближатися до міста, бо до озвученої суми залишалося зібрати всього нічого. До того ж деякі групи, повністю розчарувавшись у безглуздих пошуках, потроху почали повертатися, раз у раз проходячи повз нас і цікавлячись, чи й нам не обридло ще порпатися в багнюці. Та наша командирка вперто не хотіла повертатися, поки ми не назбираємо достатньої суми, та щоб із запасом, бо невідомо, чи весь шмот приймуть у нас торговці, чи частину доведеться викинути, бо виявиться непридатним, навіть на ганчірки.
Так і бродили, понуро човгаючи ногами та позіхаючи на весь рот, всі крім Чібі, яка повинна була контролювати своїх спритних вихованців, та Баффі, що, буквально прилипла до заклинательки, що п'ять хвилин дошкуляючи, питаннями, чи довго ще до необхідної суми. І так ми йшли, йшли, поки в якийсь момент мене не почало гризти недобре передчуття.
— Дівчата, а вам не здається, що стало якось аж надто тихо? — запитав я, не звертаючись ні до когось конкретно.
— Ну звичайно, ти хіба не бачив, якою юрбою народ почав повертатися до міста, — відповіла Саті. — Зараз, напевно, в радіусі декількох кілометрів тільки ми і, можливо, ще дві-три групи таких же замурзаних волоцюг, якщо не брати до уваги кланових, але ті, напевно, далеко звідси забралися, їх і не почуєш.
— Знаєш, що Баффі, командуй краще завершення походу, так би мовити: "Game over" або "Zhe end", як кому буде зручніше, і швидко валимо додому, бо у мене якесь недобре передчуття, краще перестрахуватися, ніж упокоїтись. А якщо не вистачить за квартиру заплатити, я тобі просто від своїх додам, за красиві оченята. — почав я тиснути на дівчину, насправді відчуваючи наближення чогось лихого.
— Тоді вже всім давай відсипай, у нас очі не гірші. — заявила Саті. — тим більше не забувай, що ви з Анею мені ще за ремонт винні.
— Не хочу слухати ні про які ремонти, коли ми йшли там все було в порядку.
— Це в якому такому порядку, ви ж мені пів квартири рознесли, я майже на двісті золотих влетіла, он Баффі свідком буде. — закричала не своїм голосом Саті.
— Баффі не буде свідчити, — тоном, що не допускає заперечень, заявив я. — Свідки довго не живуть.
І ніби наврочив: із клубів густого туману несподівано вилетіла довга й тягуча штуковина, схожа на липку ліану, й за якусь мить обліпила Баффі по руках і ногах, блискавкою, наче невагому, потягнула назад у непроглядну імлу.
— Саті, Мон, Чібі! Швидко ноги в руки і, не озираючись біжіть щодуху до воріт, там кличте на допомогу!
— Але як же ти, Баффі... ми ж загін? — невпевнено забелькотіла Мон.
— Швидко, я сказав! — гримнув так, що всі троє підскочили й кинулися бігти до стін міста які ледь проглядали крізь білосніжну імлу.
Накричав, а сам в ту ж мить кинувся в бік дівчини, що "відлетіла" з величезною швидкістю. Її тоненький вереск якої все ще долинав до мене, даючи необхідну орієнтацію в хмарному мареві. Для більшої впевненості, що не втрачу її в густих завісах білуватого мороку, увімкнув "стелс" і помчав з такою швидкістю, що клуби туману за мною почали скручуватися, залишаючи довгий інверсійний слід, як за літаком. І дуже добре, що здогадався активувати цю навичку, бо, рухаючись слідом за дівчиною, побачив з обох боків загадкових постатей у довгих плащах з накинутими на голови капюшонами, що рухалися з не меншою швидкістю, паралельно зі мною. Мисливці, хай їм буде порожньо. Користуючись нагодою й густим туманом, теж вирішили пополювати, але вже на нас — людей.
У мене зникли будь-які сумніви в тому, що за кілька секунд доведеться зіткнутися з ними віч-на-віч, або що там у них замість зору, в нерівному протистоянні і без надії на швидку допомогу. Тому перш за все треба наздогнати викрадача дівчини й спробувати врятувати хоча б її, а там буде видно. Для цього, вирішив, як тільки закінчиться час активації "стелса", активувати амулет, біс із ним з золотом, може сьогодні все Й закінчиться, і у мене з'являться зовсім інші турботи, шкода тільки, що дрібну так і не знайшов, навіть тіла її, бо може вона вже давно чекає на мене десь у небутті, щоб і там морочити голову.
Раптово хвиля туману закінчилася, ніби хтось її обрізав, і я опинився практично віч-на-віч зі своїм старим знайомим, ну можливо і не старим, а просто того ж виду, але тим не менш схожість була вражаючою. На невеликому "острівці" голої землі, вільному від сирої і непроглядної імли, стояв величезний павук, родича якого я завалив, в прямому сенсі цього слова, на занедбаній фабриці. Тільки цей був набагато більший і в цю хвилину займався тим, що обплітав в кокон тіло дівчини, посиніле обличчя якої хоч і з піною у роті, але було при свідомості, і виряченими очима вона намагалася на щось вказати. Поруч біля невеликого виступу вже валялося з добрий десяток таких же обплутаних, посинілих бідолах, що теж, як і Баффі, перебували у свідомості, але повністю паралізовані, й лише зіниці що невпинно рухалися під закритими повіками, вказували, на те, що вони все ще живі. З напруженої міміки Баффіних очей я зрозумів, що вона хоче попередити мене про мисливців, але якби сам не знав про їхню присутність, то подумав би, що дівчині, судячи з набряклої фізіономії, просто захотілося в туалет, так їй потім і скажу, якщо виживу.
Оскільки з минулого досвіду я знав, що павук, крім усіх своїх "переваг", ще й менталіст, то його слід знищити першим, і найголовніше — завдати якомога більше ран, несумісних з життям, бо ця тварюка дуже живуча. Все побачити й осмислити я встиг всього лише за якусь мить. В запасі ще залишалося кілька секунд "стелсу" і я, не роздумуючи, направивши зброю на противника, почав поливати його градом куль, стріляючи і в тіло, і в голову, все одно куди, аби завдати якомога більше шкоди. Павук від несподіванки впустив "недоплетене" тіло на землю і, не розуміючи, звідки прийшов біль, почав безладно кидатися в різні боки й верещати, але я, не даючи йому ні найменшого шансу втекти або завдати удару у відповідь, кружляв навколо монстра, калічачи його все більше й більше. Навіть коли навик закінчився, я миттєво активував амулет, який відразу підвищив мої швидкісні параметри, при яких я продовжив свій смертельний танець навколо майже понівеченого тіла ворога практично з тією ж швидкістю, в той час, коли вогняні блискавки й страшні пилки "циркулярки" довершували шматувати тіло жертви. І коли з туману вискочили таємничі постаті мисливців, оточивши мене з усіх боків, павук, видавши останній передсмертний крик, тієї ж секунду здох, про що сповістив мене незмінний "дзинь". Я на мить зупинився біля поваленого супротивника і поглянув знизу вгору на своїх смертельних ворогів. Їх було шестеро, що стояли по периметру, тим самим відрізавши мені всі шляхи до відступу, з уже підготовленою різноманітною зброєю в руках, від катан і кинджалів Саї до новітніх вогнепалів, сплюнув і криво посміхнувся. Ми кинулися одночасно: вони до мене, вже замахуючись й прицілюючись для смертельного удару, а я, піднявши кольт і вистріливши в першого-ліпшого супротивника, в цей же час активував вміння "Зупинка часу", останній мій козир у сьогоднішній битві. Час звично завмер, а ворог так і не встиг ні вистрілити, ні нашкодити мені ще якось, хотілося радісно закричати, але зараз не можна втрачати ні єдиної секунди. Тому поки ще діють додаткові параметри від амулета — вперед!
Пара пострілів у груди, контрольний у голову, знову в груди і контрольний у голову і так по колу. А блискавки й пилки не давали їм і їхнім щитам, або чим там ще володіли дивні мутанти, найменшого шансу на порятунок. Останній постріл шостому мисливцю, що залишився в живих, випущений в голову, пролунав в тієї ж миті, як закінчилася дія вміння, і в цей же момент всі шестеро впали як підкошені. Шість "дзинь" пролунали як похоронний дзвін над упокоєними, але скорботи не було і близько, лише легке тріумфування — живий! Значить, ще поборемося.
— А що це у вас відбувається? — пролунав до болю знайомий голос, що долинув з хмарної пелени, слідом за яким з'явився і його власник — Альф, власною персоною, маг з клану "Спарта".
— Та так, вирішили з друзями вряди-годи на пікнік за місто сходити, раз вже випала така можливість, — безтурботно відповів я старому знайомому, ховаючи револьвер за пояс.
— Дивлюся, вдало сходили, — зауважив той, озираючись то на трупи мисливців, то на кокони з полоненими людьми.
Тут за ним почали з'являтися інші соклани, відразу зупиняючись, як і Альф, посеред галявини в подиві розглядаючи картину, що відкрилася. За хвилину на галявині вже не було куди ступити, і я вирішив під шумок змитися, щоб знову не потрапити в неприємну історію, тому що в самому кінці з'явилися Анк, Атом і Аеліта. Вони, як і всі, зупинилися на вільному п'ятачку, і в ту ж мить народ почав тіснитися, розступаючись перед лідерами, щоб дати їм можливість самим розгледіти те, що сталося на галявині, а заодно і показати їм мою скромну особу, яка вже нагострила лижі й збиралася, прихопивши Баффі, яка трохи відійшла від наркозу, пірнути в рятівний туман.
— Таке відчуття, що цих шістьох вбили одним пострілом, перед цим неабияк поглумившись, — зауважив Анк, підходячи до трупів шести мисливців, що лежали по периметру й були розташовані так, ніби всіх одночасно розкидало вибуховою хвилею.
Він навіть не полінувався присісти і підняти голову одного з них, щоб на власні очі переконатися в наявності вихідного отвору на потилиці.