Той голосно зареготав і показав матері пальцем на свою жертву. Маман лишень хмикнула і, схопивши його за руку, повела до прилавка з сувенірами.
А в мене мало серце не вискочило з грудей. В одну мить я опинився позад родительки та її синочка... далі пішов сильний удар ногою в товсту дупу хлопчини, та такий, що під ногою аж щось хруснуло. Він влітає головою в дерев'яну стінку прилавка, ламаючи пару дощок і перекидаючи добру частину товару. Кричить, як різаний, ще гірше, ніж маленька. Мамчин голос вторить йому, ще й закликаючи поліцію, але тут же замовкає, оскільки дуло мого револьвера проникає глибоко в її горло, ламаючи при цьому передні зуби. Чую крики з натовпу, на кшталт "ці системні повністю розперезались", відштовхую жінку від себе в бік, де вона відразу втрачає свідомість і обводжу важким поглядом скупчення людей, при цьому тримаючи в руці зброю... вигуки відразу починають вщухати. Відновивши порядок та справедливість, я неспішно ховаю револьвер за пояс і підходжу до своєї крихітки, що кидається до мене, як маленьке перелякане звірятко. Легко підхоплюю її на руки і мою шию обвивають тоненькі ручки, а до щоки притискається мокре від сліз личко. Так обійнявшись, ми прямуємо до виходу з ринку і люди перед нами тут же розступаються в боки. Ну, звичайно, я ж озброєний і небезпечний, що правда, патрон у стволі лише один, та нічого страшного, хто з них про це знає. Вдалині чую трель поліційного свистка, але я вже за межами ринку, якраз заходжу в парк.
Тут нам знову не пощастило. Всі лавки, як на зло, були зайняті. Можна б було піти в якийсь заклад на кшталт їдальні, але правило – зі своїм не можна — теж працювало в цьому світі. Хоч у мене і завелись грошенята і невеличку суму, я міг собі дозволити витратити на пристойну вечерю на двох, але рука не підіймалася, щоб викинути або дозволити зіпсуватися їжі, так дбайливо приготовленої для нас, гарненькою хазяєчкою.
— А ти випадково не знаєш, де б нам знайти тихе, спокійне місце, щоб ми могли спокійно пообідати? – ніби ненароком, спитав я малу, не сподіваючись на якусь відповідь, просто щоб щось сказати.
Це було риторичне запитання, але дівчинка сприйняла його серйозно. Відірвавши своє заплакане обличчя від моєї щоки, вона кивнула і попросила опустити її на землю, опинившись внизу, відразу ж схопила мене за руку і з усієї сили потягла кудись далі від парку.
Йти довелося довго, тому в якийсь момент я, просто довірившись дівчинці, пішов за нею навмання, все одно робити було нічого, а вона мене так впевнено тягла, ніби знала місце, де завжди все добре. От, і подивимося. Щоправда, чим далі ми заглиблювалися в лабіринти вулиць, тим все менше мені починали подобатися околиці, а деякі будинки навіть здалися смутно знайомими. Чи не тут ми з містером Блоком днями збирали вуличних дітей? Ну, звичайно, а куди я думав може привести трирічна дівчинка, яка все своє свідоме життя провела в цьому районі, звичайно ж, до рідних пенатів. Що ж, звинувачувати точно нема кого, крім себе, бо ж яка більш-менш розсудлива людина довіриться дитині в таких питаннях. Та нічого, хоча б подивлюся, де і в яких умовах вона жила, поки не надибала на мене.
Тим часом пройшовши якийсь абсолютно безлюдний і забитий сміттям провулок, ми опинилися перед високим парканом, оббитим листами заліза.
— Ну і куди далі, тут же якби глухий кут. — прокоментував я, озираючись навколо.
Малючка, анітрохи не розгубившись, підбігла до паркану і шмигнула в невелику дірочку, яка утворювала вигнута частина металевої пластини. Отвір, куди могли пролізти кішки, маленькі собачки ну і П'яточка, яка була не набагато більшою за них. У дорослої людини туди може хіба що рука протиснутись.
— Ей! Жабеня! А мені що робити, я не вмію літати. — спитав я у малої, що визирала в дірку за мною, і, напевно, думаючи й чого ж цей чувак стоїть і не лізе куди показують.
Я тільки важко зітхнув і вхопився пальцями за край металу де можливо було піддіти, і, напружуючись, спробував максимально відігнути досить товсте залізо.
Довго вовтузився і пихкав. Вже і їсти перехотів. Але кінець кінцем проклята бляха почала поступатися, допоки мені не вдалося зігнути досить великий шмат, в який можна було пролізти, і я, недовго думаючи, почав протискуватися в отвір. Моя спроба в підсумку дала можливість опинитися по той бік паркану, хоча в підсумку я мало не защемив ногу листом металу, який, пружно гримнувши, встав на своє місце.
П'яточка радісно застрибала і заплескала в долоні, і тут же схопивши мене за палець знову кудись потягла.
А за парканом виявилась здоровезна площа, заповнена великими трьох— і чотириповерховими будівлями, а точніше каркасами будівель, адже тут все було давно занедбане, напівзруйноване і заросле величезними бур'янами. Напевно, колишній завод або фабрика, а де ще безпритульна дитина може ховатися від злого світу, як не в таких місцях.
П'яточка, спритно обійшовши купи битої цегли упереміш зі склом, завела мене в одну з будівель, і ми опинилися у величезному напівпорожньому приміщенні, де то тут, то там височіли величезні поламані механізми й сталеві рами та такі ж купи сміття, що в основному складалися з гнутого металолому. Під стелею, в напівтемряві, можна було розгледіти обриси металевих балок і величезного каркаса механічного крана, від якого в різні боки розходилися металеві сходини з поручнями, мабуть, для кранівника та персоналу що обслуговує цю махину. Цікаво, як це все працювало без електрики, адже я не помітив жодних моторів чи електричних проводів, які є незмінними атрибутами техніки. Можливо, в цьому світі технологічна революція пішла іншим шляхом.
За роздумами, я і не помітив, як ми пройшли частину цеху, і пірнувши в темряву чергового приміщення, опинилися біля сходів, по яких почали підійматися на другий поверх. Сходинки виявилися високими, навіть для дорослої людини, і малявка, не маючи змоги вчинити інакше, вхопилася руками за край і, високо задерши ніжку, наче каракатиця, почала по ним залазити. Ще один прикол у мій відеоархів (здається, я вже згадував, що системні мали можливість робити фото та відео околиць, подій або просто фотографувати все, що сподобається, підключившись до Системи. Ну а П'яточка, могла видати стільки приколів за короткий час, що я вирішив завести відеоархів з нею, буде на дозвіллі с чого посміятися) Я не стримався від сміху, дивлячись на таке видовище. Та сміх сміхом, але це її переповзання почало трохи задовбувати й змушувало нервувати. Тому, підхопивши хекаючу малечу, в тій позі що і лізла, я за секунду підлетів вгору і опинився на початку довгого коридору, з безліччю дверей з боків. Тут я знову опустив дівчинку на підлогу, щоб продовжувала служити провідником, хоча сам вже пошкодував, що вирішив, заради сумнівного задоволення побачити її лігво, пертися бозна-куди, до чорта на роги, в якісь напівзруйновані руїни. Але що вже тепер скаржитись.
Пройшовши деяку відстань по курному коридору, П'яточка відразу ж зупинилася біля однієї з зачинених дверей, і, впершись в них плічком, почала зі всієї сили штовхати всередину, намагаючись відкрити. Я вирішив допомогти, і акуратно штовхнув полотно рукою. Вони відкрилися напрочуд легко, настільки, що малявка від несподіванки влетіла в кімнату й врізався у стіл, мало не перекинувши його. Відразу обернувшись сердито витріщилась в мій бік... я миттю зробив невинний вираз обличчя і лише розвів руки в сторони, знизуючи плечима, ніби зовсім не в курсі – що, як і де.. Спрацювало. Мала хмуро оглянула кімнату в пошуках іншого винуватця і, не знайшовши більше нікого, побігла до дверей і сердито пхнула їх ногою. Хм... ти диви як осміліла, після інциденту на базарі, коли побачила, що в неї є захисник, хоча можливо вона тут така смілива, бо не боїться отримати здачі... надалі подивимося.
Поки малючка з'ясовувала стосунки з дверима, я оглянув кімнату, в яку ми потрапили. Ну що тут сказати — кімната як кімнату, три на три, на стіні навпроти стоїть маленьке заґратоване віконце, що визирає в приміщення цеху, на диво, з усім цілим склом, але запиленим до такої міри, що через нього важко було щось розгледіти. У кімнаті тільки мінімум — майже цілий, але досить старий і запорошений диван, з великою кількістю мотлоху на одному кінці. Злощасний стіл, перед ним, біля столу, ціле дитяче крісло, а в кутку біля дверей двостулкова шафа, з перекошеним двірцям — іншого не було. На підлозі валялось багато порожніх консервів, пляшок, банок та етикеток з назвами продуктів.
По ходу саме тут і проводить ніч П'яточка, коли не блукає вулицями в пошуках здобичі, яку, судячи зі сміття, тягне сюди.
А та, тим часом впершись, зачинила двері, діловито струснула руки й, швидко забравшись на диван, почала соватись, з натяком поглядаючи на кошик у моїх руках. Не довго думаючи, я змахнув пил зі столу ганчіркою, сів поруч з нею і почав розкладати їжу, яку дівчина приготувала для нас. А вона не пошкодувала їжі, і втиснула в кошик все, що можна було втиснути. І половина свіжого батона, кілечко домашньої копченої ковбаси, плюс купа м'ясної нарізки... два види сиру — твердий і кисломолочний, половина смаженої курки, помідори, огірки, перець, пучок зелені, в невеликому глечику, закритому кришкою, хлюпав ще теплий супчик, (напевно для малявки), а поруч з ним лежала ложка. Та, Самая' навіть покласти сіль, не забула, насипавши в маленький полотняний мішечок, ще й пляшку з чистою джерельною водою поклала. Я був шокований.
Але тільки до тих пір, поки не побачив, як зголодніла дівчинка почала в поспіху хапати руками все підряд і без розбору запихати в рот. Оце вже ні – так не піде... мені ще не вистачало, щоб до всього, ця ненажера, потім почала маятись животом з заворотом кишок. Тому, трохи зменшив її запал, надававши по руках, і став годувати супом, підносячи до рота повну ложку. Спочатку вона супилася, сховавши руки за спину, і жуючи те, що встигла закидати в рот, не виявляючи ніякого бажання їсти суп, жуючи так довго, ніби проковтнула гуму. Але я був непохитний, так і тримав ложку біля рота, не збираючись поступатись... здалася... а куди б вона поділася з підводного човна, важко зітхнувши і в черговий раз жалібно подивившись на мене, і не побачивши ні краплі співчуття, широко відкрила рот і прийняла свою долю.